Дзвінок у двері - Сторінка 12

Я робитиму те саме. Певна річ, ніяких посилань на містера Кремера, ризикувати ним ми не маємо права. Далі, в розмові ми повинні виходити з того, що вбивство Елтхауза – справа рук ФБР і ми маємо намір це довести.

– Але насправді такого наміру ми не маємо!

– Звичайно, ні. – Вулф повернувся й вийшов.

Отже, він таки обвів мене круг пальця! Його дім, його кабінет, його крісло… І все ж, підіймаючись сходами нагору, я змушений був визнати, що Вулф, попри свою впертість, таки непогано придумав. Якщо ФБР справді поставило в нашому кабінеті підслуховувальний пристрій – у що я анітрохи не вірю, – то ця вигадка з пальцем – збіса гарна ідея!

Коли я ввійшов до кабінету, Вулф уже сидів за своїм столом. Після того, як і я сів за свій, він промовив:

– Ну?

Вулф, власне, мав би піднести при цьому палець, бо коли я повертаюся з якого-небудь завдання, він не тратить сили на такі запитання, як "Ну?" – а тільки відкладає книжку чи відставляє склянку з пивом, даючи так зрозуміти, що готовий мене слухати.

Я підніс палець і почав:

– Ваше припущення, нібито "Газетт" висунула версію про причетність до вбивства ФБР і успішно її розробляє, виявилося не вельми вдалим. – Я опустив палець. – Лон Коуен про це не згадував, не зробив цього і я. Ніякої версії в них немає. Він дав мені переглянути теки з вирізками, ми з ним побалакали, і я записав імена та цікаві факти – декотрі з них можуть нам знадобитися. Всього дванадцять сторінок. – Я підніс палець. – Я їх, як завжди, передрукую по п'ять доларів за сторінку. – Я опустив палець. – Далі я подзвонив по телефону-автомату місіс Елтхауз, вона згодилася мене прийняти, і я пішов до неї. Це на Парк-авеню, в районі вісімдесятих вулиць. Квартира в неї на десятому поверсі – звичайно, як і слід було сподіватися, досить шикарна. Картини теж нормальні. Не розказуватиму, яка з себе місіс Елтхауз, скоро ви й самі її побачите. Цитує Старий завіт і Арістотеля. – Палець я підніс. – Я хотів був процитувати Платона, але якось не випало нагоди. – Я опустив палець. – По телефону я попросив її покликати до себе й Меріан Хінклі, а вона відповіла, що міс Хінклі скоро прийде. Каже, по телефону я з ваших слів зрозуміла, що мого сина вбили агенти ФБР і чи це правда. А ось далі я краще розповім вам усе детальніше.

І я переповів Вулфові до слова про свою розмову в квартирі місіс Елтхауз, певен, що не кажу нічого такого, чого, на нашу думку, не варто знати ФБР. Вулф слухав мене із заплющеними очима, відкинувшись у кріслі, і мій піднесений палець однаково не побачив би, отож від себе я нічого не додавав. Коли я закінчив, він щось буркнув собі під ніс, розплющив очі й сказав:

– Погано, коли знаєш, що голка, яку шукаєш, у стіжку сіна. Та коли не знаєш навіть…

Пролунав дзвінок у двері. Я рушив до передпокою і крізь шибки побачив на ґанку агента ФБР. Не те, що я впізнав його, ні. Просто всім своїм виглядом він був схожий на фебеерівця: такого, як усі вони віку, широкоплечий, похмура пика з масивним підборіддям, чепурне темно-сіре пальто… Я підійшов до дверей, прочинив їх пальців на три – ширше не давав ланцюжок, – і запитав:

– Ви до кого, сер?

– Мене звати Квейл, – випалив той у щілину. – Я хочу побачити Hipo Вулфа.

– Повторіть, будь ласка, прізвище.

– Квейл! Тімоті Квейл!

– У містера Вулфа справи. Я йому доповім.

Я вернувся до дверей кабінету.

