Дженні Герхардт - Сторінка 2

Обличчя в нього було смугляве, з суворими рисами, але одверте й приємне; над блискучими очима звисали густі чорні брови. Він, не зупиняючись, узяв з конторки вже приготований для нього ключ і почав підійматися сходами.

Він не тільки обережно обминув літню жінку з ганчіркою в руках, але й поблажливо махнув їй рукою, немов примовляючи: "Нічого, я пройду".

У цю хвилину дочка вирівнялась і опинилась з ним віч-на-віч; по її очах було помітно, як вона налякана тим, що заступила йому дорогу.

Він привітно посміхнувся і вклонився.

— Даремно ви турбувалися,— сказав він.

Дженні тільки всміхнулась у відповідь.

Піднявшись на площадку вище, він мимоволі обернувся і, глянувши на дівчину, переконався, що вона, як і одразу йому здалося, надзвичайно гарна. Він помітив високе чисте чоло, волосся, рівно поділене проділем і заплетене в коси, блакитні очі й чудовий колір обличчя. Він встиг навіть помилуватись красивою формою уст, майже дитячим овалом обличчя і стрункою граціозною постаттю, втіленням юності, здоров'я й надій — усього, що так високо цінує людина вже немолода. Потім він з гідністю пішов далі, ні разу більше не поглянувши в її бік, але запам'ятавши її чарівний образ. Це був високоповажний сенатор Джордж Сільвестр Брендер.

— Який красивий цей чоловік, що зараз пройшов нагору, правда? — трохи пізніше .сказала Дженні.

— Так,— ствердила мати, і

— У нього тростинка з золотим набалдашником.

— Не треба задивлятись на людей,— повчально сказала мати.— Не годиться.

— Я на нього не задивлялася,— простодушно відказала Дженні.— Він сам мені вклонився.

— Нічого тобі дивитись на людей,— сказала мати.— Може, їм це не подобається.

Дженні знову мовчки взялася до роботи, але сяйво цього дивовижного овіту не могло не цікавити її. Вона мимоволі прислухалась до гомону, що панував навколо, до розмов і сміху, що зливалися в суцільний веселий гамір. В одному кінці першого поверху був ресторан; звідти долітав брязкіт посуду, й не іважко було догадатись, що там накривають стіл до вечері. У другому кінці була вітальня,— там хтось заграв на роялі. У всьому відчувався веселий, невимушений настрій, звичайний перед вечірньою трапезою. Він примусив серце бідної дівчини забитись від надії, бо вона була молода, злидні ще не встигли причавити її душу всім своїм тягарем. Вона далі старанно мила та чистила й часом забувала про свою стомлену матір, що працювала поруч,— про матір, чиї добрі очі оточені були сіткою зморщок, а уста беззвучно повторювали нескінченний перелік щоденних турбот. Дівчина могла думати тільки про те, яке привабливе все навкруги, і їй хотілося, щоб і на її долю перепала крихта цього блиску й радості.

О-пів до шостої старша покоївка, згадавши про них, прийшла їх відпустити. Сходи було прибрано; мати й дочка розлучилися з ними, зітхнувши з полегшенням, до того ж мати була дуже задоволена, що нарешті-таки знайшла роботу.

Вони йшли повз великі гарні будинки, і знову Дженні відчула невиразне хвилювання, викликане в ній незвичайністю та новизною всього того, що довелось побачити в готелі.

— Добре бути багатим, правда? — сказала вона.

— Авжеж,— відповіла мати, думаючи про хвору Вероніку.

— Ти бачила, яка в них там величезна їдальня?

— Так.

Тепер вони йшли мимо високих будинків, під ногами •без ознак життя шаруділо осіннє листя.

— От би нам бути багатими,— майже сама до себе пробурмотіла Дженні.

— Не знаю, що й робити,— важко зітхнувши, призналася мати.— Вдома, напевно, зовсім їсти нічого.

