Емі Фостер

Переклад І. Павленко

Емі Фостер

Кеннеді — сільський лікар та живе у Колбруці, що на берегах Східної бухти. Крутий схил здіймається понад червоними дахами містечка, що тісняться від старомодної Гай-стріт аж до стіни, яка огороджує поселення від моря. По той бік стіни на милі тягнеться звивиста лінія просторих та цілковито пустельних галечних пляжів, а за гладінню води темніє село Брензет, шпиль у скупченні дерев; а ще далі прямовисна колонна маяка, який на відстані видається не більшим за олівець, позначає межу, де земля зливається з небом. За Брензетом місцевість іде рівна та низинна, а проте бухта вельми добре захищена від моря, тож час від часу великі кораблі, з причини непідхожого вітру чи негоди, стають на якір за півтори милі на північ, якщо міряти від чорного входу брензетського "Корабельного заїзду".Неподалік старезний вітряк здіймає обламані крила з насипу, не вищого за купу сміття, а приземкувата мартелова башта, зведена край води за півмилі на південь від котеджів берегової охорони, добре знайома шкіперам суден дрібного промислу. Будівлі ці служать офіційними орієнтирами у навігації, позначаючи клапті надійного дна, яке на мапах Адміралтейства представлене нерівними овалами пунктиру, усередині яких розкидані кілька шісток, поміж яких намальований якорець, а понад усім — напис "багно та мушлі".

Узгір'я перевищує квадратну вежу Колбруцької церкви. На зеленому схилі біліє петля дороги. Коли зійдете нею нагору, очам відкриється широка та плитка долина, де пасовиська та живоплоти тонуть у зелені, яка чимдалі до видноколу скільки око сяга розпливається у багряних відтінках.

У цій долині, що тягнеться від Брензета і Колбрука аж до Дарнфорда, торгового містечка за тридцять миль, і практикує Кеннеді. Він починав корабельним хірургом на флоті, а згодом став компаньйоном відомого мандрівника у ту пору, коли на континентах існували ще незвідані краї. Завдяки природничим дослідам Кенеді став знаним серед наукового товариства. Але зараз він перейшов до практики сільського лікаря — за власним вибором. Припускаю, що могутня проникливість його розуму, діючи мов іржа, зруйнувала його ж амбіції. Мислення Кеннеді ґрунтувалося на науковій впорядкованості, звичці до досліджень та нестримній допитливості, яка вірила, що в кожній таємниці є частка загальної істини.

Вже багатенько років тому, невдовзі як я вернувся з-за кордону, Кеннеді запросив мене погостювати до себе. Я з готовністю погодився і позаяк він не міг занедбати пацієнтів щоб скласти мені компанію, то брав з собою на об'їзди — бувало, що пополудні ми долали миль по тридцять чи біля того. Я дожидав його на дорозі; кінь тягнувся до вкритих листям галузок і я, сидячі на двуколці, чув сміх Кенеді з непричинених дверей будинку. Сміх він мав густий і щирий, що пасував би чоловіку вдвічі більшої комплекції, а ще жваві манери, бронзову засмагу на обличчі, та сірі, чіпкі, спостережливі очі. Кенеді мав талант розв'язувати людям язика і невичерпне терпіння щоб вислуховувати їхні оповіді.

Якось, коли ми, виїхавши з великого села, проминали клусом затінений відрізок шляху, я помітив зліва низький чорний дім, з блискучими шибками, плющем по боковій стіні та трояндами, що вилися хиткими підпорами крихітного ганку. Кенеді пустив коня ходом. Якась жінка на осонні розвішувала мокру ковдру по мотузці, натягнутій між двома старими апельсиновими деревами. І коли гнідий з обрізаним хвостом кінь потягнув уперед, доктор шарпнув лівою, у рукавиці з товстої шкіри, рукою та гукнув через живопліт: "Як там твоя дитина, Емі?"

Я мав досить часу роздивитися її тупе обличчя з гладенькими щоками, червоними однак не природнім рум'янцем, а ніби хтось від душі надавав їм ляпасів; помітити її присадкувату фігуру, тонке, тьмяне каштанове волосся, зібране у тугий вузол на потилиці. Вона виглядала дуже молодою. Через задишку голос її звучав тихо та сором'язливо.

— З ним усе гаразд, дякую.

Ми покотилися далі.

— Молода у тебе пацієнтка, — мовив я і доктор, неуважно хльоснувши гнідого, пробурмотів:

— Її чоловік був моїм пацієнтом.

— Здається тупуватою, — недбало докинув я.

— Саме так, — відповів Кенеді. — Вона дуже пасивна. Варто лишень поглянути на її червоні руки, що звисають з куцих плечей, на ці важкі, опуклі карі очі, щоб зрозуміти інертність її розуму — інертність, яка мала б убезпечити її від усіх можливих несподіванок, що їх спричиняє наявність фантазії. А проте, хто з нас у безпеці? Так чи інакше, такій, якій ви бачили, а їй стало фантазії закохатися. Вона дочка Айзека Фостера, який від дрібного фермера опустився до вівчара; лиха його почалися з дня, як він утік з кухаркою свого овдовілого батька — заможного, схильного до апоплексії скотаря, який у люті викреслив ім'я сина з заповіту і навіть прилюдно замірявся на його життя. Але ця стара історія, достатньо скандальна, щоб послужити сюжетом грецької трагедії, виросла з подібності їхніх характерів. Існують й інші трагедії, менш скандальні, чия болісність витонченіша, що виникають внаслідок непримиренних розбіжностей і того остраху Незрозумілості, який нависає над нами усіма — над нами усіма…

