Емі Фостер - Сторінка 2

- Джозеф Конрад -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Але на цій самій дорозі, серед оцих незграб, можна було зустріти й іншого, гнучкого, спритного, стрункого, прямого, як сосна, у самій появі якого було поривання увись, ніби серце у грудях мав повне радощів життя. Можливо, тут дається взнаки сила контрасту, але коли він обганяв когось з оцих селян, мені здавалося, що стопи його не торкаються дорожньої пилюки. Він перестрибував перелази, збігав отими схилами пружною сягнистою ходою, по якій його впізнавали здалеку, а очі мав чорні та блискучі. Свободою рухів, лагідним — дещо лякливим — поглядом, оливковою шкірою та приємністю поводження він так відрізнявся від навколишнього люду, що здавався мені якоюсь лісовою істотою з казок. Прибув він звідти.

Доктор вказав напрямок батогом з вершини схилу і далеко під нами, понад хитливими верхівками дерев парку, висадженого обабіч дороги, розкинулась гладінь моря, немов підлога храму незмірної величі, помережана темними низками хвиль, з непорушними смугами відблиску, оперезана біля підніжжя неба дзеркальною водою. Світла пляма диму від невидимого пароплава танула на обширі ясного видноколу як імла подиху на дзеркалі; а при березі, ніби поволі виплутуючись з-під гілок, легко пливли понад кронами дерев білі вітрила каботажного судна.

— Він з корабля, що затонув у бухті? — запитав я.

— Так; він вижив. Злиденний емігрант з центральної Європи, який прямував до Америки і якого буря викинула тут на берег. Для нього, який нічого не знав про географію, Англія була незвіданим краєм. Минув якийсь час, поки він вивчив назву країни; і наскільки я можу судити, він сподівався зустріти тут хижих звірів та дикунів, коли, перелізши у пітьмі морську стіну, скотився у рів, де знову ж таки лишень чудом не втопився. А проте, ніби тварина, піймана у западню, він інстинктивно опирався смерті і цей сліпий опір штовхнув його у поля. Він безумовно мав бути міцнішої породи ніж здавався, якщо втримався при житті попри такі важкі удари долі, настільки безжальне напруження і такий переляк. Згодом, своєю ламаною англійською, кумедно схожою на лепет дитини, він розповів мені, що ввірив себе Богові, вважаючи, ніби йому вже на цьому світі не жити. І дійсно, можна б додати, звідки ж йому було знати? Він пробивався крізь дощ та бурю на чотирьох і зрештою заповз між овець, що скупчилися за живоплотом, ховаючись від вітру. Ті розбіглися на всі боки, мекаючи у темряві, і так на цих берегах привітав його перший знайомий звук. Була десь друга ночі. Ото й усе, що ми знаємо про його висадку, хоча він не прибув без супроводу. От тільки його страшних попутників почало виносити на берег значно пізніше, вже удень...

Лікар натягнув віжки, прицмокнув язиком; ми покотилися пагорбом униз. Потім, різко завернувши майже під прямим кутом на Гай — Стріт, ми прогриміли бруківкою і опинилися вдома.

Пізно ввечері Кенеді нарешті зламав ману похмурості, що була оволоділа ним, та повернувся до оповіді. Покурюючи люльку, він крокував довгою кімнатою туди-назад. Лампа для читання освітлювала тільки папери на столі; і я, після безвітряного та спекотного дня сидячи біля одчиненого вікна, споглядав холодну велич імлистого моря, що нерухоме лежало під місяцем. Ані шереху, ані плюскоту, ані скрипу гальки чи кроків, жодного подиху не долинало від землі унизу — жодних ознак життя, окрім аромату в'юнкого жасміну; і голос Кенеді, що чувся позаду мене, линув крізь широке вікно аби розтанути у прохолодній та розкішній тиші.

— ...давні історії про кораблетрощі оповідають нам про безліч митарств. Часто вцілілі рятувалися від загибелі потопельника аби жалюгідно сконати від голоду на пустельнім узбережжі; інші зазнавали насильницької смерті або потрапляли у рабство, приречені на роки непевного існування між людей, для яких їхня інакшість була приводом для підозр, огиди чи страху. Ми читали про таке і співчували нещасним. Для чоловіка воістину важко опинитися загубленим чужинцем, безпомічним, чужомовним і неясного походження у якомусь темному закутку землі. І все ж, здається мені, серед страждань, які випадали на долю шукачів пригод, викинутих катастрофою на дикі берега світу, немає такого невибагливо трагічного, яке випало чоловікові, що про нього я веду мову, найневиннішого з шукачів пригод викинутих морем у закруті бухти, який майже повністю видно ось з цього вікна.

