Дзвінок у двері - Сторінка 11

До людей, що мають такі кімнати, у мене своя мірка – не килими, не меблі й не штори чи шпалери, а картини на стінах. Коли я розумію, що там намальовано, то все гаразд. Та коли я тільки здогадуюсь, що на них, тоді треба бути насторожі, бо від господарів можна сподіватися чого завгодно. Проте кімната, до якої мене привели, витримала іспит успішно. Я саме розглядав полотно, на якому під деревом сиділо троє дівчат, коли почулися кроки, і я обернувся. Так, це була вона. Руки, правда, не подала, але низьким, м'яким голосом промовила:

– Містер Гудвін? Я – Айвена Елтхауз. – І рушила до стільця.

Мій іспит ця жінка витримала б навіть тоді, якби тут не було тої картини. Сама невеличка, струнка, волосся сиве, трохи здивований погляд. І в усьому – щирість і відвертість. Я поставив стільця так, щоб сидіти обличчям до господині, і вирішив бути з нею якомога щирішим і відвертішим. Місіс Елтхауз сказала, що міс Хінклі прийде ось-ось, але відкладати розмову їй, мовляв, не хотілося б. Як вона зрозуміла мене по телефону, її сина вбив агент ФБР. Це правда?

Жінка подивилася мені в очі, і наші погляди зустрілися.

– Не зовсім, – відповів я. – Я сказав, що про це один чоловік повідомив містера Вулфа. Але спершу я повинен трохи розповісти вам про самого містера Вулфа. Він трохи той… чоловік дивакуватий і про нью-йоркську поліцію має свою думку. Містер Вулф обурений ставленням поліції до нього самого й до його роботи і вважає, що вона зайве втручається в його справи. Вулф читає газети і особливо цікавиться повідомленнями про вбивства. І ось кілька тижнів тому він помітив, що поліція і районна прокуратура облишили розслідувати вбивство вашого сина, і коли Вулф довідався, нібито ваш син збирав матеріали для статті про ФБР, у нього закралася підозра, що слідство припинено не випадково. Коли так, є нагода добряче допекти поліції, і містер Вулф зробить це з великим задоволенням.

Місіс Елтхауз дивилась на мене, майже не кліпаючи очима.

– Одне слово, – провадив я, – хоч доказів на руках ми поки що й не маємо, містер Вулф вирішив почати розслідування. Ми вже з'ясували одну обставину, про яку не згадувалося в газетах. Це те, що ніяких паперів чи записів про ФБР у квартирі вашого сина поліція не знайшла. Ви, певно, про це знаєте.

– Знаю, – кивнула головою місіс Елтхауз.

– Я так і думав, тому й згадав про це. Нам відомі й інші факти, але я дістав вказівку про них не говорити. Сподіваюся, ви мене зрозумієте. Містер Вулф хоче приберегти ці факти до того часу, коли він матиме досить підстав діяти рішуче. Але вчора один чоловік сказав містерові Вулфу, нібито знає, що вашого сина вбили агенти ФБР, і він підкріпив свої слова деякими фактами. Я не можу назвати вам прізвища того чоловіка і тих фактів, але це надійна людина і його відомості не викликають сумніву. Однак їх не досить, щоб довести злочин. Тому містер Вулф хотів би знати все, що ваш син дізнався про ФБР і, можливо, розповідав близьким йому людям. До таких людей належите, певна річ, і ви та міс Хінклі, а також містер Ярмек. Я дістав вказівку пояснити вам, що містер Вулф не шукає клієнта і не жде від вас винагороди. Все це він робить з власної ініціативи й ніякої плати не сподівається і не бажає.

Місіс Елтхауз і досі не зводила з мене пильного погляду, але думки її, видно, були поглинені іншим. Жінка щось обмірковувала. Нарешті вона озвалася:

– Я не бачу причини… – І замовкла.

Я хвилю зачекав, потім промовив:

– Слухаю вас, місіс Елтхауз.

