Дженні Герхардт - Сторінка 38

Йому приділили куток на горищі складу, що стояв осторонь •фабрики з її метушнею й гомоном. Тут він спав удень, після роботи. Надвечір він виходив погуляти,— або до центра міста, або по берегу Кіхоги, або ж до озера. Він ішов спроквола, заклавши руки за спину, похиливши у задумі голову. Інколи він розмовляв сам з собою; його пригнічений настрій інколи проривався в гірких словах: "Тож дивись!" або "Ото, лихо!" Коли смеркало, він займав свій пост біля воріт фабрики. Харчувався він у закусочній для робітників, що була поблизу і яку вва-.жав найбільш підходящим для себе місцем.

Думки старого німця бували, звичайно, невиразні й надзвичайно важкі. Що таке життя? Стільки зусиль, стільки клопоту й горя, а зрештою — що залишається? І де оте, чого більше немає? Люди помирають, і вже не мають нічого спільного з живими. От хоч би його дружина. Вона померла, а де ж подівся її дух?

Проте Герхардт ще міцно тримався за церковні догмати, до яких звик з дитинства. Він вірив, що є пекло і що грішники після смерті потрапляють туди. Ну, а м-с Герхардт? А Дженні? На його думку, обидві вони винні в тяжких гріхах. Він вірив і в те, що праведників жде райське блаженство. Але де ці праведники? У м-с Герхардт було добре серце. Дженні — самісінька великодушність. А його син Себастян? Себастян хороший хлопчик, але серце в нього черстве, а синівської любові немає й крихти. Марта — честолюбива, думає тільки про себе. Виходить, що всі діти, крім Дженні, егоїсти. Басе, з того часу як одружився, пальцем не поворухнув для родини. Марта запевняє, що її заробітку ледве на себе вистачає, .Джордж спочатку хоч трохи допомагав, а потім покинув. Вероніка й Уільям спокійнісінько жили на гроші Дженні, поки він це дозволяв, хоч і знали, що роблять недобре. А теперішнє існування його, Герхардта, хіба не свідчить про егоїзм дітей? І сили його вже не ті, що колись. Він зажурено хитав головою. Загадка, та й тільки. Все в житті незрозуміле, таємниче, хитке. А все ж він ні з ким із дітей не хоче жити. Вони не варті його, крім Дженні, а Дженні живе грішним життям. Так журився старий Герхардт.

Дженні не зразу дізналася про всі ці сумні справи. Раніше вона адресувала свої листи Марті, потім, коли сестра вийшла заміж, почала писати просто батькові. Після того, як молодші діти пішли, Герхардт написав ш, щоб вона більше не посилала грошей: Вероніка і Уільям житимуть у Джорджа; у нього самого добре місце на фабриці, там-таки він поки що має й квартиру. Він повернув Дженні те, що зумів відкласти — сто п'ятнадцять доларів,— пояснивши, що ці гроші йому не знадобляться.

Дженні нічого не зрозуміла, але, знаючи батькову впертість, вирішила не сперечатися з ним, тим більше, що брати й сестри мовчали. Проте згодом вона почала виразніше уявляти собі, що трапилось дома, і стривожилася неабияк. їй хотілося відвідати батька і не хотілося залишати Лестера, незалежно від того, як складуться їхні відносини. Чи згодиться батько жити з нею? Зараз — звичайно, ні. Якщо вона вийде заміж — можливо; коли залишиться сама — майже напевно. Але якщо в неї не буде доброго заробітку, їм буде важко. Все зводилося до того ж самого питання: що їй робити? І все ж вона наважилась. Знайти роботу на п'ять-шість доларів у тиждень — і вони проживуть. А на перший час у них будуть ті сто п'ятнадцять доларів, які заощадив батько.

Розділ XXXV і

У планах Дженні була одна вада — вона недосить враховувала позицію Лестера. Він безперечно дорожив нею, хоч і не міг вирватись із замкнутого кола умовностей того світу, в якому був вихований. Проте, якщо він і не любив її настільки, щоб наперекір громадській думці повінчатися з тієї простої причини, що він вибрав собі дружину до душі,— все ж вона займала в його житті дуже велике місце, і поки що він аж ніяк не збирався остаточно з нею порвати.

Лестер був уже в тому віці, коли раз визначені погляди на жінок рідко змінюються. Досі жодна жінка з його кола не подобалася йому так, як Дженні. У неї була жіночість, лагідність, природний розум, вона попереджала кожне його бажання; мистецтву триматися & суспільстві він навчив її сам, отже тепер міг з'являтися з нею де завгодно. Все це було зручно й приємно,— чог го ж йому ще треба було бажати?

А тимчасом тривога Дженні збільшувалась із дня на день. Намагаючись викласти свої думки на папері, вона почала й знищила кілька листів, і "арешті, як їй здалося, зуміла хоч би частково висловити те, що почувала. Послання вийшло довге, вона ще ніколи таких не писала.

"Лестер, любий, коли ти одержиш цього листа, мене тут не буде, і я прошу тебе, не думай про мене погано., поки не дочитаєш до кінця. Я їду і забираю з собою Весту, думаю, що так буде краще. Справді ж, Лестер, так треба. Коли ти з'явився в моєму житті, ми були дуже бідні, та й моє становище було таке, що я думала, жодна хороша людина зі мною не одружиться. А ти сказав, що любиш мене, і я зовсім розгубилася, а потім і я покохала тебе, сама не знаю, як.