Він не відав імені свого корабля. Насправді з плином часу ми з'ясували, що він навіть не знав, що кораблям дають імена — "як християнському людові"; і коли одного дня він з вершини Талфорд — Гілл окинув поглядом море, що розляглося долі, очі його розгублено забігали, вражені несподіваним видовищем, немовби він ніколи не бачив нічого подібного. І, вірогідно, дійсно не бачив. Наскільки я зрозумів, його разом з багатьма іншими заштовхали на борт емігрантського судна, пришвартованого у гирлі Ельби — у надто великому замішанні, щоб придивлятись до оточення, надто втомленого, аби щось бачити, надто заклопотаного, аби перейматися ще й цим. Їх завели на нижню палубу і одразу ж там зачинили. То було низьке дерев'яне помешкання — так би він це описав — з балками угорі, як у будинках його батьківщини, от тільки спускалися сюди драбиною; величезне, холоднюче, сире і темне місце, з чимось на манер прикріплених один над одним дерев'яних ящиків, у яких люди мусили спати; і увесь час усе це хилиталося на всі боки. Він закрався в один з тих ящиків і так там лежав, тримаючи при собі клунок та ціпок, у тому ж вбранні, в якім покинув рідну домівку багато днів тому. Стогнали люди, плакали діти, крапотіла вода, згасли вогні, стіни палуби тріщали і трясло так, що ніхто не наважувався й голови підняти зі свого ящика. Він загубив свого єдиного товариша (молодий хлопець з моєї долини, сказав він) а ззовні невпинно доносився шум вітру і важко падали удари хвиль — бум! бум! Його здолала жахлива нудота, така, що він навіть занедбав молитви. Окрім того, ніхто не знав ранок чи вечір надворі. У тому місці завжди стояла ніч.

Перед цим він довго-довго подорожував залізницею. Глядів у вікно з дивовижно прозорою шибкою, і дерева, будинки, лани та довжелезні шляхи, здавалося, кружляли і кружляли круг нього, аж поки не паморочилось в голові. Він дав мені зрозуміти, що дорогою бачив незліченні юрмиська людей — цілі народи, одягнені так, як вбираються лише багаті. Одного разу йому наказано вийти з вагону і він переночував на лавці у будинку з цегли, підклавши під голову клунок; а якось він багато годин прокуняв на мощеній кам'яними плитами підлозі, підібравши коліна і поклавши свій клунок між ногами. Покрівля над ним, здавалося, була зроблена зі скла і була такою високою, що найбільша з усіх ним бачених гірська сосна мала б достатньо місця, щоб під нею рости. Паротяги прибували з одного кінця, а з іншого їхали геть. Людей роїлося більше, ніж у святковий день навкруж чудодійного Святого Образу у дворі монастиря кармеліток, там, на долішній рівнині, куди, перш ніж покинути рідний дім, він доправив на дерев'яному возі свою матір — побожна літня жінка хотіла помолитися за його безпеку та дати обітницю. Він не міг передати мені, яким просторим, і височезним, і гамірним, і димним, і тьмяним і повним залізного брязкоту було те місце, але хтось сказав йому, що називається воно Берлін. Потім вдарили у дзвін, під'їхав ще один паротяг і знову він котився і котився країною, що втомлювала очі своєю рівністю, де погляд марно шукав хоча б натяку на пагорб. Ще одну ніч він провів закритим у будівлі, схожій на гарну стайню з підлогою, встеленою соломою, вартуючи свій клунок від чоловіків, жоден з яких не розумів ані слова з його вуст. Уранці їх усіх відвели на кам'яні береги надзвичайно широкої, брудної ріки, що текла замість пагорбів між будинків, які здавалися незмірно величезними. Там була парова машина, що могла пересуватись по воді, а вони набилися тісно на неї, тільки зараз з'явилися жінки з малими дітьми, які здіймали чималий гамір. Падав холодний дощ, вітер дув йому в лице; він промок наскрізь і цокотів зубами. Тоді узяв за руку хлопця з його долини.

Вони гадали, що їх уже везуть прямо до Америки, аж раптом парова машина вдарилася у бік чогось, що здавалося будинком на воді. Стіни були гладенькими та чорними, а нагорі здіймалися, виростаючи з даху — якщо він там був — оголені дерева у формі хрестів, неймовірно високі. Ось як це здалося йому тоді, бо ніколи ще досі він не бачив кораблів. То було судно, на якому вони мали проплисти увесь шлях до Америки. Перекрикувалися голоси, усе хиталося; трап гойдався вгору-вниз. Він зійшов ним на чотирьох, смертельно боячись впасти у воду, що гучно плюскотіла унизу. Він загубив товариша, і коли спустився у трюм того корабля, серце його ніби враз розтануло у грудях.

Він розказував, що тоді ж раз і назавжди втратив зв'язок з одним з тих трьох чоловіків, які попереднього літа обійшли всі містечка у передгір'ях його батьківщини. Вони прибували у ринковий день на селянській бричці і винаймали в жидів приміщення у шинку чи якомусь іншому будинку. Їх було троє і один, з довгою бородою, виглядав авторитетно; шиї їх огортали комірці червоного сукна, а рукави облямовувала золота стрічка, ніби у державних чиновників. Вони гордо сиділи за довгим столом; а в сусідній кімнаті, щоб прості смертні не мали змоги підслуховувати, тримали хитромудру телеграфну машину, за посередництвом якої могли зв'язатися з Імператором Америки. Батьки трималися при дверях, але юнаки з гір напирали на стіл сиплючи запитаннями, бо в Америці можна було дістати цілорічну роботу за три долари в день і не треба відбувати військову повинність.

Але Американський Кайзер усіх не бере, о ні! Його самого прийняли з великими труднощами і авторитетний чоловік в уніформі мусив кілька разів виходити з кімнати, щоб телеграфувати у його справі. Зрештою Американський Кайзер найняв його за три долари у день, бо був він молодий та сильний. А проте, багато придатних юнаків відмовлялися їхати, злякавшись страшної далечини; окрім того, брали тільки тих, хто мав гроші. Були такі, що продавали свою домівку і землю, бо дорога до Америки вартувала великих грошей; але потім, вже там, маєш три долари на день, а якщо не дурний, то можеш розвідати місця, де золото просто на землі лежить.