– Я не бачу причини, чому б мені не розповісти вам. Одразу після того, як містер Ярмек мені сказав, що ніяких матеріалів про ФБР у синовій квартирі не знайшли, мені закралася підозра: це справа рук ФБР. Такої самої думки й містер Ярмек та міс Хінклі. Я не вважаю себе мстивою людиною, містере Гудвін, але ж Морріс був мій… – Голос у неї затремтів, вона змовкла, але тут-таки повела далі: – Він був мій син. Мені й досі не віриться, що його… що його вже немає. Ви знали Морріса? Ви коли-небудь його бачили?

– Ні.

– Ви детектив?

– Так.

– І ви сподіваєтесь, що я допоможу вам знайти тих, хто винен у смерті мого сина? Гаразд, я теж цього хочу. Тільки не думаю, що змояїу вам допомогти. Він рідко розмовляв зі мною про свою роботу. Навіть не пригадую, чи коли-небудь згадував про ФБР. Міс Хінклі і містер Ярмек уже питали мене про це. Шкода, що я не можу нічого розповісти вам з цього приводу, дуже шкода, бо коли Морріса вбили агенти ФБР, то я сподіваюся, що винних покарають, У Старому завіті сказано: "Не мсти". Але Арістотель писав, що помста справедлива. Знаєте, я про це думала, і мені здається…

Місіс Елтхауз повернула голову в бік коридора. Почулися голоси, двері відчинились і на порозі з'явилася дівчина. Коли вона ввійшла, я встав, але господиня сиділа далі. Фотознімки в теках редакції "Газетт" відбивали дійсність надто блідо. Меріан Хінклі була просто чарівна. Вона була і не блондинка, і не брюнетка, а щось середнє – одне слово, шатенка з голубими очима. Ступала рівно, легко, і якщо й носила капелюшок, то, мабуть, залишила його в передпокої.

Меріан Хінклі підійшла до місіс Елтхауз і поцілувала її в щоку, а коли господиня назвала моє ім'я, обернулась і подивилася в мій бік. Поки її голубі очі вивчали мене, я наказав своїм не бачити нічого, що не стосується справи. Нарешті місіс Елтхауз запросила дівчину сісти, і я підставив їй стілець. Вона сіла й промовила до місіс Елтхауз:

– Якщо я правильно зрозуміла вас по телефону, ви сказали, нібито містер Вулф знає, що це – справа рук ФБР? Це так?

– Боюся, що я сама не зовсім правильно це зрозуміла, – відповіла місіс Елтхауз. – Може, ви самі їй поясните, містере Гудвін?

Я пояснив, звернувши увагу на три обставини: чому Вулф зацікавлений у цій справі, що викликало в нього підозру і як цю підозру підтвердили вчора слова того чоловіка. Я додав також, що Вулф поки по знає напевно, ФБР це чи ні, і, звичайно, не може нічого довести, але має такий намір, і саме тому я, мовляв, сюди й прийшов.

Міс Хінклі невдоволено глянула на мене і промовила:

– Але я не розумію… Містер Вулф повідомив поліцію про те, що йому розповів той чоловік?

– Вибачте, але я, мабуть, не зовсім ясно висловився. На думку містера Вулфа, поліція або знає, або підозрює, що це вчинило ФБР. Через те йому хотілося б, наприклад, довідатись, чи поліція вас не турбує. Чи не приходять до вас поліцейські раз у раз і з тими самими запитаннями? Місіс Елтхауз?

– Ні.

– Міс Хінклі?

– Ні. Але ж ми й так розповіли їм про все, що знали.

– Це не має значення. Коли поліція розслідує вбивство і не може напасти на слід злочинця, вона не дає спокою нікому. А от цього разу складається таке враження, паче вона про всіх просто забула. Це одне, що нам потрібно було знати. Місіс Елтхауз щойно мені сказала, нібито ви з містером Ярмеком вважаєте, що Морріса вбили агенти ФБР. Це правда?

– Так. Так, звичайно. Адже в його квартирі не знайшли ніяких матеріалів про ФБР.

– Ви знаєте, що то були за матеріали? Що йому вдалося розкопати?

– Ні, я про це не знаю. Морріс ніколи мені про таке не розповідав.