Адже я тоді говорила тобі, що не хочу більше поводитися погано і що я погана, але коли ти був зі мною, я просто не могла ні про що думати й не знала, як піти* від тебе. Батько в цей час якраз захворів, і дома всі сиділи голодні. Ми заробляли так мало. У мого брата Джорджа не було взуття, мама зовсім з ніг збилася. Я часто думаю, Лестер, коли б на маму не впало стільки турбот і горя, вона, можливо, й зараз була б жива. Я подумала, що коли тобі подобаюсь, і ти мені подобаєшся,— я тебе кохаю, Лестер,— можливо, великого гріха й не буде. Адже ти одразу сказав мені, що хотів би допомогти моїй родині, і я подумала, що, можливо, так і треба зробити. Дуже вже бідно ми "жили.

Лестер, милий, мені соромно йти від тебе; тобі може здатись, що це дуже гидко, але коли б ти знав, що я пережила за останній час, ти простив би мене. Я кохаю тебе, Лестер, так кохаю! Але всі ці місяці з того часу, коли приходила твоя сестра, я почуваю, що живу погано і що далі так жити не можна, бо ж сама знаю, як це погано. Я винна в тому, що в мене було з сенатором Брендером, але я була ще така молода — я зовсім не розуміла, що роблю. Я винна, що з самого початку не розповіла тобі про Весту, хоч тоді мені здавалося, що це правильно. Я надто винна в тому, що потай від тебе привезла

її до Чікаго, але я боялася тебе, Лестер, боялася того, що ти скажеш чи зробиш. Все це стало мені зрозумілим після того, як твоя сестра побувала тут, і з того часу я твердо знаю, що живу недобре. Але я тебе не виню, Лестер, я виню тільки себе. ,

Я не прошу тебе одружитися зі мною. Я знаю, як ти до мене ставишся і як ти ставишся до своєї родини, і сама не вважаю, що це зарадило б справі. Твої рідні не захочуть цього, і я ні про що не хочу тебе просити. А так, як ми зараз живемо, більше жити не можна, це мені зрозуміло. Веста підростає, скоро вона все розумітиме. Поки що вона думає, ніби ти й справді її дядько. Я стільки думала, стільки разів хотіла поговорити є тобою, але коли в тебе серйозне обличчя, мені робиться страшно, і я не можу вимовити ані слова. От я й вирішила — краще напишу й поїду, і тоді ти все зрозумієш. Ти зрозумів, Лестер, зрозумів? Ти не гніваєшся на мене? Я знаю, що так буде краще і для тебе, і для мене, так треба. Пробач мені, Лестер, будь ласка, пробач, і забудь про мене. Я якось проживу. Але я так кохаю тебе, так кохаю, і завжди буду тобі вдячна за все, що ти для мене зробив. Бажаю тобі щастя. Прости мене, Лестер. Я кохаю тебе. Дженні.

Р. Б. Я їду до батька в Клівленд. Я йому потрібна. Він зовсім самотній. Але, будь ласка, Лестер, не приїжджай за мною. Не треба!"

Дженні поклала лист у конверт, запечатала його і до певного часу сховала в надійному місці.

Ще кілька днів вона набиралася духу, щоб здійснити свій план, і нарешті, коли Лестер одного разу попередив її по телефону, що два-три дні не буде вдома, вона склала у кілька чемоданів все найпотрібніше для себе й Вести і послала по візника. Вона думала було повідомити батька про свій приїзд телеграмою, але потім згадала, що він живе на фабриці, і вирішила сама розшукати його. Герхардт писав їй, що Вероніка й Уільям забрали не всі меблі, частину їх віддано на схов. Отже, буде чим обставити невелику квартирку. Закінчивши підготовку до від'їзду, Дженні сіла й почала ждати візника, і в цей час двері відчинилися, і до кімнати увійшов Лестер.

В останню хвилину він змінив свої плани. Йому не властива була особлива інтуїція, але цього разу він, начебто щось відчув. Домовившись із знайомими постріляти качок на болотах Канкакі, на південь від Чікаго, він раптом передумав і навіть вирішив піти з контори раніше, ніж звичайно. Що його спонукало до цього, він не міг би пояснити.

Йому було навіть дивно повертатися додому в таку ранню годину. Побачивши серед передпокою два чемодани, він остовпів. Що це означає? Дженні в дорожньому костюмі, зовсім готова їхати. І Веста одягнена. Лестер широко розкрив від здивування свої карі очі.

— Ти куди? — запитав він.

— Я... я...— почала вона, відступаючи від нього,— я їду.

— Куди?

— Я хотіла поїхати до Клівленда.

— Чого?

— Я... я весь час хотіла сказати тобі, Лестер, що, на мою думку, не можна мені більше тут залишатися. Недобре це. Я все хотіла поговорити з тобою і не наважувалася. Я тобі написала листа.

— Листа!—вигукнув він.— Нічого не розумію. Де цей лист, чорт забери!

— Ось,— сказала вона, машинально простягаючи руку до столу, де на видноті, на товстій книзі, лежало її послання.

— І ти хотіла поїхати від мене, обмежившись листом? — запитав Лестер вже суворішим голосом.— Ні, я відмовляюсь тебе зрозуміти. У чім справа, нарешті? — Він розірвав конверт і пробіг очима перші рядки листа.— Забери-но звідси Весту,— сказав він.

Дженні послухала. Потім, повернувшись назад, застигла серед кімнати, бліда, засмучена, розгублено оглядаючи стіни, стелю, чемодани, Лестера. Він уважно прочитав листа, зрідка переступаючи з ноги на ногу, і кинув його на підлогу.

— Слухай, Дженні,— заговорив він, з цікавістю дивлячись на неї і не знаючи, що йому, власне, сказати. От коли в нього трапилась можливість покінчити з цим зв'яз ком. Але йому цього зовсім не хотілося — все йшло так мирно й добре. Вони стільки років прожили разом, що роз'їхатися тепер було б просто смішно.