Гнідий втомився та перейшов на хід; і колесо сонця, червоне у ясному небі, звично торкнулося гладенької вершини боронованого пагорка неподалік дороги — так само, як на моїх очах воно незліченну кількість разів торкалося далекого обрію моря. Одноманітна брунатність зораного поля осяялася рожевим, ніби запилюжені брили землі виросили дрібними перлами крові важку працю незліченних плугатарів. Від підліску по гребеню пагорка неспішно котився фургон, запряжений двійкою. Здіймаючись на видноколі понад нами, він маячив на фоні багряного сонця, тріумфально, приголомшливо величезний, ніби колісниця гігантів, ведена двома неспішно ступаючими кіньми легендарних пропорцій. І неоковирна постать чоловіка, який важко крокував попереду, відбивалася на тлі Нескінченності якоюсь епічною незграбністю. Кінець його візницького батога теліпався високо у небесній синяві. Кенеді провадив далі.

— Емі найстарша у великій родині. У п'ятнадцять років її віддали на службу у ферму Нью-Бернз. Я консультував місіс Сміт, дружину орендаря, там уперше й побачив дівчину. Місіс Сміт, елегантна особа з гострим носом, наказувала їй кожного пообіддя вдягати чорну сукню. Не знаю, що змусило мене взагалі помітити її. Бувають обличчя, що привертають увагу якимось браком визначеності, так, ніби йдучи у тумані, ви зосереджено вдивляєтесь у невиразний силует, який, зрештою, виявляється буденним, звичайним дороговказом та й годі. Єдиною особливістю, яку я у ній розгледів, було легке затинання у вимові, якесь ніби заїкання, що минало з першим же словом. Вона схильна була одразу ж закипати, зачувши до себе різку мову; але серце мала з найлагідніших. Ніхто ніколи не чув од неї жодного поганого слова на адресу людської істоти, і до кожного живого створіння вона ставилась ласкаво. Емі прив'язалась до місіс Сміт, до містера Сміта, до їхніх собак, котів, канарейок; а щодо Смітового сірого папуги, то його своєрідність її просто причарувала. А проте, коли цей заморський птах, зазнавши нападу кота, гукав на поміч майже людським голосом, вона, затиснувши вуха, вибігла надвір і ніяк не запобігла злочину. Місіс Сміт побачила у цьому чергове свідчення її тупості; з іншого боку, брак принадності служив їй чудовою рекомендацією з огляду на Смітову загальновідому фривольність. Її короткозорі очі наповнювалися слізьми жалю до безталанної миші, яка піймалася у пастку, а якось кілька хлопців бачили, як вона повзала на колінах у росяній траві, рятуючи жабу зі скрути. Якийсь німець сказав, що без фосфору мислення неможливе; якщо це правда, то й доброта неможлива без певної дрібки уяви. Емі мала досить. І мала навіть більше, ніж необхідно, аби зрозуміти страждання інших і зворушитися жалістю. Вона закохалася за обставин, які не залишили місця сумнівам; адже уява необхідна щоб сформувати власне розуміння краси, а ще більше — аби угледіти свій ідеал у незвичному образі.

Як з'явилася у ній ця здатність і як розвинулася — незбагненна таємниця. Вона народилася у селі і ніколи не виїжджала з нього далі Колбрука чи, можливо, Дарнфорду. Чотири роки прожила зі Смітами. Нью-Бернз — віддалена ферма за дві милі від дороги, тож Емі тільки й задовольнялася, що незмінними полями, улоговинами та узвишшями, деревами та живоплотами, обличчями чотирьох робітників на фермі, завжди одними й тими ж — день за днем, місяць за місяцем, рік за роком. Вона ніколи не виявляла якогось прагнення до бесіди і, здається мені, навіть не вміла посміхатися. Іноді, коли випадало погоже недільне пообіддя, вона вбирала свою найкращу сукню, пару грубих черевиків, широчезний сірий капелюх, прикрашений чорним пером (я сам бачив її у цьому наряді), і, прихопивши сміховинно тоненьку парасолю та подолавши два перелази, проходила три поля та ще двісті ярдів дороги — ніколи далі. Там стояла хата Фостерів. Вона помагала матері заварити чаю молодшим дітям, перемити посуд, потім цілувала малих і поверталася на ферму. Ото й усе. Усе дозвілля, уся переміна, увесь відпочинок. Здавалося, нічого іншого їй і не треба. А потім вона закохалася. Закохалася потай, невідступно — мабуть, безпорадно. Сталося це не одразу, але коли вже сталося, то подіяло, ніби могутнє закляття; то було кохання, як його розуміли Древні: нездоланний та фатальний поштовх — одержимість! Так, вона виявилася здатною впасти у одержимість виглядом іншого, його присутністю, ніби поганська ідолопоклонниця під щасливим небозводом — і від цього таємничого самозабуття, зачарування, піднесення зрештою пробудилася, перелякана непоясненним жахом брутальності…

Чим нижче опускалося сонце до обрію, тим величнішої понурості набував обшир лугів, обрамлений з обох сторін схилами височин. Відчуття всепроникної туги, ніби викликаної повним скорботи наспівом, плинуло з безгомінних полів. Люди, яких ми зустрічали по дорозі, неспішно минали нас опустивши очі долу, ніби печаль перемученої землі обтяжувала їхній крок, гнула плечі, звертала погляд донизу.

— Так, — відповів лікар на моє зауваження, — можна подумати ніби земля проклята, адже ті з її дітей, хто залишаються до неї найближче, неоковирні тілом і хода їх важка, ніби і самі серця їх обважені ланцюгами.