Дженні Герхардт - Сторінка 23

Отже, буде величезний попит на всілякі екіпажі, фургони, повозки, вози — і хтось повинен задовольняти цей попит. Він відкрив невеличку майстерню і поступово перетворив її на солідне підприємство; він випускав добрячі екіпажі й продавав їх з великим прибутком. Арчібалд Кейн вважав, що люди в більшості своїй чесні; він був певен, що їм потрібні добротні, по совісті зроблені речі, і, коли їм такі речі запропонувати, вони охоче почнуть купувати у вас і звертатимуться до вас знову й знову, доки ви не станете багатою і впливовою людиною. Він вважав, що в торгівлі треба бути щедрим і завжди, продаючи, відмірювати "з походом". Все життя, до старості, він мав добру славу у всіх, хто його знав. "Арчібалд Кейн? — говорили про нього конкуренти.— О, це особлива людина. Спритний, але чесний. Це велика людина!"

У Арчібалда Кейна було двоє синів і три дочки, всі здорові, вродливі, обдаровані незвичайним розумом, але ніхто з них не мав такої широкої натури і так багато сил та енергії, як цей шановний патріарх. Сорокалітній Роберт, старший син Кейна, давно став правою рукою батька в фінансових справах: він був далекоглядний і мав важку руку — якості дуже важливі для ділка, бо в справах не обійтись без підлості. Роберт був середній на зріст, худорлявий, з високим чолом, і вже починав сивіти; у нього були живі світлоблакитні очі, орлиний ніс і тонкі, уперто і безстрасно стиснуті губи. Він був скупий на слова, неквапливий у своїх рухах і серйозно обмірковував кожен крок. Як віце-президент великого підприємства, що розташувалося на цілих два квартали на околиці міста, він посідав майже таке ж високе становище, як і його батько. Роберт Кейн був жорсткою людиною, ділок з великим майбутнім,— його батько добре знав це.

Другий син, Лестер, був улюбленцем батька. Аж ніяк не блискучий фінансист, яким був Роберт, він проте краще розумів потайні пружини, що керують світом. Він був м'якший, людяніший, доброзичливо до всього ставився. І, як не дивно, старий Арчібалд вірив йому і захоплювався ним. Він охочіше звертався до Роберта, коли перед ним виникало якесь заплутане фінансове питання, але Лестера він більше любив як сина.

З дочок старшою була Емі, вродлива тридцятилітня жінка, у якої вже підростав синочок; двадцятивосьми-літня Імоджіи також була вже одружена, але дітей поки що не мала; наймолодша, двадцятип'ятилітня Луїза, ще не вийшла заміж; це була найкрасивіша з сестер, але проте й найхолодніша та нетерпиміша. Вона найбільше за всіх прагнула блиску й пошани, найбільше дбала про родинний престиж і мріяла, щоб Кейни затьмарили всіх, що оточували їх. Вона дуже пишалася високим становищем родини в суспільстві й трималася так велично й зарозуміло, що це часом потішало, а іноді й дратувало Лестера. Він любив її,— мабуть, навіть більше від інших сестер,— але вважав, що вона без будь-якої втрати для гідності родини могла б пишатися менше.

їхня мати, шістдесятирічна м-с Кейн, була скромна й достойна жінка; проживши перші роки заміжжя порівняно бідно, вона й тепер не дуже прагнула до світського життя. Але, люблячи дітей і чоловіка, вона наївно пишалася з їхнього становища й успіхів. їй самій вистачало й відблиску їхньої слави. Це була добра жінка, хороша дружина й мати.

Лестер приїхав у Цінціннаті надвечір і зараз же пішов додому. Старий слуга-ірландець відчинив йому двері.

— О, містер Лестер! — зрадів він.— От і добре, що ви повернулись. Дозвольте ваше пальто. Так, так, у нас була чудова погода. Атож, атож, вдома всі здорові. Аякже.

ваша сестриця місіс Емі з синком були тут, тільки що пішли. Ваша матуся нагорі, у себе в кімнаті. Еге ж, еге ж.

