Дженні Герхардт - Сторінка 15

Вона знайшла силу в коханні, підпору — в терпінні і пізнала велику насолоду жертви. Мовчки вона поцілувала матір, сльози котилися по її щоках. Потім вона повернулася й пішла назустріч новому життю, І двері зачинилися за нею.

Розділ X

У світі, куди в такий важкий для неї час викинута була Дженні, доброчесність завжди, з давноминулих часів, марно відстоювала своє право на існування, бо доброчесність — це здібність бажати людям добра й робити їм добро. Доброчесність — це великодушність, що з радістю готова служити всім і кожному, але суспільство не дуже дорожить цією якістю. Оцініть себе дешево — вас зневажатимуть, топтатимуть вас ногами. Цініть себе високо, хоч і не по заслугах — і вас поважатимуть. Суспільство в цілому на диво погано розбирається в людях. Єдиний його критерій — "що скажуть інші". Єдине його мірило — почуття самозбереження. Чи зберіг такий-то своє багатство? Чи зберегла така-то свою чистоту? Як видно, лише поодинокі люди спроможні іноді висловити власні думки.

Дженні й не намагалася високо цінити себе. У неї був вроджений нахил до самопожертви. Зовсім не легко було б прищепити їй той життєвий егоїзм, який допомагає уберегтися від зла.

У хвилини найвищого напруження найбільш помітно росте людина. Вона відчуває могутній приплив сил і здібностей. Ми ще тремтимо, ще бо'щося зробити невправний крок, але ми ростемо. Вибухи натхнення керують нами Природа нічого не відкидає. Якщо середовище чи суспільство відвертаються від нас, ми все ж залишаємось у співдружбі зі всім сущим. Природа великодушна. Вітер і зірки — твої друзі. Будь тільки добрий і чулий — і ти збагнеш цю велику істину; можливо, вона дійде до тебе не в усталених формулах, але у відчутті радості й спокою, який, кінець кінцем, і становить суть пізнання. У спокої знаходиш мудрість.

Ледве Дженні відійшла від дверей, її наздогнав Басе.

— Дай-но мені кошик,— сказав він і, побачивши, що вона від хвилювання не може вимовити ані слова, додав: — Я, либонь, знаю, де знайти тобі кімнату.

Він повів її у південну частину міста, де їх ніхто не знав, до однієї старухи, яка нещодавно купила в розстрочку годинник у тій крамниці, де Басе тепер працював. Він знав, що їй потрібні гроші, і тому вона хоче здати кімнату.

— Ваша кімната ще вільна? — запитав він цю жінку.

— Так,— відповіла вона, розглядаючи Дженні.

— Може, ви здасте її моїй сестрі? Ми переїжджаємо до іншого міста, а вона поки що не може їхати.

Старуха погодилась, і незабаром Дженні знайшла тимчасовий притулок.

— Ти не засмучуйся,— сказав Басе, який щиро вболівав за сестрою.— Все владнається. І мама сказала, щоб ти не засмучувалась. Приходь завтра додому, коли батько піде на роботу.

Дженні обіцяла прийти; Басе оказав їй ще кілька втішних слів, домовився із старою, що Дженні харчуватиметься в неї, і попрощався.

— Ну от, все гаразд,— сказав він уже на дверях. — Все буде добре. Не засмучуйся. Мені час іти, а вранці я забіжу до тебе.

Він пішов, і неприємні думки не дуже непокоїли його: адже він вважав, що сестра й справді винна. Це було видно з того, як він розпитував її по дорозі, хоч і бачив, що вона сумна й розгублена.

— І чого ти на це пішла? — запитував він.— Ти хоч раз подумала, що робиш?

— Будь ласка, не розпитуй мене зараз, — сказала Дженні і тим самим поклала край його настирливим допитам.

їй нічим було виправдовуватися й ні на що скаржитись. Якщо хто вже й винен, то тільки вона. Лихо, яке спіткало Басса і яке він накликав на родину, як і самопожертва Дженні, все було забуто.

Лишившись сама в новому, чужому місці, Дженні дала волю своєму горю. Пережите нею зворушення, сором, що її вигнали з рідного дому, були вище її сил, і вона заридала. Правда, від природи вона була терплячою і не любила скаржитись, але раптовий крах усіх надій зломив її. Що ж це за сила, яка може вихорем налетіти на людину й розтрощити її? Чому так раптово вдирається смерть і розбиває вщент усе, що здавалося найсвітлішим і радісним у житті?

Думаючи про минуле, вона згадувала всі подробиці свого довгого знайомства з Брендером і, хоч яке велике було в неї горе, не почувала до нього нічого, крім любові і ніжності. Зрештою, він свідомо не хотів заподіяти їй зло. Він і справді був добрий і великодушний. Це була в повній мірі добра людина, і, думаючи насамперед про нього, а не про себе, вона щиро оплакувала його передчасну смерть.

У таких невтішних роздумах минула ніч, а вранці, йдучи на роботу, забіг Басе і сказав, що мати ввечері жде Дженні. Батька не буде вдома, і вони зможуть про все поговорити. Дженні провела довгий важкий день, але надвечір настрій у неї покращав, і, коли було чверть до восьмої, вона пішла до своїх.

Дома її ждали не дуже радісні вісті. Герхардт все ще охоплений нестямним гнівом. Він вирішив найближчої ж суботи відмовитись від роботи і поїхати до Йангстауна. Тепер у будь-якому місті буде краще, ніж у Колумбусі, тут він ніколи більше не зможе дивитися людям у вічі. З Колумбусом у нього тепер пов'язані нестерпні спогади. Він поїде звідси і, якщо знайде роботу, випише до себе родину,— а це означає, що треба буде попрощатись із власним будиночком, йому однаково не сплатити по закладній,— на це нічого сподіватись.

