Дженні Герхардт - Сторінка 24

Тепер треба було думати й про інших: про рідних і найперше про дитину. Маленькій Весті минуло вже півтора року; це була славна дівчинка, білява, з великими блакитними очима, яка обіцяла бути схожою на матір; до того ж вона була жвава й кмітлива. М-с Герхардт любила її від усього серця. Сам Герхардт відтавав дуже повільно і навіть зараз не виявляв особливого інтересу до внучки, але все ж був добрий до неї. І, помічаючи цю зміну в батькові, Дженні від усієї душі хотіла поводитись так, щоб ніколи більше не робити йому прикростей. Якщо вона зробить якийсь нерозсудливий крок, це буде не тільки ганебною невдячністю щодо батька, але й пошкодить у майбутньому її дочці. їй самій не пощастило в житті, думала Дженні, але життя Вести — інша справа, і не можна робити нічого такого, щоб могло б зіпсувати його. Може б, слід написати Лестеру і все йому пояснити. Вона сказала йому, що не хоче робити щось погане. Припустимо, вона признається йому, що має дитину, і попросить дати їй спокій. Чи послухає він? Навряд. Та й чи хоче вона, щоб він піймав її на слові?

Необхідність признатись у цьому була для Дженні дуже тяжка. От чому вона вагалася, почала було писати листа, в якому намагалася все пояснити, і порвала його. А втім втрутилася сама доля: раптово повернувся додому батько, що серйозно потерпів під час нещасного випадку на фабриці у Йангстауні.

Лист від Герхардта прийшов у середу, на початку серпня. Але це ще був звичайний лист, написаний німецькою мовою, з батьківськими розпитами й порадами і з додатком щотижневих п'яти доларів; у конверті було кілька рядків, написаних незнайомим почерком,— повідомлення, що напередодні трапилось нещастя: на фабриці перевернувся ківш з розтопленим склом, і в Герхардта серйозно обпечені обидві руки. В кінці в записці повідомлялось, що наступного ранку він буде вдома.

— Ну, що ти скажеш! — вигукнув приголомшений Уільям. "

— Бідний тато! — очі Вероніки наповнилися слізьми. М-с Герхардт сіла на стілець, стиснуті руки її впали

на коліна, застиглими очима втупилася в підлогу. "Що ж тепер робити?" у відчаї повторювала вона. їй страшно було навіть подумати про те, що буде з ними, якщо Герхардт назавжди залишиться калікою.

Басе повертався додому о-пів до сьомої, Дженні — о восьмій. Басе вислухав новину, широко розкривши очі.

— Це дуже погано! — вигукнув він.— А в листі не сказано, чи опіки тяжкі?

— Не сказано,— відповіла м-с Герхардт.

— Ну, по-моєму, не варто вже дуже засмучуватись,— сказав Басе.— Від цього користі не буде. Як-небудь викрутимось. Я б на твоєму місці не сумував так.

Сам він і справді не дуже сумував — не така в нього була вдача. Життя давалося йому легко. Він не здатний був замислюватись над значенням подій і передбачати їх наслідки.

— Знаю,— сказала м-с Герхардт, намагаючись опанувати себе.— Але я нічого не можу зробити. Подумати тільки, не встигло наше життя налагодитися,— і от нове горе. Немов прокляття якесь на нас лежить. Нам так не щастить!

Коли прийшла Дженні, мати одразу відчула, що це її єдина підпора.

— Що трапилося, мамусю? —• ще на дверях запитала Дженні, побачивши обличчя матері.— Чого ти плакала?

М-с Герхардт глянула на неї й відвернулася.

— Тато попік собі руки,— повільно сказав Басе.— .Він завтра приїжджає.

Дженні обернулася і з жахом подивилася на нього.

— Попік собі руки!

— Так,— сказав Басе.

— Як же це трапилось?

— Перевернувся ківш із склом.

