Дженні Герхардт - Сторінка 5

Герхардт-батько також потихеньку зберіг два долари, розраховуючи в святий вечір, у критичну хвилину, викласти їх і хоч трохи заспокоїти та втішити дружину.

Але коли настав святий вечір, ці жалюгідні п'ять доларів виявилися дуже малою втіхою. У місті панувало святкове пожвавлення. Бакалійні крамниці були прикрашені гостролистом. Крамниці іграшок і кондитерські сліпили своєю пишнотою: тут було все, що тільки може знадобитися поважаючому себе Санта-Клаусу. І батьки, й діти дивились на вітрини — одні з тужливою свідомістю своїх гірких злиднів, інші — з неймовірним захопленням і ледве стримуваною жадобою володіти цими скарбами.

Герхардт не раз казав при дітях:

— Дід мороз цього року дуже бідний. Він не може принести багато подарунків.

Але дитину, навіть найбіднішу, не примусиш повірити в це. Кожного разу батько бачив, що, незважаючи на його попередження, в очах у дітей палає все те ж саме радісне чекання.

Різдво припадало на вівторок, і напередодні, в понеділок, у школі не було навчання. Йдучи до готелю, м-с Герхардт порадила Джорджу набрати більше вугілля, щоб вистачило на завтрашній день. Джордж зараз же пішов до депо, взявши з собою двох молодших сестер, але вугілля було мало, їм не скоро пощастило насипати свої кошики, і на вечір у них був лише малесенький запас.

— Ти ходив по вугілля? — зразу ж спитала м-с Герхардт, коли того вечора повернулася з готелю.

— Ходив,— відповів Джордж.

— На завтра вистачить?

— По-моєму, вистачить.

— Ходім-но, я подивлюсь.

І, взявши лампу, вони вийшли в сарай, де було складено вугілля.

— О, господи! — скрикнула м-с Герхардт.— Та тут зовсім мало! Піди зараз же і принеси ще.

— Ну, от,— промовив Джордж, закопиливши губу.— Я вже ходив, нехай тепер Басе іде.

Басе прийшов з роботи рівно о чверть на сьому; тепер мився й одягався, збираючись до міста.

— Ні,— сказала м-с Герхардт,— Басе працював цілий день. Ти повинен піти сам.

— Мені не хочеться,— пробурчав Джордж.

— Дуже добре,— сказала м-с Герхардт.— А що, як завтра нічим буде топити, тоді що?

Вони повернулися в дім; але самолюбство Джорджа було занадто вражене, щоб він міг вважати питання вичерпаним.

— Басе, ти також іди,— ще з порога гукнув він старшому братові.

— Куди це?

— По вугілля.

— Ото ще,— відповів Басе.— За кого ти мене вважаєш?

— Ну, тоді й я не піду,— вперто хитнувши головою, сказав Джордж.

— А чому ти сьогодні не набрав вугілля? — гостро-запитав брат.— У тебе був для цього цілий день...

— Та-ак, я збирав,— сказав Джордж.— Вугілля було дуже мало. Де ж я візьму, коли його немає.

— Мабуть, погано збирав, треба було постаратись, краще.

— У чім справа? — запитала Дженні; вона ходила, до крамнички й тепер, щойно увійшла в хату, зразу ж помітила надуте й незадоволене обличчя Джорджа.

— Басе не хоче йти зі мною по вугілля.

— А хіба ти вдень нічого не набрав?

— Набрав, та мама каже — мало.

— Я піду з тобою,— сказала сестра.— Підеш з нами,. Басе?

— Ні,— холодно відповів молодий франт. Він зав'язував галстук і сердився, що йому заважають.

— Та там і немає вугілля,— сказав Джордж.— Хіба що з платформи скинемо. А коли я ходив, там і платформ з вугіллям не було.

— Вже напевно були! — вигукнув Басе.

— Не було,— повторив Джордж.

— Будь ласка, не сперечайся,— сказала Дженні. — Бери кошики й ходімо, а то буде пізно.