– Це одне з прізвищ у моєму записнику. Тімоті Квейл. Старший редактор журналу "Тік-Ток". Тип героя. Це він накинувся був з кулаками на того репортера, що надокучав Меріан Хінклі. Мабуть, відразу по тому, як я пішов, місіс Елтхауз подзвонила йому й розповіла про вас.

– Ні! – гаркнув Вулф.

– До вечері ще півгодини. Ви що – не дочитали розділу?

Вулф зиркнув на мене спідлоба:

– Приведіть його.

Я знову вийшов до передпокою, зняв ланцюжок і відчинив двері. Квейл переступив поріг. Коли я причиняв двері, він повідомив мені, що я – Арчі Гудвін. Довелося повірити. Потім я взяв у нього пальто й капелюх і провів його до кабінету. Він ступив три кроки, зупинився, роззирнувсь довкола, потім глянув на Вулфа й різко запитав:

– Вам сказали моє прізвище?

Вулф кивнув головою:

– Містер Квейл.

Гість підійшов до столу.

– Я товариш міс Меріан Хінклі й хочу знати, яку гру ви затіяли. Я хочу, щоб ви мені пояснили!

– Oro! – зронив Вулф.

– Ви мені не огокайте! Що ви задумали?

– Це неподобство! – сказав Вулф. – Знаєте, я не люблю дивитися на співрозмовника знизу вгору. Якщо ви на мене кричатимете, містер Гудвін зараз же витурить вас за двері. А якщо сядете в оте крісло, зміните свій тон і повідомите мені, чому, через яку поважну причину я маю складати перед вами звіт, то я вас вислухаю.

Квейл розтулив був рота, але відразу й стулив його. Тоді повернув голову в мій бік і зміряв мене з голови до ніг поглядом – певно, зважуючи, чи я з ним упораюсь. Як на мене, то нехай би він краще вирішив, що в мене забракне на нього сили, бо після вчорашнього дня я залюбки скористався б нагодою вивихнути руку ще кому-небудь. Проте Квейл від мене відвернувся, підійшов до червоного шкіряного крісла, сів і, сердито зиркнувши на Вулфа, сказав:

– Я про вас знаю. – Ці слова він вимовив уже не так гучно, однак зовсім іще не привітно. – Знаю, як ви працюєте. Якщо ви збираєтеся злупити з місіс Елтхауз купу грошей, це її справа, але не пробуйте вплутувати в це діло міс Хінклі. Я не маю наміру…

– Арчі! – перебив Квейла Вулф. – Виведіть його! Фріц відчинить двері. – І він натис кнопку.

Я підійшов до червоного шкіряного крісла й став на крок від нашого героя, позираючи на нього згори вниз. З'явився Фріц. Вулф наказав йому потримати вхідні двері відчиненими, і Фріц вийшов.

Становище Квейла було нікудишнє. Я стояв перед ним, і якби він спробував був підхопитися з крісла, я б устиг застосувати до нього будь-який прийом. Але й моє становище було не з найкращих. Бо витягти з м'якого крісла чоловіка вагою фунтів сто вісімдесят, – а він же не такий дурний, щоб не впертися руками й ногами, – справа зовсім не легка. Проте Квейл сидів, не підібгавши ніг під крісло. Я вдав, ніби хочу схопити його за плечі, потім різко нахилився, впіймав за ноги, смикнув на себе й, перекинувши на спину, виволік так у коридор, перше ніж він почав пручатись. Але потім той клятий бевзь спробував вивернутись і впертися руками в підлогу. Біля вхідних дверей я на мить спинився, а Фріц схопив його руки й притис їх до підлоги.

– У нас на сходах сніг, – сказав я. – Якщо підете спокійно, я дам вам підвестися й поверну пальто та капелюх. Повірте, я знаю більше прийомів, ніж ви. Умовились?

– Умовились. Проклятий горлоріз!

– Мене звати Гудвін, але я вибачаю вам. Гаразд, Фріце…

Ми відпустили Квейла, і він став на ноги. Фріц уже взяв з вішалки його пальто, коли Квейл раптом заявив:

– Я хочу вернутися до кабінету. Мені треба в нього дещо запитати.

