Дзвінок у двері - Сторінка 16

Другий шпиг стояв на протилежному боці вулиці. Ми проїхали сім кварталів і спинилися аж перед червоним світлом на перехресті. Сказати правду, я таки глянув назад. Потім назвав водієві номер будинку на Гран Конкур, спалахнуло зелене світло, і ми рушили далі.

На горішніх поверхах цього житлового будинку містилися контори кількох різних орендних філій, але одна з них – певна річ, та, що відала здачею в оренду приміщень, – була на першому поверсі. Я ввійшов. Контора займала невеличку кімнату – всього три столи та шафа з теками. Найближче до дверей сиділа вродлива молода жінка з копицею волосся на голові, якого вистачило б на всіх чотирьох бітлів. Коли вона, всміхнувшись до мене, спитала, чим може прислужитися, голова мені мало не запаморочилась і довелося спочатку перевести подих. Ні, подумав я, такі жінки в робочий час повинні сидіти вдома. Я відповів, що хотів би бачити містера Оделла, і вона кивнула своєю чарівною голівкою в глибину кімнати.

Він сидів за другим столом. Перше ніж ступити до нього, я трохи зачекав. Мені було досить одного погляду на нього. Дехто, посидівши за гратами, навіть і не дуже довго, виглядає зів'ялим, коли виходить на волю. Про Оделла цього не можна було сказати. На зріст не вдався, проте елегантний. Біла шкіра, світле волоссячко, вдягнений дуже чепуристо. Костюм у вузеньку смужку обійшовся йому – чи комусь іншому – щонайменше в дві сотні.

Він вийшов із-за столу, назвався Френком Оделлом і простяг мені руку. Було б куди краще, якби він сидів в окремому кабінеті; та чарівна жіночка, мабуть, і не знала, що сусідить з колишнім арештантом. Я відрекомендувався, дістав портмоне й подав йому свою візитку. Оделл уважно подивився на неї, сховав до кишені й сказав:

– Господи, а я вас і не впізнав! Я ж бачив у газетах ваші фотографії!

Мої фотографії не з'являлися в газетах уже більше року, а коли з'являлись, він був за гратами. Але я пустив ці слова повз вуха.

– Що вдієш – старію… – скрушно промовив я. – Ви б не подарували мені кілька хвилин? Hipo Вулф узявся за одну невеличку справу, в якій замішаний чоловік на ім'я Морріс Елтхауз, і гадає, що ви могли б дати нам деякі відомості.

Оделл не розгубився. Навіть оком не кліпнув. Він тільки сказав:

– Це той, якого вбили?

– От-от. Поліція, звичайно, провела розслідування. Як завжди. Тепер ідеться про приватне розслідування по бічній лінії.

– Якщо ви хочете знати, чи була тут поліція, то її тут не було. Давайте сядемо.

Він сів за свій стіл, а я – на стілець біля столу.

– Що ж то за бічна лінія?

– Все це не так просто… Йдеться про одне діло, яке робив Елтхауз, коли саме його вбили. Ви можете про це що-небудь знати, якщо в той час бачилися з ним, тобто в листопаді, торік у листопаді. Ви бачилися з ним у той час?

– Ні. Востаннє я бачився з ним років два тому. В залі суду. Коли дехто з людей, яких я вважав за своїх друзів, зробив мене козлом відпущення. А навіщо я здався поліції?

– О, коли вони розслідують вбивство, то беруться за всіх підряд. – Я махнув рукою. – А це ви цікаво сказали про козла відпущення. Може, це пов'язане з тим, що ми хочемо знати. Елтхауз не любив підтасовувати матеріалів? Він часом не був одним із тих ваших приятелів, що зробили вас козлом відпущення?

– Боронь боже! Ні, він не був моїм приятелем. Я бачився з ним усього двічі. Вперше тоді, коли він писав ту статтю чи збирався її писати. Він шукав більшу рибину. А я був усього-на-всього такий собі спритний службовець фірми "Бранер – нерухоме майно".