Дженні глянула на матір, і очі її заволокло слізьми. Вона кинулася до м-с Герхардт і обняла її.

— Не плач, мамусю,— сказала вона, сама ледве стримуючись.— Не треба сумувати. Я знаю, як тобі важко, але все обійдеться. Не плач!

У цей час губи в неї затремтіли, і вона не скоро набралася сил, щоб глянути в обличчя новому горю. І от, попри її волю, в неї раптом з'явилася вкрадлива й невідступна думка. Лестер! Адже він пропонував їй свою допомогу. Він сказав, що кохає її. Чомусь у цю хвилину він так виразно пригадався їй — і його увага, і готовність допомогти, і співчуття... Так само поводився і Брендер, коли Басе потрапив до в'язниці. Може, їй судилося ще раз принести себе в жертву? Та й хіба не все одно? Адже її життя і без того не вдалося. Так думала вона, дивлячись на матір, яка мовчки сиділа, приголомшена, збожеволіла від горя. "Чому їй доводиться стільки страждати,— думала Дженні.— Невже на її долю так і не випаде хоч трохи щастя!"

— Не треба так побиватись,— сказала вона трохи пізніше.— Можливо, тато не так уже дуже обпікся. І в листі ж сказано, що завтра вранці він приїде?

— Так,— підтвердила м-с Герхардт, опановуючи себе.

Тепер вони почали розмовляти трохи спокійніше, і поступово, коли всі відомі їм подробиці були обговорені, якось притихли, наче застигли, чогось сподіваючись.

— Треба комусь уранці піти на вокзал зустрічати тата,— сказала Дженні Бассу.— Я піду. Я думаю, місіс Брейсбрідж нічого не скаже.

— Ні, — похмуро заперечив Басе, — не ходи. Я сам .ного зустріну.

Він кляв долю за цей новий удар і не міг цього приховати; він похмуро пішов до своєї кімнати і замкнувся. Дженні з матір'ю наказали дітям іти спати й пішли з-кухню.

— Не знаю, що тепер з нами буде,— сказала м-с Герхардт, пригнічена думкою про матеріальні труднощі, якими загрожувало це нове нещастя.

Вона здавалася зовсім розбитою й безпорадною, і Дженні стало невимовно жаль її.

— Не сумуй, мамусю,— м'яко сказала вона, почуваючи, що в ній визріває рішення.

Світ такий великий. І є в ньому люди, які щедрою рукою обдаровують інших всякими благами. Не завжди ж вони так бідуватимуть під тягарем злигоднів!

Дженні сиділа поруч з матір'ю і, здавалося, вже чула загрозливі кроки наступних знегод.

— Як ти думаєш, що з нами буде? — повторила мати, бачачи, що мрія про щасливе життя в Клівленді руйнується в неї на очах.

— Нічого,— відповіла Дженні, вже ясно розуміючи, що треба робити,— все обійдеться. Не сумуй. Все буде гаразд. Як-небудь улаштуємось.

Тепер вона знала, що доля поклала на її плечі увесь тягар відповідальності. Вона повинна пожертвувати собою: іншого виходу немає.

Уранці Басе зустрів батька на вокзалі. Герхардт був дуже блідий і, мабуть, дуже змучився. Щоки в нього запали, профіль ще більш загострився. Руки його були перев'язані, і весь вигляд — такий жалюгідний, що перехожі обертались, коли він з Бассом ішли з вокзалу.

— Тьфу, прокляття! — сказав він синові.— Як я обпікся! Мені навіть здалося було, що я не витримаю, так було боляче. Який біль! Тьху, прокляття! Вік пам'ятатиму!

Він докладно розповів, як трапилось нещастя, і додав, що не знає, чи зможе колись володіти руками, як раніше. Великий палець правої руки й два пальці на лівій були спалені до кістки. На лівій руці довелося відтяти перші суглоби, великий палець пощастило врятувати, але може статись, що пальці залишаться скрюченими.