– Нічого не вийде. У вас погані манери. Потім знов доведеться вас умовляти.

– Ні, не доведеться. Я хочу в нього щось запитати.

– Ввічливо? Тактовно?

– Так.

Я причинив вхідні двері.

– У вас дві хвилини часу. Не сідайте, не підвищуйте голосу і не вживайте таких слів, як "проклятий горлоріз". Фріце, йдіть попереду.

Ми рушили вервечкою через передпокій – Фріц попереду, я позаду – і так ввійшли до кабінету. Вулф мав тонкий слух і добре чув, про що говорилось у передпокої. Отож коли Квейл спинився перед його столом – яз одного боку, Фріц із другого, – Вулф тільки холодно глянув на нього.

– Ви хотіли, щоб я повідомив вам поважну причину, – звернувся Квейл до Вулфа. – Як я вже казав, я товариш міс Хінклі. Настільки близький товариш, що вона подзвонила мені і розповіла про Гудвіна – тобто про його розмову з нею і місіс Елтхауз. Я порадив їй сьогодні ввечері до вас не йти. Але вона сказала, що піде. О дев'ятій годині?

– Так.

– Тоді… – Він затнувся. Е, ні, так різко не можна. Йому було важко взяти себе в руки, та все ж він упорався з собою. – Тоді я хочу бути присутнім. Ви… Можна мені прийти?

– Якщо ви будете пристойно поводитись.

– Буду.

– Ваш час минув, – сказав я і взяв Квейла за руку, щоб вивести з кабінету.

7

У кінці цього довгого дня, о десятій хвилині на десяту вечора, я зайшов на кухню. Вулф із Фріцом стояли біля столу посеред кухні й сперечалися про те, скільки ягід ялівцю покласти в маринад до відбивних котлет з оленини. Знаючи, що цей диспут може тривати довіку, я перебив їх:

– Вибачте. Прийшли всі і навіть більше. З'явився Девід Елтхауз, Моррісів батько. Він лисий, сидить ззаду, праворуч від вашого столу. З ним адвокат Бернард Фромм – теж у другому ряду, ліворуч. Голова схожа на яйце, погляд важкий.

Вулф насупився:

– Я не хочу, щоб і він там сидів.

– Розумію. Йому сказати про це?

– Трясця його матері! – Вулф повернувся до Фріца: – Гаразд, порайся далі сам. Я кажу три, але роби як знаєш. Якщо покладеш п'ять, мені навіть не треба буде куштувати – і по запаху здогадаюсь. Із чотирма ще можна буде їсти.

Вулф кивнув мені головою, і я рушив до кабінету, а він – за мною.

У кабінеті Вулф обійшов червоне шкіряне крісло, де сиділа місіс Елтхауз, і не сідав, поки я називав прізвища присутніх. Цього вечора у кабінеті стояли два ряди жовтих стільців. У першому ряду сиділи Вінсент Ярмек, Меріан Хінклі й Тімоті Квейл, у другому – Девід Елтхауз і Бернард Фромм. Найближче до мене виявився Квейл, і це було вельми вигідно. Нарешті Вулф сів, обвів гостей поглядом – спершу зліва направо, потім справа наліво – і промовив:

– Мушу вас попередити, що агенти Федерального бюро розслідувань мають змогу за допомогою електронних приладів підслуховувати всі розмови в цій кімнаті. Ми з містером Гудвіном гадаємо, що це хоч і мало ймовірно, проте можливо. Думаю, ви…

– Навіщо це їм? – перебив Вулфа адвокат таким тоном, як на перехресному допиті в суді.

– Зараз ви все зрозумієте, містере Фромм. Мені здається, вам треба знати про таку можливість, хоч би яка незначна вона була. А тепер я попрошу всіх трохи потерпіти, я говоритиму недовго. Я знаю: допомоги від вас можна сподіватися тільки в тому разі, коли я доведу, що ваші інтереси – інтереси батька, матері, нареченої і знайомих людини, вбитої майже два місяці тому, – збігатимуться з моїми. Злочинця й досі не знайдено. І я маю намір його знайти.