– Бранер? – Я наморщив лоба. – Щось не пригадую такого прізвища у зв'язку з тією справою. Щоправда, я не дуже з нею знайомий. Виходить, це ваші приятелі з фірми "Бранер – нерухоме майно" зробили вас козлом відпущення?

Оделл усміхнувся:

– Ви таки не дуже знайомі зі справою. Там ішлося про кілька дрібних махінацій, в яких я був замішаний. Люди з фірми "Бранер" поставилися до мене дуже мило. Віце-президент навіть улаштував мені побачення з самою місіс Бранер. Саме тоді я й зустрівся з Елтхаузом удруге – в кабінеті місіс Бранер, у неї вдома. Вона теж поставилася до мене мило. Повірила всьому, що я їй розповів. Навіть заплатила за мого адвоката. Частково. Вона, бачте, зрозуміла, що я вплутався у темну махінацію, але я пояснив їй, що сам не знаю, як це сталося, і вона не захотіла, щоб службовця її фірми визнали вплутаним у брудне діло. Я кажу, що це дуже мило з її боку.

– Звичайно… Але чому ви не повернулись у фірму "Бранер", коли вийшли… коли влаштовувались на роботу?

– Там не прийняли мене.

– О, це вже не дуже мило з їхнього боку, чи не так?

– Що ж, так уже ведеться. Зрештою, я ж сидів. Президент компанії – чоловік досить норовливий. Я, правда, міг би звернутись до місіс Бранер, та в мене ще лишилося трохи гордощів, до того ж я почув, що відкривається ця філія у Дрісколла. – Він знов усміхнувся. Я не опинився на лопатках. Зовсім ні. Робота тут досить перспективна, а я ще не старий. – Він висунув шухляду. – Ви дали мені візитку, і я хочу дати вам свою.

Оделл дав мені не одну візитку, а цілий десяток, ще й розповів про діяльність орендного агентства Дрісколла. Виявляється, в них дев'ять філій у трьох районах міста, які контролюють понад сотню будинків… Скоро я вже добре знав, що містер Дрісколл – дуже милий чоловік…

Я слухав Оделла просто так, із чемності, згодом подякував йому і, вже виходячи, дозволив собі перезирнутися з тією вродливою молодичкою. Вона й собі усміхнулася до мене. Так, куточок тут і справді дуже милий!

Оделл не запропонував мені роздягтись, і я, охолоджуючись, неквапом пішов по осяяній зимовим сонцем Гран Конкур-стріт. У моїй голові вже народжувався цілий ланцюг взаємопов'язаних між собою обставин.

1. Місіс Бранер розіслала книжку про ФБР.

2. Морріс Елтхауз збирав матеріали для статті про ФБР.

3. Агенти ФБР убили Елтхауза чи принаймні були в його квартирі під час або після вбивства.

4. Елтхауз був знайомий з місіс Бранер і приходив до неї додому.

5. Службовець фірми місіс Бранер попав до в'язниці (став козлом відпущення?) внаслідок публікації статті Елтхауза.

Це був не просто збіг обставин – це були причина і наслідок якоїсь збіса заплутаної ситуації. Я спробував об'єднати обставини в якусь систему, але дуже скоро збагнув: комбінацій і варіантів буде аж надто багато. Неважко навіть припустити, що Елтхауза вбила сама місіс Бранер. Проте це неможливо вже тому, що вона – наш клієнт. Очевидне одне: голка загубилася саме в цьому стіжку сіна, і її треба знайти.

А Вулф пошив мене в дурні. Він спитав у Ярмека про статтю Елтхауза для журналу "Тік-Ток" просто так і послав мене шукати Оделла тільки через те, що не міг придумати для мене кращої роботи. То ось у чім тут річ!