— І це саме тоді, коли мені так потрібні гроші! — додав він.— От лихо! От лихо!

Коли вони дійшли до будинку й м-с Герхардт відчичила їм двері, старий робітник, зрозумівши мовчазне горе дружини, не стримався й заплакав. М-с Герхардт також почала схлипувати. Навіть Басе на хвилину втратив самовладання, але швидко отямився. Молодші діти ревли, поки Басе на них не гримнув.

— Годі плакати!—бадьорим тоном сказав він батькові.— Слізьми горю не зарадиш. Та й не все вже таке страшне. Ти скоро одужаєш. Якось проживемо.

Слова Басса на якийсь час усіх заспокоїли, і тепер, коли чоловік повернувся додому, м-с Герхардт знову знайшла душевну рівновагу. Правда, руки в нього забинтовані, але він на ногах, ніде більше не обпечений і не поранений, і це вже втішливо. Можливо, він знову володітиме руками й зможе стати на яку-небудь легку роботу. У всякому разі, треба надіятись на краще.

Коли Дженні того вечора повернулася додому, першою думкою її було кинутись до батька, висловити йому зсю свою любов і відданість, але вона побоялась, що він зустріне її так само холодно, як і минулого разу.

Герхардт також був схвильований. Він і досі не зовсім отямився від ганьби, яку заподіяла йому дочка. Він би й хотів бути поблажливим, та ніяк не міг розібратися в плутанині своїх почуттів і сам не знав, що робити й що гказати.

— Тату, — промовила Дженні, боязко підходячи до нього.

Стурбований Герхардт намагався сказати які-небудь найпростіші слова, але це йому не вдалося. Відчуття власної безпорадності, думка, що дочка любить і жаліє його і що він також не може не любити її,— все це було понад його сили; він не витримав і знову розплакався.

— Пробач мені, тату,— благала Дженні.— Будь ласка, прошу тебе, пробач!

Він навіть не наважився подивитись на неї, але, збентежений зустріччю, подумав, що й справді може простити.

— Я молився,— сказав він розбитим голосом.— Добре, забудемо про це.

Опам'ятавшись, він засоромився свого хвилювання, але близькість і взаєморозуміння вже встановились поміж ними. Від цього дня, хоч в їхніх стосунках ще залишалась певна стриманість, Герхардт більше не старався не помічати Дженні, а вона була з ним, як дочка, проста и ласкава, зовсім як за колишніх часів.

Отже, в домі знову запанувала згода, але з'явились інші тривоги й турботи. Як прожити, коли прибутки зменшилися на п'ять доларів у тиждень, а витрати після приїзду Герхардта зросли? Басе міг би давати більше з свого-тижневого заробітку, але не вважав себе зобов'язаним робити це Тож мізерних дев'яти доларів щотижня повинно було вистачити на квартирну плату, на харчі і вугілля, не кажучи вже про випадкові витрати, які стали вкрай обтяжливими. Герхардт щодня повинен був ходити до лікаря на перев'язку. У Джорджа розвалилися, черевики. Або треба було ще десь дістати грошей, або* родина повинна була знову залізти в борги й знову зазнавати всіх мук від злиднів. Під впливом цих обставин рішення Дженні дозріло остаточно.

Лестерів лист залишався без відповіді. Призначений день наближався. Чи не написати йому? Він допоможе їм. Адже він неодмінно хотів дати їй грошей. Зрештою вона вирішила, що її обов'язок — скористуватися з допомоги, яку їй пропонували. І вона написала Лестеру коротку записку. Гаразд, вона зустрінеться з ним, але просить його не приходити до неї додому. Вона відіслала листа і з дивним почуттям — боязкого трепету і радісної надії — стала ждати вирішального дня.

Розділ XXII

Настала вирішальна п'ятниця, і Дженні опинилася перед новими серйозними труднощами, які ускладнили її скромне існування.