— Давай зайдемо ще раз до містера Баумена! — з щирим співчуттям відгукнулася Дженні, зворушена нотками безнадійності, які прозвучали в голосі матері.

— Ти думаєш, що він ще повірить нам?

— Ми йому скажемо, що знайшли роботу. Я скажу.

— Гаразд,— стомлено згодилася мати.

Не дійшовши двох кварталів додому, вони несміливо увійшли в маленьку, тьмяно освітлену бакалійну крамничку. М-с Герхардт хотіла заговорити, але Дженні випередила її.

— Чи ви не дасте нам сьогодні наборг хліба і трошки сала? Ми одержали роботу в "Колумбус-Хаузі", в суботу ми неодмінно вам заплатимо.

— Еге ж,— додала м-с Герхардт,— тепер у мене є робота.

Вони були постійними покупницями Баумена ще до того, як почалися всі нещастя й хвороби, і він знав, що вони говорять правду.

— А чи давно ви там працюєте? — запитав він.

— Сьогодні перший день.

— Ви мене знаєте, місіс Герхардт, — сказав він. — Мені не хотілося б вам відмовляти. Містер Герхардт людина надійна, але я також не багатий. Час зараз важкий,— додав він,— а у мене родина.

— Так, я розумію,— стиха сказала м-с Герхардт. Сховавши під стару шаль зашкарублі, червоні від

праці руки, вона неспокійно стискувала їх. Дженні стояла поруч у напруженому мовчанні.

— Гаразд, — сказав, нарешті, Баумен. — На цей раз, так і бути, ще дам наборг. У суботу заплатите мені, скільки зможете.

Він загорнув їм хліб та сало і, подаючи Дженні пакунок, сказав з посмішкою:

— Коли у вас знову будуть гроші, ви, напевне, купуватимете де-небудь в іншому місці.

— Неправда, — заперечила м-с Герхардт, — ви ж знаєте, що ні.

ло

Але вона була надто змучена, щоб починати з ним довгі суперечки. !

Вони завернули за ріг і пішли похмурою вулицею, забудованою убогими халупами.

— Хотіла б я знати, чи дісґали діти вугілля — стомлено сказала мати, коли лишалося кілька кроків до дому.

— Не хвилюйся,— сказала Дженні,— якщо не дістали, я піду й принесу.

— Якийсь дядько прогнав нас,— не встигнувши навіть привітатися, випалив Джордж, коли мати запитала про вугілля.— Але я все ж таки приніс трошки,— додав він.— 3 платформи скинув.

М-с Герхардт посміхнулась, а Дженні голосно розсміялася.

— А як Вероніка? — спитала вона.

— Спить начебто,— сказав батько.— Я їй о п'ятій годині ще раз дав ліків.

Приготувавши убогу вечерю, мати сіла біля ліжка хворої дівчинки, збираючись, як завжди, провести біля неї всю довгу ніч.

Коли вечеряли, Себастян подав ділову пропозицію, до якої всі поставилися з належною увагою, бо він був людиною практичною, більш від інших досвідчений у всіх життєвих справах. Себастян служив всього-на-всього підручним у вагонобудівних майстернях і не дістав ніякої освіти, бо в церковній школі його навчали лише догматів лютеранської віри, які були йому дуже й дуже не до смаку, проте він був сповнений суто американської енергії й завзяття. Високий на зріст, атлетичної будови й дуже міцний, як на свої роки, він був типовим міським хлопцем. У нього вже склалась своя життєва філософія: якщо хочеш досягти успіху — не лови гав, а для цього треба зблизитися чи принаймні вдавати, що близький до тих, хто в цьому світі, де зовнішнє й показне вище всього, посідає перші місця.

