Дженні Герхардт - Сторінка 37

Так, рибина гине, залишаючи водну стихію, а птах платить дорогою ціною за спробу поринути у володіння, призначені для риб. Всі живі істоти — від попелиці, що паразитує на квітці, до потвор тропічних лісів і морських глибин — свідчать про те, що природа обмежила їхню діяльність певним середовищем; і нам залишається тільки відмічати, до яких безглуздих і фатальних наслідків приводять кожні їхні спроби вирватися з нього.

Проте по відношенню до людини ця теорія обмеженої сфери не підтверджується так само наочно. Закони, що керують суспільним життям, ще не зрозумілі до кінця і не дають нам підстав для узагальнень. І все ж, думки, вимоги й міркування суспільства також служать своєрідними межами, цілком реальними, хоч і невідчутними. Якщо чоловік чи жінка впаде в гріх — інакше кажучи, переступить межу певного кола,—— приготована їм кара не схожа на ту, яка настигає птаха, що спробував жити під водою, або хижого звіра, що забрів .у місця, де живе людина. їх не жде неминуча загибель. Люди лише здивовано підведуть брови, чи всміхнуться в'їдливо, чи обурено сплеснуть руками. І все ж сфера суспільного життя окреслена для кожного так виразно, що кожний, хто залишає її, приречений. Людина, народжена й вихована в тому чи іншому середовищі, непридатна для існування поза ним. Вона — мов птах, що звик до певної щільності повітря й нездатний насолоджуватися життям ні в більш щільній, ні в більш розрідженій атмосфері.

Провівши 'брата, Лестер сів у крісло біля вікна й задивився на панораму молодого міста, яке швидко зростало. За вікном проходило життя з його бурхливою діяльністю, надіями, багатством і насолодами, а він, неначе відкинутий раптовим поривом жорстокого вітру, лишився на час осторонь, і всі його плани й задуми якось переплуталися. Чи може він, як і раніше, безтурботно йти звичним шляхом? Чи "є відіб'ється протидіяння родини на його стосунках з Дженні? Невже назавжди відійшов у минуле батьківський дім, де раніше він почував себе так легко й вільно? Так, колишніх стосунків з родичами, простих і дружніх, йому вже не повернути. І чи прочитає він, як бувало, у погляді батька схвалення й гордість? Стосунки з Робертом, з робітниками на батьківській фабриці — все, все, з чого складалося раніше його життя, постраждало від злощасного вторгнення Луїзи.

"Не пощастило", вирішив він у думках і, одірвавшись від безпредметних міркувань, почав обдумувати, до яких практичних кроків він може вдатись.

Повернувшись додому, він сказав Дженні:

— Хочу завтра чи позавтра поїхати ненадовго до Маунт-Клеменс. Я щось тючуваю себе недобре, там відпочину й видужаю.

Йому хотілося побути самому із своїми думками. На призначену годину Дженні приготувала йому чемодан, і він поїхав, зосереджений і похмурий.

Протягом наступного тижня він, не поспішаючи, все обміркував і вирішив, що поки що жодних рішучих кроків вживати не слід. Зайвих два-три місяці не мають значення. Мало ймовірно, щоб Роберт чи хто з родини захотів ще раз побачитись із ним. Ділові знайомства він підтримуватиме, як і раніше, оскільки вони зв'язані з розквітом фірми; примусових заходів ніхто по відношенню до нього не вживе. І все ж свідомість безнадійного розладу з родиною пригнічувала Лестера. "Погана справа,— думав він,— погана справа". Але життя свого він не змінив.

Таке невиразне становище тривало ще цілий рік. Півроку Лестер не з'являвся в Цінщннаті; потім поїхав туди на важливу ділову нараду, яка! вимагала його присутності, і тримав себе так, мовби нічого не трапилось. Мати поцілувала його ніжно, хоч і сумно; батько, як завжди, міцно потиснув йому руку; Роберт, Луїза, Емі та Імоджін, наче змовившись, жодним словом не згадали про єдину річ, яка їх цікавила. Але почуття відчуження не минуло. Після цього Лестер почав всіляко уникати поїздок до свого рідного міста.

Розділ XXXV

Тимчасом Дженні переживала складний душевний злам. Вперше, коли не рахувати суперечок з власною родиною, стосунки з якою глибоко засмучували її, вона зіткнулася з думкою світу. Тепер їй було зрозуміло: вона — погана жінка. Двічі вона поступилася перед силою обставин, коли могла б боротися з ними. Коли б тільки в неї було більше мужності! Коли б її не пригнічував цей одвічний страх! Коли б вона могла наважитись зробити, як підказує розум! Лестер ніколи з нею не одружиться. Йому це не потрібно. Вона його любить, але вона може піти, і так буде краще для нього. Якщо вона повернеться до Клівленда, батько, мабуть, погодиться жити з нею. Цим правильним, хоч і запізнілим вчинком вона заслужить його повагу. І все ж вона здригалася від однієї тільки думки про те, щоб покинути Лестера,— він стільки для неї зробив. А батько... батько, можливо, й не захоче її прийняти.