Інші діти, які ніжно любили старшу сестру, також зібралися йти з нею: Вероніка взяла кошик, Марта та Уільям — відра, Джордж великий кошик для білизни, •який їм з Дженні треба було наповнити й тягти вдвох. І тут Басе, розчулений готовністю сестри полагодити справу і все ще зберігаючи до неї якісь братерські почуття, запропонував:

— Ось що, Джен. Ти йди з малятами до Восьмої вулиці і зачекай біля платформи. Я також піду туди. Тільки коли я підійду, щоб ніхто з вас і вигляду не подав, що ви мене знаєте. Просто скажіть: "Містер, скиньте нам, будь ласка, трошки вугілля!" Я залізу на платформу й <жину, скільки треба. Зрозуміли?

— Добре,— сказала Дженні, дуже задоволена.

Вони вийшли з дому в сніжну вечірню імлу і попрямували до залізниці. Там, де вулицю перетинали широкі під'їзні шляхи товарної станції, стояв недавно прибулий •состав вагонів, навантажений вугіллям. Діти сховалися в тінь одного з вагонів. Поки вони стояли, чекаючи старшого брата, прийшов вашінгтонський швидкий — розкішний довгий поїзд з кількома спальними вагонами найновішого зразка; виблискували великі дзеркальні вікна, за ними видно було пасажирів, що потопали в м'яких зручних кріслах. Діти мимоволі відскочили, коли поїзд з гуркотом летів мимо них.

— Який довгий! — сказав Джордж.

— От би мені бути кондуктором у такому поїзді! — зітхнув Уільям.

Тільки Дженні промовчала, але думка про далекі мандрівки, про розкіш схвилювала її найбільше. Яке прекрасне, мабуть, життя багатих людей!

Оддалік з'явився Себастян; у нього була енергійна мужня хода, і все в ньому виказувало людину, що знає собі ціну. Він був незвичайно упертий і рішучий, і якби діти не додержали точно його вказівок, він пройшов би повз них, навіть не подумавши допомогти їм.

Але Марта поставилася до справи з належною серйозністю й пропищала, як їй було наказано: "Містер, скиньте нам, будь ласка, трошки вугілля!"

Себастян зразу ж, зупинився, подивився на них, як на чужих, і, сказавши: "Що ж, можна!" — виліз на платформу і дуже проворно скинув вугілля стільки, що з лишком вистачило на всі кошики. Потім, ніби не бажаючи затримуватися у такому недостойному товаристві, він поспішно перейшов через колію й зник з очей.

Ідучи назад, вони зустріли ще одного джентльмена, на цей раз справжнього, у циліндрі й чудовому плащі; Дженні його зразу пізнала. Це був не хто інший, як сенатор Брендер, що тільки-но повернувся з Вашінгтона і не чекав від свята нічого доброго. Він приїхав тим самим експресом, який привернув увагу дітей, і, бажаючи трохи прогулятись, без речей, з невеликим саквояжем у руках, ішов до готелю. І раптом йому здалося, що він пізнав Дженні.

— Це ви, Дженні? — гукнув він, уповільнюючи крок, щоб придивитись.

Дженні, яка пізнала його ще раніше, ніж він її, скрикнула: "Ой, це містер Брендер!" і, пустивши ручку кошика, наказала меншим швидше нести вугілля додому, а сама побігла в протилежний бік.

Сенатор Брендер пішов за нею і три-чотири рази покликав: "Дженні! Дженні!" — але марно. Втративши надію наздогнати дівчину і раптом зрозумівши, що примусило її побігти, він вирішив не бентежити її, повернувся й пішов за дітьми. І знову, як завжди під час зустрічі з цією дівчиною, він відчув усю силу різниці між своїм і її становищем. Ось він — сенатор, а ці діти підбирають на колії вугілля. Яку радість принесе їм завтрашнє свято? Сповнений співчуття, він з найкращими намірами йшов за ними й незабаром побачив, як вони увійшли у хвіртку і зникли в одноповерховому будинку. Він перейшов вулицю й зупинився в негустій тіні від обсипаних снігом дерев. З вікна, що виходило в двір, падало жовте світло. Все навкруг було вкрите снігом. З сарая долетіли голоси дітей, і одного разу Брендеру здалося, що він угледів м-с Герхардт. Трохи пізніше чиясь тінь прослизнула у бокову хвіртку. Він пізнав її. Серце його забилося, і, стримуючи хвилювання, він прикусив губу. Потім круто повернувся й пішов геть.