Подзвонити Вулфові я не міг, навіть якби він був удома. Я вирішив не дзвонити й до Х'юїтта – і по тільки тому, що звичайно в таких місцях до одного номера паралельно підключено по десятку апаратів. Фебеерівці, певно, поїхали за Вулфом і туди, адже Саул дістав указівку не звертати на "хвіст" уваги, а підслухати приміський телефон для ФБР – суща дрібниця. Одного разу мені пощастило довідатись… Та зараз про це не варто розповідати.

Але йти додому й чекати склавши руки Вулфа я теж не збирався. Отож я знайшов телефонну будку, набрав номер місіс Бранер, покликав її до апарата й запитав, чи не змогла б вона побачитися зі мною за ленчем о пів на першу в ресторані Рустермана. Вона згодилась. Після цього я подзвонив до ресторану, покликав Фелікса і спитав, чи вільна ота невеличка, але з доброю звукоізоляцією кабіна нагорі. Фе-лікс відповів ствердно. Я вийшов з будки й сів у таксі.

Ресторан Рустермана втратив, звичайно, ту славу, яку мав при Маркові Вукчичу. Вулф уже не опікає цього закладу, але раз на місяць усе ж таки навідується сюди, та й Фелікс час від часу приходить до старого цегляного будинку на порадою. Вулф завжди бере з собою мене та Фріца, ми обідаємо в невеличкій кабіні нагорі і щоразу починаємо з короля супів – Germinia L'Oseille. Отож ту кімнатку я добро знаю. Фелікс провів мене туди, чемно підтримуючи розмову, і побув зі мною доти, аж доки – спізнившись усього на десять хвилин – прийшла місіс Бранер.

Вона замовила подвійний мартіні з маринованою цибулинкою. Цих жінок важко збагнути. Я гадав, вона забажає хересу чи дюбоне і вже напевно обійдеться без маринованої цибулини. Коли принесли мартіні, місіс Бранер зробила три чималі ковтки підряд, поглянула вслід офіціантові, чи той щільно причинив за собою двері, і нарешті сказала:

– По телефону я, звичайно, ні про що у вас не розпитувала. Щось трапилось?

За компанію я й собі замовив мартіні, тільки без цибулини, надпив ковток і відповів:

– Нічого такого. Просто містер Вулф порушив сьогодні два свої правила: вранці відмовився почаклувати над орхідеями в оранжереї, а потім вийшов з дому у ваших справах. Тепер він в одного чоловіка в Лонг-Айленді. Може, його поїздка щось і дасть, та поки що особливих надій не покладайте. Сам я щойно прогулявся до Бронкса і побачився з чоловіком на ім'я Френк Оделл. Колись він нібито служив у вашій фірмі "Бранер – нерухоме майно". Це правда?

– Оделл?

– Так.

Місіс Бранер наморщила лоба.

– Я не… А-а, ну звісно! Оделл… Такий невеличкий чоловічок, він ще мав купу неприємностей. Але ж він… Хіба він не у в'язниці?

– Був. Кілька місяців тому його умовно звільнили.

Місіс Бранер сиділа все ще з наморщеним лобом.

– Але ж навіщо вам було з ним бачитись?

– Це довга історія, місіс Бранер. – Я знову ковтнув мартіні. – Містер Вулф вирішив спочатку трохи розвідати про діяльність ФБР у Нью-Йорку та в околицях міста. Крім усього іншого, нам стало відомо, що минулої осені один чоловік на ім'я Морріс Елтхауз надумав зібрати матеріали для журнальної статті про ФБР, а місяць і три тижні тому його вбили. Цим варто було поцікавитись, і ми дещо перевірили. Ми з'ясували, що років два тому Елтхауз написав статтю під назвою "Афера з маєтністю", і після цієї статті чоловік на ім'я Френк Оделл потрапив до в'язниці, звинувачений у шахрайстві. Містер Вулф доручив мені розшукати Оделла. Я знайшов його координати, побачився з ним і дізнався, що він працював у вашій фірмі. Тож я й подумав, що мені слід розпитати про все це вас.

Місіс Бранер поставила келих на стіл.

– Але про що ж мене розпитувати?

– Я маю до вас кілька запитань.