От через що Басе любив тинятись біля "Колумбус-Хауза". Йому здавалося, що цей готель—основний центр усіх сильних цього світу. Коли йому пощастило заощадити троші на пристойний костюм, він почав вечорами ходити до центра міста й цілі години вистоював з приятелями біля входу до готелю; він клацав каблуками, палив сигари по п'ять центів за пару і, хизуючись, з незалежним виглядом позирав на дівчат. Тут бували й інші молоді люди — міські франти та ледарі, що заходили до готелю поголитись чи випити скляночку віскі. Басе захоплювався ними й намагався брати з них приклад. Людину тут оцінювали насамперед по зовнішньому вигляду. Якщо люди добре одягнені, носять персні та шпильки,— що б ©они не робили, все добре. Басе хотів бути схожим на них, діяти, як вони, і швидко набував досвіду в марному й безглуздому витрачанні часу.

— Чому б тобі не брати у постояльців готелю білизну для прання? — сказав він Дженні, вислухавши її оповідання про події останнього дня.— Це набагато краще, ніж мити сходи.

— А як це зробити? — запитала вона.

— Та просто звернись до клерка.

Ця порада здалася Дженні дуже розумною.

— Тільки гляди, не озивайся до мене, якщо зустрінеш біля готелю,— попередив він її, коли вони залишилися самі.— І знаку не подавай, що знаєш мене.

— Чому? — простодушно запитала вона.

— Ти чудово знаєш, чому,— відповів брат; він уже не раз говорив, що в них усіх занадто жалюгідний вигляд, через таку рідню сорому не оберешся.— Якщо зустрінемося, проходь собі мимо, і все. Чуєш?

— Гаразд,— лагідно відповіла Дженні. Хоч брат був тільки на рік старший від неї, вона завжди підкорялася йому.

Наступного дня по дорозі до готелю вона заговорила з матір'ю про пораду брата.

— Басе каже, що ми могли б брати у постояльців білизну для прання.

М-с Герхардт, що всю ніч болісно розмірковувала над тим, як би заробити ще що-небудь понад три долари на тиждень за прибирання, схвалила ідею Басса.

— Це правда,— сказала вона.— Я запитаю у клерка. Але, коли вони прийшли до готелю, зручна нагода

трапилася не швидко. Потім доля всміхнулася їм: старша покоївка наказала помити підлогу перед конторкою клерка. Ця поважна службова особа явно прихильно до них ставилась. Йому припали до душі добра, заклопотана матір і гарненька дочка.'Через це він прихильно вислухав м-с Герхардт, коли вона насмілилась запитати його про те, що цілий день не давало їй спокою.

— Може, хто-небудь з ваших постояльців погодиться давати мені прати білизну? Я була б така вдячна...

Клерк подивився на неї і знову прочитав на цьому невеселому обличчі безвихідну 'нужду.

— Подивимось,— відповів він і зразу ж подумав про сенатора Брендера й генерала Гопкінса. Обидва вони люди чуйні і охоче допоможуть бідній жінці.— Підіть нагору до сенатора Брендера. У двадцять другий номер. Ось,— клерк записав номер на папірці,— підіть і скажіть, що це я вас прислав.

М-с Герхардт тремтячою рукою взяла папірець. її очі були сповнені подяки, якої вона не могла вимовити словами.

— Нічого, нічого,— оказав клерк, помітивши її хвилювання.— Підіть зараз же. Він саме вдома.

Обережно й шанобливо постукала м-с Герхардт у двері двадцять другого номера; Дженні мовчки стояла поруч.

Через хвилину двері відчинилися, і на порозі яскраво освітленої кімнати з'явився сенатор. Він був в елегантному смокінгу й виглядав молодшим, ніж здавалося їм при першій зустрічі.

— Чим можу служити, добродійко? — запитав він м-с Герхардт, зразу пізнавши їх обох.

Мати, вкрай знітившись, не зразу змогла йому відповісти.

— Ми хотіли запитати... може, вам треба випрати білизну?

— Випрати? — перепитав він навдивовижу звучним голосом.— Випрати білизну? Ну, зайдіть.