Через тиждень Герхардт поїхав, Дженні повернулась додому, і на деякий час їхнє життя знову пішло своїм; плином, але, звичайно, ненадовго.

Басе розумів це. Лихо, що спіткало Дженні, і можливі його наслідки дуже пригнічували його. У Колумбусі залишатись неможливо. До Йангстауна переїжджати неварто. Вже коли їм усім треба кудись їхати, то кращг до якогось великого міста. Розмірковуючи над становищем, що утворилося, Басе подумав, що варто було б пошукати щастя в Клівленді, де, як він чув, промисловість бурхливо розвивається. Якщо йому там пощастить, інші зможуть переїхати до нього. І якщо батько працюватиме,, як і раніше, в Йангстауні, а вся родина переїде до Клівленда, то Дженні не опиниться на вулиці.

Басе не одразу прийшов до цього висновку, але, нарешті, розповів про свій намір.

— Хочу поїхати до Клівленда,— сказав він якось увечері матері, коли вона подавала вечерю.

— Чого? — запитала вона, розгублено позираючи н& сина. Вона боялась, що Басе може покинути її.

— Думаю, що знайду там роботу,— відповів він.— Нічого нам залишатись у цьому осоружному містечку.-

— Не лайся,— з докором сказала мати.

— Залиш-бо! — відмахнувся він.— Тут будь-хто почне лаятись. Нам тут завжди не щастило. Я поїду, і якщо знайду роботу, ви всі переберетесь до мене. Нам буде-краще в такому місці, де нас ніхто не знає. А тут нам добра не сподіватись.

М-с Герхардт слухала, і в неї у серці народилася надія, що їм, нарешті, стане хоч трохи легше жити. Коли остільки Басе зробив отак, як говорить. От і справді поїхав би і знайшов роботу, і допоміг би їй, як повинен допомагати матері здоровий і розумний син! Як. було б-добре! їх підхопив стрімливий потік і несе до безодні Невже ніщо не врятує їх?..

— А ти думаєш, що знайдеш роботу? — жваво запитала вона.

— Повинен знайти,— відповів Басе.— Ще не було такого випадку, щоб я домагався роботи й не одержав її. Деякі хлопці вже поїхали до Клівленда й чудово влаштувались. Міллери, наприклад.

Він засунув руки в кишені і подивився у вікно.

— Як ти думаєш, проживете ви тут, поки я там не-влаштуюсь? — спитав він.

— Думаю, що проживемо,— відповіла мати.— Батько зараз працює, і в нас є трохи грошей, які... які...

Вона не наважувалась назвати джерела, соромлячись становища, в якому вони опинились.

— Так, зрозуміло,— похмуро сказав Басе.

— До осені нам нічого не треба платити, а тоді однаково доведеться все залишити,— додала м-с Герхардт.

Вона говорила про закладну на будинок: строк чергового внеску буде у вересні, й заплатити вони, безперечно, не зможуть.

— Якщо нам до того часу пощастить переїхати в інше місто, я думаю, що ми якось проживемо.

— Так я й зроблю,— рішуче сказав Басе.— Поїду. І от наприкінці місяця він відмовився від посади й наступного ж дня виїхав до Клівленда.

Розділ XI

Дальші події в житті Дженні належать до тих, які наша сучасна мораль найсуворіше засуджує.

Деякі закони матері-природи, великої й мудрої бу-дівничої сили, що творить свою справу в пітьмі й тиші, "деяким дрібним особам, які також створені нею, видаються надто низькими. Ми огидливо одвертаємось від усього, що пов'язане із зародженням життя, наче одвер-то цікавитись цим недостойно людини.

Цікаво, що таке почуття виникло в світі, саме існування якого полягає в тому, щоб без кінця-краю, знову й знову народжувати нове життя,— у світі, де вітер, вода, земля й сонячне світло — все служить народженню плоті — народженню людини. Але, незважаючи на те, що не тільки людина, а й уся земля керується інстинктом продовження роду і хоч усе земне з'являється на світ •одним і тим самим шляхом, чомусь існує безглузде прагнення заплющувати перед усім цим очі й одвертатися, начебто в самій природі є щось нечисте. "Зачаті у пороці і народжені в гріху" — таке протиприродне тлумачення дає ханжа законам природи, і суспільство мовчки схвалює цей справді дивовижний висновок.

Безперечно, такий погляд на речі в самій основі своїй невірний. До повсякденної уяви людини мусило б міцніше увійти те, чому вчить філософія, висновки, до яких .доходить біологія: у природі немає якихось низьких про-

во

цесів, немає протиприродного стану. Випадкове ухилення від устоїв і звичаїв даного суспільства зовсім не обов'язково буває гріхом. Жодного нещасного створіння, яке порушило в силу якогось випадку встановлений людьми порядок, не можна обвинувачувати у тій безмірній низькості, яку невблаганно нав'язують йому погляди світу.

Дженні довелося тепер наочно переконатись, як своєрідно витлумачується те чудо природи, яке, коли б не трапилася смерть Брендера, вважалося б священним і шанувалось би, як одно з вищих проявів життя. Хоч вона й не могла збагнути, чим відрізняється цей такий природний життєвий процес від усіх інших, проте люди, що оточували її, примушували її відчути, що їй судилося падіння, а стан її — гріх і породжений гріхом. Все це мало не вбило любов, увагу та піклування, яких пізніше люди зажадають від неї по відношенню до її дитини. Ця любов, що дозрівала й була така природна й потрібна, самій їй здавалась мало не злом.