Лестер весело посміхнувся йому й піднявся до матері. У білій з золотом кімнаті, що виходила в сад, вікнами на південь і захід, він застав м-с Кейн, благообраз-ну жінку з добрим, трохи стомленим обличчям і гладко зачісаним сивим волоссям. Коли відчинилися двері, вона підвела голову, відклала книгу і встала назустріч синові.

— Здрастуй, мамо,— сказав він, обнімаючи й цілуючи її.— Як твоє здоров'я?

— Все без змін, Лестер. Як тобі їздилось?

— Чудово. Знову провів кілька днів у Брейсбріджів. Мені довелося заїхати у Клівленд, щоб побачитися з Пар-сонами. Всі питали про тебе.

' — Як поживає Мінні?

— Все так само. Мені здається, що вона анітрохи не змінилася. І, як завжди, з захопленням приймає гостей.

— Дуже розумна дівчина,— зауважила мати, пригадуючи м-с Брейсбрідж.ще юною, коли та жила в Цін-ціннаті.—Вона мені завжди подобалась. Тёка розсудлива.

— Цього в неї й зараз не відбереш,— багатозначно сказав Лестер.

Мч: Кейн посміхнулася і почала розповідати йому про різні домашні події. Чоловік Імоджін поїхав у якійсь справі до Сент-Луїса. Дружина Роберта хвора — застудилася. Помер старий Цвінгль, фабричний сторож, що прослужив у м-ра Кейна сорок років. М-р Кейн буде на його похоронах. Лестер слухав шанобливо, хоч трохи її неуважно.

Спустившись униз, він зустрів Луїзу. Вона була шикарна — кращого слова не підшукаєш. Вишита стеклярусом чорна шовкова сукня облягала її струнку постать, рубінова брошка дуже личила до її смуглявої шкіри й чорного волосся. Погляд її чорних очей проймав наскрізь.

— Л, це ти, Лестер! — вигукнула вона.— Коли повернувся? Обережніше з поцілунками, я їду в гості і вже напудрилася. Ой, ти, ведмідь!

Лестер міцно обійняв її й дзвінко поцілував. Вона з силою відштовхнула його.

— Я змахнув не так-то й багато пудри,— сказав він.— А ти візьми пуховку і додай! — і він пішов до своєї кімнати, шоб переодягнутися до обіду.

чи

Звичай переодягатися до обіду був заведений у родині Кейн за останні роки. Гості бували так часто, що це зробилося в деякій мірі необхідністю, І Луїза була щодо цього особливо педантична. Цього вечора ждали Роберта й подружжя Барнет — старих ,друзів батька, й матері, отже обід, звичайно, мав бути урочистий. Лестер знав, що батько вдома, але не поспішав побачити його. Він думав про останні два дні, проведені у Клівленді, й ттрикидав, коли знову побачить Дженні.

Переодягнувшись, Лестер спустився вниз і застав батька в бібліотеці за читанням газети.

— Здрастуй, Лестер,— сказав батько, дивлячись на нього поверх окулярів і простягаючи руку.— Звідки ти?

— З Клівленда,— з посмішкою відповів син, і вони міцно потиснули один одному руки.

— Роберт говорив мені, що ти був у Нью-Йорку.

— Так, був.

— Як пожгіває мій старий друг Арнольд?

— Все так само,— відповів Лестер.— Він зовсім не старіється.

— Треба думати,— весело сказав Арчібалд Кейн, неначе почувши комплімент власному міцному здоров'ю.— Він завжди був витриманим. Справжній джентльмен.

Він пройшов з сином до вітальні; вони розмовляли ■про ділові та родинні новини, аж поки бій годинника в холлі не сповістив тих, що зібралися нагорі, що обід подано.

Лестер чудово почував себе в пишній їдальні, обставленій в стилі Людовика XV. Він любив свій будинок і рідню — матір, батька, сестер, і старих друзів родини. Отже, він посміхався і був надзвичайно веселий.

Луїза повідомила, що у вівторок. Ліверінги влаштовують бал, і спитала, чи поїде Лестер.

