Дзвінок у двері - Сторінка 18

По суті, це було наше перше зіткнення з супротивником, і я подумав, що Вулф повинен знати, як ми поводились. Крісло Вукчича не таке зручне, як у нас в кабінеті, і Вулф не міг, заплющивши очі, відкинутись на спинку. І все ж він почував себе тут майже як удома. Коли я скінчив, на обличчі в нього не ворухнувся жоден м'яз, він навіть не розплющив очей. Три хвилини я сидів у цілковитій тиші. Потім не витримав:

– Я, звісно, розумію, що все це вам остогидло. Добре, що ви хоч завдали собі клопоту мене вислухати. Вам начхати на те, хто вбив Морріса Елтхауза. В голові у вас тільки карколомний трюк, який ви задумали, а хто й кого там убив – ну його к лихій матері! Вельми вам вдячний, що ви бодай не захропли! Бо я, бачте, людина вразлива.

Вулф розплющив очі:

– Пхе! Я сказав, що все гаразд, і не помилився. Все гаразд. Але не слід було спинятися на півдорозі. Ту дівку ви могли б запросити прийти сюди вдень, а не ввечері.

Я кивнув головою:

– Вам не тільки все остогидло – до вас іще не зразу все й доходить. Ви казали, що нас більше влаштовує друга версія, і ми, певна річ, прагнемо знайти хоч якийсь шанс її довести. Сара Дакос була в тому будинку коли не під час убивства, то невдовзі після нього. Може, вона якимось чином стане нам у пригоді. Якщо ви хочете…

Двері розчинились, і ввійшов з повним підносом П'єр. Я глянув на годинник: чверть на восьму. Виходить, це Вулф дав Феліксові таке розпорядження. Господи, принаймні одного правила він ще додержується і, звичайно ж, не відмовиться й ще від одного: ніяких ділових розмов за столом.

Вулф підвівся і вийшов з кімнати помити руки. Коли він повернувся, П'єр уже поставив устриці і стояв, готовий підсунути Вулфові крісло. Вулф сів, підхопив на виделку устрицю і, поклавши її до рота, спробував роздушити спершу язиком, а потім зубами. Нарешті проковтнув і, кивнувши головою, промовив:

– Містер Х'юїтт вивів чотири гібриди Miltonia sanderea і Odontoglossum pyramus. Одному з них навіть варто дати ім'я.

Отже, вони знайшли там час оглянути оранжерею!

Десь о пів на десяту з'явився Фелікс і попросив дозволу відірвати нас на хвилинку від вечері. Він прийшов порадитись, як переправити з Франції літаком лангустів. А насправді виявилося, що Фелікс хотів лише заручитися згодою Вулфа на морожені лангусти. Проте в нього, звичайно ж, нічого не виходило. Та Фелікс стояв на своєму, і вони з Вулфом усе що сперечалися, коли П'єр завів до кімнати Сару Дакос. Вона з'явилась у призначений час. Я взяв у неї пальто, запропонував кави, й вона не відмовилась. Я посадив її за стіл і, зачекавши, поки Фелікс піде, відрекомендував Вулфові.

Вулф узявся б оцінити на погляд чоловіка, але в жодному разі не жінку. Він глибоко переконаний, що будь-яке враження, яке справляє жінка, оманливе. Заговоривши до гості, він, звісно, очей убік не одвів і висловив сподівання, що місіс Бранер переказала їй розмову зі мною.

Сьогодні міс Дакос була не така жвава, як минулого разу в кабінеті місіс Бранер, і її карі очі теж блищали не так. Місіс Бранер сказала, нібито міс Дакос просто розводила теревені, але тепер, коли дівчину послали на розмову з Hipo Вулфом, вона, очевидно, збагнула, що натеревенила зайвого.

– Так, місіс Бранер мені сказала, – нарешті відповіла дівчина.

Вулф примруживсь і пильно подивився на неї. Світло тут було не таке яскраве, як у кабінеті місіс Бранер, та й очі в міс Дакос були сьогодні стомлені від роботи.

– Мене цікавить усе, пов'язане з Моррісом Елтхаузом, – сказав Вулф. – Ви добре його знали?