Найбільшим бакалійним крамарем у місті був якийсь Меннінг, щирий прихильник Брендера, що дуже пишався своїм знайомством з сенатором. До нього й прийшов у цей вечір сенатор Брендер і застав його біля конторки, коли він поринув у свої справи.

— Меннінг,— сказав він,— чи не можете ви сьогодні ж виконати одне моє доручення?

— Ну, звичайно, сенаторе, звичайно!—сказав бакалійник.— Коли ви повернулись? Дуже радий вас бачити. Я до ваших послуг.

— Підберіть все, що потрібно для' свята родини з восьми чоловік — батько, мати та шестеро дітей: ялинку, їжу, іграшки... Одне слово, ви розумієте.

— Звичайно, звичайно, сенаторе.

— З витратами не рахуйтесь. Пошліть усього вдосталь. Я дам вам адресу,— і він вийняв записну книжку.

— З приємністю все зроблю, сенаторе,— говорив далі Меннінг.— 3 величезною приємністю. Ви завжди були великодушні.

— Добре, добре, Меннінг,— сказав сенатор, нахмурившись лише для того, щоб зберегти свою гідність державного діяча. — Відправте все зараз же, а рахунок пришліть мені.

— З величезною приємністю,— тільки й міг відповісти зраділий торговець.

Сенатор вийшов на вулицю, але, згадавши про старих Герхардтів, зайшов ще до крамниці взуття й готового одягу і, збагнувши, що уяви не має, яких розмірів і номерів потрібні речі, замовив дещо з правом обмінити покупки. Покінчивши з цим, він повернувся до себе.

"Підбирають вугілля...— знову й знову думав він.— До чого ж я був неуважний. Мені не слід більше забувати про них".

Розділ IV

Бажання втекти, яке охопило Дженні, коли вона побачила сенатора, пояснювалось тим, що вона вважала своє становище принизливим. Сенатор був про неї такої гарної думки, і вона соромилась, що він застав її за такою негідною справою. Вона наївно уявляла, що його цікавість до неї викликана чимсь іншим, а не нею самою.

Коли вона повернулася додому, діти вже розповіли матері про її втечу.

— Що це з тобою трапилось? — запитав Джордж, коли вона увійшла до кімнати.

— Та нічого,— відповіла вона, але зразу ж пояснила матері:—Містер Брендер проходив мимо й побачив-нас.

— Он як? — неголосно вигукнула м-с Герхардт. —

Значить, він повернувся. Але чого ж ти втекла, дурненька?

— Просто мені не хотілось1, щоб він бачив мене.

— Ну, може, він тебе й не пізнав,— сказала мати не без співчуття.

— Та ні, пізнав,— прошепотіла Дженні.— Він мене тричі окликнув.

М-с Герхардт похитала головою.

— Що трапилось? — запитав Герхардт, почувши розмову й виходячи з сусідньої кімнати.

— Нічого,— відповіла дружина, якій зовсім не хотілося пояснювати, яку роль сенатор почав відігравати в їхньому житті.— Якийсь чоловік налякав їх, коли вони несли вугілля.

Того ж самого вечора, пізніше, прибули різдвяні подарунки, які надзвичайно схвилювали всю родину. Герхардт і його дружина не могли повірити власним очам, коли фургон бакалійної крамниці зупинився біля їхніх дверей і розсильний, дужий хлопець, заходився тягати в будинок пакети. Після марних спроб переконати розсильного, що він помилився, Герхардти з цілком зрозумілою радістю почали розглядати всю цю благодать.

— Та ви не турбуйтесь,— упевнено сказав розсильний.— Вже я знаю, що роблю.