Після нещасливого візиту Луїзи Дженні почала замислюватись над тим, чи не відкласти їй трохи грошей, збираючи по крихті з того, що давав їй Лестер. Він не скупився на витрати, і до цього часу Дженні кожного тижня посилала рідним п'ятнадцять доларів,— на такі гроші вони колись жили цілою родиною, без сторонньої допомоги. Двадцять доларів вона витрачала на їжу,— Лестер вимагав, щоб на столі в нього все було найкраще — фрукти, солодке, м'ясо, вина. За квартиру вони платили п'ятдесят п'ять доларів у місяць, на одяг і різні негайні витрати певної суми визначено не було. Лестер давав їй п'ятдесят доларів на тиждень, і чомусь від них ніколи нічого не лишалось. Проте Дженні скоро відкинула дум ку про заощадження. Якщо піти, то краще "піти з порожніми руками. Інакше буде недобре.

Після появи Луїзи вона думала про це тиждень за тижнем, намагаючись набратись духу, щоб сказати або зробити щось рішуче. Лестер був з нею незмінно великодушний і ласкавий, але іноді вона відчувала, начебто він чогось жде від неї. Він бував неуважний, замислений, їй здавалося, що після розмови з Луїзою він трохи змінився. Як добре було б сказати йому, що вона незадо-волена із свого життя, і потім піти. Але ж коли стало відомо про існування Вести, він виразно дав їй зрозуміти, що її думка для нього не багато важить, якщо він вирішив, що її дитина — нездоланна перешкода для їхнього шлюбу. Вона потрібна йому, але не як законна дружина. А сперечатися з ним важко, він такий владний. Нарешті вона вирішила, що краще буде пояснити йому, чому вона мусить піти, в листі. Тоді він, можливо, простить її і забуде.

Справи родини 'Герхардт були, як і раніше, погані. Марта вийшла заміж. Попрацювавши кілька років шкільною вчителькою, вона познайомилась з молодим архітектором, і незабаром вони заручилися. Марта завжди трохи соромилась своєї родини, а тепер, на порозі нового життя, намагалася якнайменше бути зв'язаною з рідними. Вона лише між іншим повідомила їх про майбутнє одруження, а Дженні взагалі не написала, і на весілля запросила тільки Басса й Джорджа. Герхардт, Вероніка та Уільям образились. Герхардт стерпів образу мовчки — надто вже багато било його життя. Проте Вероніка не на жарт розсердилася і тільки ждала нагоди поквитатись з сестрою. Уільям сердився недовго — він був захоплений своїми планами, вивчав електротехніку, про яку одна з учительок в школі сказала йому, що це дуже цікава й вигідна професія.

Дженні дізналася про одруження Марти набагато пізніше, з листа Вероніки. Вона порадувалася за Марту, але з жалем подумала, що брати й сестри все більше віддаляються від неї.

Через деякий час Вероніка й Уільям переселилися до Джорджа. Винен був у цьому сам Герхардт. Коли померла дружина і старші діти пішли від нього, його охопив глибокий сум, іноді від нього годинами не можна було почути жодного слова. Він відчував, що життя його закінчується, хоч йому було ще тільки шістдесят п'ять років. Мрії про добробут у житті, які він колись плекав,, розвіялися, як дим. Себастян, Марта та Джордж відокремились, вони зовсім не зважали на нього і нічого не приносили додому; допомагала одна Дженні, від якої він,, по правді кажучи, не повинен був би прийняти й долара. Вероніка та Уільям бунтували. Вони відмовлялися покинути школу й іти працювати, воліючи, очевидно, жити, на гроші, здобуті, як уже давно вирішив Герхардт, нечесним шляхом. Він майже не сумнівався в тому, які саме стосунки існують між Дженні й Лестером. Спочатку він повірив, що вони одружені, але, бачачи, як Лестер місяцями не згадує про Дженні, як покірливо вона біжить до нього на перший заклик, як боїться розповісти йому про Весту,— він поступово переконувався в іншому. Він не був на весіллі в дочки, не бачив її шлюбного свідоцтва. Вона, звичайно, могла вийти заміж після від'їзду з Клівленда, але Герхардт не вірив у це.

Він був тепер до краю похмурий і сварливий, і дітям ставало все важче жити з ним. Вероніка та Уільям вередували і дулися. 'їм не подобалося, що батько, коли Марта вийшла заміж і поїхала, взявся сам за витрати по дому. Він буркотів, що діти надто багато витрачають на одяг і розваги, уперто твердив, що треба оселитися в іншому, меншому будинку, а з грошей, які присилала Дженні, кожного разу відкладав частину з якоюсь незрозумілою для них метою. Герхардт і справді відкладав гроші,— він надумав згодом виплатити Дженні все, що-одержав від неї. Він вважав, що жити на її гроші — гріх, а з нікчемного свого заробітку він, звісно, не міг з нею розрахуватися. Його мучила думка, що коли б інші діти виконували свій обов'язок по відношенню до нього, він не був би змушений на схилі віку приймати милостиню від дочки, яка, попри всі свої гідності, все ж таки живе неправедно. І сварки в родині не припинялись.

Нарешті, якось узимку, Джордж зважив на скарги брата й сестри і погодився взяти їх до себе з умовою,, що вони працюватимуть. Герхардт спочатку розгубився, але потім запропонував їм забрати меблі і йти, куди хочуть. Така великодушність з його боку присоромила їх, і вони навіть сказали мимохіть, що, може, і він жив би з ними, але Герхардт категорично відмовився. Він піде

на фабрику, де працює сторожем, і попросить у майстра дозволу спати на якому-небудь горищі. На фабриці його .люблять, йому довіряють. До того ж це буде економ-, ніше.

Так він зопалу й зробив, і в довгі зимові ночі можна •було бачити одинокого старика, що вартує на безлюдній вулиці, далеко від бурхливих центральних кварталів.