– Ні, не дуже, – похитала вона головою.

– Ви жили з ним в одному будинку…

– Так… Але в Нью-Йорку, як ви знаєте, це ще нічого не означає. Я переїхала в той будинок десь рік тому, і коли ми якось зустрілися в під'їзді, то обоє пригадали, що вже бачились – у кабінеті місіс Бранер. Містер Елтхауз був там з отим чоловіком, Оделлом. Після того ми вряди-годи удвох вечеряли – разів зо два на місяць.

– В інтимні взаємини це не переросло?

– Ні. Незалежно від того, що ви називаєте "інтимними взаєминами". Таких взаємин у нас не було.

– Тоді з цим усе ясно, можна перейти до діла. Того вечора у п'ятницю, двадцятого листопада… Ви часом не вечеряли тоді з містером Елтхаузом?

– Ні.

– Але ж вас не було вдома?

– Не було. Я ходила до Нової школи на лекцію.

– Самі?

Сара Дакос усміхнулася:

– Ви схожі на містера Гудвіна – теж намагаєтесь довести, що ви детектив. Так, я ходила сама. Лекція була про фотографію. Я люблю фотографувати.

– Коли ви повернулись додому?

– Незадовго до одинадцятої. Хвилин за десять. Об одинадцятій я хотіла послухати випуск новин.

– А потім? Спробуйте пригадати все якомога точніше.

– Мені особливо нема чого пригадувати. Ввійшла в будинок і піднялася сходами – всього на один поверх – до своєї квартири. Скинула пальто, випила трохи води й почала роздягатись. Коли це чую – по сходах хтось іде. Так наче крадеться. Це мене здивувало. Хто воно там, думаю, так ходить? У нашому будинку всього чотири поверхи, а жінки з четвертого поверху вдома саме не було – поїхала до Флоріди. Я ступила до вікна і трохи його прочинила, щоб тільки вистромити голову. З будинку вийшли троє чоловіків, повернули ліворуч і швидко попростували за ріг. – Міс Дакос розвела руками. – Оце й усе.

– Вони не почули, як ви прочинили вікно? Ніхто з них не озирнувся?

– Ні. Я прочинила вікно ще перше ніж вони вийшли з будинку.

– Вони розмовляли між собою?

– Ні.

– Ви їх розгледіли? Чи хоча б одного з них?

– Ні. Звичайно, ні.

– "Звичайно" зовсім не обов'язкове. Отже, не розгледіли?

– Ні.

– Ви могли б їх упізнати?

– Ні. Я ж бо не бачила їх в обличчя.

– Ви не помітили в них чогось особливого, характерних рис – скажімо, зріст, манера ходити?

– Ну… Ні.

– То не помітили?

– Ні.

– Після цього ви лягли спати?

– Так.

– Ввійшовши до квартири – ще до того, як почули на сходах кроки, – ви не почули якогось грюкоту нагорі, у квартирі містера Елтхауза?

– Я не звернула уваги. Я ходила по квартирі, скидала й ховала пальто, крім того, я відкрутила кран і ждала, поки потече холодна вода. А в його кімнаті на підлозі грубий килим.

– Ви бували в нього?

Міс Дакос кивнула головою.

– Кілька разів. Три чи чотири рази. Перед тим, як іти на вечерю, ми випивали по чарочці.

Дівчина взяла чашку, рука в неї не тремтіла. Я зауважив, що її кава вже, певно, прохолола, і запропонував долити гарячої, але міс Дакос попросила не турбуватись і піднесла до губів чашку. Вулф налив собі кави сам і теж зробив ковток.

– Коли і як, – озвався він, – ви дізналися, що містера Елтхауза вбито?

– Вранці. В суботу я не працюю і встаю пізно. Прийшла Айрін, прибиральниця, і постукала до мене в двері. Це було після дев'ятої.

– То це ви подзвонили в поліцію?

– Так.

– Ви їм сказали, що бачили, як із будинку виходило троє чоловіків?

– Так.

– Ви сказали, що, на вашу думку, то були співробітники ФБР?