— Ти ж знаєш, я не танцюю,— сказав він сухо.— Що мені там робити?

— Не танцюєш? Скажи краще, що не хочеш танцювати. Просто ти надто розлінився. Вже коли Роберт іноді танцює, то ти* й поготів можеш. /

— Де вже мені угнатися за Робертом, я не такий р^х-.ливий,— безпечно кинув Лестер.

Розділ XX

— І не такий люб'язний,— вколола Луїза.

— Можливо,— сказав Лестер.

— Не починай сварку, Луїза,— розсудливо зауважив Роберт.

Після обіду вони перейшли до бібліотеки, і Роберт трохи поговорив з братом про справи. Треба переглянути деякі контракти. Він хотів би вислухати думку Лестера. Луїза збиралася в гості, їй подали карету.

— Так ти не їдеш? — спитала вона з ноткою невдоволення в голосі.

— Ні, занадто стомився,— недбало сказав Лестер.— Попроси від мене пробачення у місіс Ноулз.

— Летті Пейс цими днями' запитувала про тебе,— кинула Луїза вже в дверях.

— Дуже мило з її боку. Мене це тішить.

— Летті славна дівчина, Лестер,— вставив батько, що стояв біля каміна.— Я б хотів, щоб ти одружився з нею і взявся за розум. Вона буде тобі доброю жінкою....

— Чудова дівчина,— підтвердила м-с Кейн.

— Це що ж, змова? — пожартував Лестер.— Я, як. вам відомо, не годжуся для родинного життя.

— Я це дуже добре знаю, — напівжартома, напівсерйозно сказала м-с Кейн.— І це дуже шкода.

Лестер перевів розмову на інше. Він не мав сили вислуховувати подібні зауваження. І знову пригадалася Дженні, її жалібне: "Ах, ні, пі!" От хто йому до душі. Така жінка справді достойна уваги. Позбавлена дріб'язкових розрахунків, не користолюбна, не оточена суворим наглядом і поставлена на шляху чоловіка, наче пастка,, а чудова дівчина — чудова, немов квітка, що росте і яку ніхто не оберігає. Цього вечора, повернувшись до своєї кімнати, він написав їй листа, але датував його тижнем пізніше, бо не хотів видатися надто нетерплячим і до того ж збирався пробути у Цінціннаті принаймні тижнів зо два.

"Мила моя Дженні!

Хоч минув тиждень, а я не подавав про себе звісток,, повір, я не забув тебе. Ти дуже поганої думки про мене? Я доможусь, щоб вона змінилася на краще, бо я кохаю" тебе, дівчинко, справді кохаю. У мене на столі стоїть квітка, яка дуже нагадує тебе,— біла, ніжна, чарівна. Отака й ти — твій образ весь час зі мною. Ти для мене — втілення всього найкращого. У твоїй владі засипати мій, шлях квітами — тільки б ти захотіла.

Тепер хочу сказати тобі, що 18-го я буду в Клівленді й сподіваюся зустрітися з тобою. Приїду в четвер увечері. Жди мене в жіночій вітальні готелю "Дорнстон" в п'ятницю опівдні. Гаразд? Ми там разом поснідаємо.

Ти не хотіла, щоб я приходив до тебе додому,— як бачиш, я виконую твоє бажання. (І наперед виконуватиму — з одною умовою.) Добрим друзям не слід розлучатись, це небезпечно. Напиши, що чекатимеш мене. Покладаюся на твою великодушність. Але я не можу-прийняти твоє "ні" як остаточне рішення.

Відданий тобі Лестер Кейн".

Він запечатав лист і надписав адресу. "У своєму роді це чудова дівчина,— подумав він.— Просто чудова".

Розділ XXI

Лист цей прийшов після тижневої мовчанки, коли Дженні вже встигла багато передумати, й глибоко схвилював її. Що їй робити? Як повестися? Як же вона ставиться до цієї людини? Чи є в неї бажання відповідати на лист? А коли відповідати, то що? До цього часу всі її вчинки, навіть коли вона в Колумбусі пожертвувала собою заради Басса, начебто не стосувались нікого, крім її самої.