– А містер Ярмек знає?

– Хтозна. Але не думаю.

– Міс Хінклі, а як ви самі ставитесь до всього цього? Ви хочете, щоб убивцю Морріса Елтхауза піймали, хоч би там хто він був? Щоб його піймали й покарали.

– Звичайно, хочу. Безперечно, хочу. Я повернувся до місіс Елтхауз:

– Ви теж цього хочете. Чудово. Але немає сумніву, що поки за цю справу не візьметься Hipo Вулф, убивцю не піймають. Ви, мабуть, знаєте, що містер Вулф ніколи не виходить з дому і ні з ким ніде не зустрічається. Отож вам доведеться прийти до нього в його дім – вам, і міс Хінклі, і, якщо можна, містерові Ярмеку. Ви можете прийти сьогодні о дев'ятій вечора?

– Ну… – Місіс Елтхауз стисла свої переплетені пальці. – Я не… Що це дасть? Адже я не розкажу йому нічого нового.

– А хтозна. Мені самому частенько здається, що я не маю чого йому розповісти, але потім переконуюсь, що помилявся. Навіть якщо він тільки дійде висновку, що жодне з вас не може йому нічого розповісти, і це вже допоможе. То ви прийдете?

– Я гадаю… – Місіс Елтхауз подивилась на дівчину, яка колись мала стати її невісткою.

– Так, – кивнула головою міс Хінклі. – Я прийду.

Я ладен був обійняти її і поцілувати, і це, як мені здалося, мало б безпосередній стосунок до справи.

– А ви зможете привести з собою містера Ярмека? – спитав я.

– Не знаю. Я спробую.

– Чудово. – Я підвівся. – Нашу адресу, міс Хінклі, ви знайдете в телефонному довіднику. – Потім до місіс Елтхауз: – Мушу вам сказати, що ФБР, мабуть, стежить за нашим будинком і про ваш візит знатиме. Якщо вам це байдуже, то містерові Вулфу тим більше. Він навіть хотів би, щоб ФБР знало, що він розслідує вбивство вашого сина. Отже, о дев'ятій?

Обидві жінки кивнули головою, і я пішов. У передпокої служниця зохотилась потримати мені пальто, і я, аби лиш не ображати дівчину, заперечувати не став. Унизу в вестибюлі з погляду слуги, коли той відчиняв переді мною двері, я зрозумів, що швейцар уже встиг йому шепнути, хто я такий. І я, щоб до кінця лишитися в його очах детективом, на прощання зміряв бідолаху пронизливим, підозріливим поглядом.

Надворі вели свій карколомний танок сніжинки. Я сів у таксі й поїхав до центру міста. Чи їдуть за мною шпиги, я знов не дивився. Я міркував про те, що коли "хвіст" і вчепився за мною – річ цілком вірогідна, – то цієї хвилини один долар з кожних ста доларів податку від прибутків Вулфа і один з кожної тисячі доларів податку від моїх прибутків ідуть на утримання державних службовців, які оце без будь-якого запрошення набиваються мені в компанію. І такий розподіл, на мою думку, не зовсім справедливий.

Вулф щойно спустився з оранжереї, де він щодня, від четвертої до шостої, чаклував над своїми орхідеями, і зручно вмостився у кріслі зі "Скарбами нашої мови" в руках. Увійшовши до кабінету, я замість рушити, як звичайно, до свого столу, затримався на порозі й, коли Вулф нарешті підвів на мене очі, рішуче показав пальцем униз, повернувся і збіг сходами в підвал. Тут я ввімкнув світло і сів скраю на більярдному столі. Минуло дві хвилини, три, чотири… Нарешті почулися кроки, і в дверях з'явився Вулф. Люто зиркнувши на мене, він сказав:

– Я цього не потерплю!

Я звів брови:

– То мені все писати?

– Пхе! По-перше, ризик тут зовсім невеликий, а по-друге, чом би не мати з цього ще й вигоди? Розповідаючи, ви можете додавати від себе що завгодно – висловлювати зауваження, твердження, які я не братиму до уваги, якщо ви при цьому піднесете палець.