– Ні. Це було… Я… Я була ніби шокована. Доти я зроду не бачила покійників, хіба що тільки в труні.

– Коли ви сказали місіс Бранер, що, на вашу думку, то були співробітники ФБР?

Сара замислилась, нерішуче поворушила губами.

– У понеділок.

– Чому ви вирішили, що то співробітники ФБР?

– Вони мали такий. вигляд. Молоді постаті, так би мовити, атлетичні, і те, як вони йшли…

– Ви ж сказали, що не помітили нічого особливого!

– Так, звичайно. Це не було… Особливого я не помітила нічого. – Дівчина прикусила губу. – Я здогадувалася, що ви запитаєте мене про це. Мені здається, я повинна признатися: гадаю, головна причина того, чому я так сказала місіс Бранер, – це те, що я знала про її ставлення до ФБР. Я не раз чула, як вона відгукувалась про ту книжку, і подумала, що їй імпонуватиме… Я хочу сказати, це мало відповідати її ставленню до ФБР. Я розумію, як це звучить, але, сподіваюся, ви не розповісте про це місіс Бранер.

– Я скажу їй тільки те, що буде потрібно для справи. – Вулф узяв чашку, надпив каву, поставив чашку і глянув на мене. – Арчі?

– Всього одне чи двоє невеличких запитань. – Я перевів погляд на Сару Дакос, і вона подивилась на мене. Коли карі очі дивляться просто на вас, вони здаються ще темнішими. – Поліцейські, звісно, цікавились, коли ви бачилися з Елтхаузом востаннє. Коли це було?

– За три дні до… до тієї п'ятниці. У вівторок уранці. Ми випадково зустрілися в під'їзді й побалакали хвилини зо дві. Про те, про се.

– Він розповідав вам, що готує статтю про ФБР?

– Ні. Про свою роботу він ніколи зі мною не розмовляв.

– Коли ви востаннє з ним обідали чи, може, вечеряли?

– Напевно не пам'ятаю. Приблизно за місяць перед тим, як це сталося. Десь у жовтні. Ми разом вечеряли.

– У ресторані?

– Так. В одному недорогому німецькому.

– Ви коли-небудь бачилися з міс Меріан Хінклі?

– Меріан Хінклі? Ні.

– А з чоловіком на ім'я Вінсент Ярмек?

– Ні.

– З Тімоті Квейлом?

– Ні.

– Елтхауз коли-небудь згадував при вас ці імена?

– Не пам'ятаю. Може, й згадував.

Я звів брови і глянув на Вулфа. Він з півхвилини дивився на Сару Дакос, гмукнув і нарешті сказав дівчині, що навряд чи її розповідь нам знадобиться, отож вони, либонь, марно згаяли вечір. Ще не доказав він цих слів, як я встав, узяв її пальто і, коли й вона підвелася, допоміг їй одягтися. Вулф лишився сидіти в кріслі. Він узагалі рідко встає, коли вітається чи прощається жінка; може, в нього й щодо цього є своє правило, однак справжньої причини такої його поведінки я ніколи не знав. Міс Дакос попросила мене не завдавати собі клопоту й не проводжати її вниз. Однак я, бажаючи показати, що не всі приватні детективи так погано виховані, пішов провести дівчину на вулицю. На тротуарі, поки швейцар підкликав таксі, вона сперлась на мою руку й сказала, що буде нам дуже вдячна, коли ми не розповімо місіс Бранер про її признання, і я поплескав Сару по плечу. Цей жест може означати що завгодно – від вибачення до обіцянки, і тільки той, хто плескає, знає, що саме має на увазі.

Коли я знов піднявся до кімнати нагорі, Вулф так само сидів у кріслі, склавши руки на животі й переплівши пальці. Я причинив за собою двері, повернувся до нього, і він пробурмотів:

– Вона бреше?

– Ну звичайно, – відповів я і сів.

– Чого ви, хай вам чорт, такі певні?

– Ну гаразд, – промовив я, – щоб не тягти кота за хвіст, скажемо навпростець: на гарненьких жіночках я розуміюсь, а ви – пі, бо й не намагаєтесь цього робити – таке, зрештою, ваше правило.