Емі Фостер - Сторінка 3

Батьковий дім вже переповнився. Двоє його братів одружилися і мали дітей. Він обіцяв надсилати гроші з Америки поштою двічі на рік. Його батько продав жиду — шинкарю стару корову, пару рябих гірських поні, яких виростив сам, і розчищену ділянку доброго пасовиська на сонячному схилі порослого соснами перевалу, аби заплатити людям з корабля, які доправляли до Америки людей, що хотіли швидко стати багатіями.

Він мусив мати вдачу справжнього шукача пригод, адже багато найвеличніших звершень у справі завоювання нових земель починалися з продажу отчої корови заради міражів щирого золота десь там далеко! Я оповідаю вам більш-менш своїми словами те, що дізнався уривками за два чи три роки, на протязі яких я рідко втрачав нагоду дружньо побалакати з ним. Він оповідав мені історію своїх пригод, щедрий на блиск білосніжних зубів і жваві погляди чорних очей, спочатку якимось стривоженим лепетом, а потім, коли вже опанував мову, плавно, але завжди з отою співучою, легкою і одночасно тремтливою інтонацією, що надавала дивно проникливої сили звучанню найрозхожіших англійських слів, так, ніби вони були словами якоїсь неземної мови. І промовисто похитуючи головою, завжди закінчував на описі жахливого відчуття ніби серце у ньому розтануло, щойн тільки він ступив на прову корабля. Після того, мабуть, на нього найшов період темного безпам'ятства, принаймні жодних подій він не пам'ятав. Без сумніву, його жахливо нудило і він був жахливо нещасний — цей вразливий та пристрасний шукач пригод, ось так кинутий у невідомість, лежав на емігрантській койці, гірко усвідомлюючи свою непоправну самотність. Наступне, що ми знаємо напевне, це те, що він ховався у свинарнику Хаммондів при дорозі до Нортону, за шість миль пташиного польоту від моря. Про ці пригоди він говорив неохоче; очевидно, вони опалили його душу, залишивши по собі якийсь похмурий подив та обурення. З сільських пересудів, які не вщухали і за багато днів по його появі, ми знаємо, що хтось серед ночі налякав риболовів західного Колбруку, важко гупаючи у дерев'яні стіни котеджів і пронизливо викрикуючи дивні слова. Дехто навіть вийшов надвір, але нещасний утік, без сумніву злякавшись їхніх грубих, гнівних голосів, що перегукувались у пітьмі. Мабуть, якийсь шал допоміг йому зійти на круту Нортон — Гілл. Це його, без сумніву, побачив рано-вранці наступного дня брензетський візник у придорожній траві, де він, мушу додати, лежав непритомний; візник спустився було поглянути ближче, але відступив, наляканий повною непорушністю та чимось химерним у вигляді цього волоцюги, який так спокійно спав під зливою. Вже згодом, коли розвиднілось, кілька дітей прибігли до школи такими переляканими, що вчителька вийшла та обурено окрикнула "жахливого вигляду" чоловіка на дорозі. Той, похнюпивши голову, позадкував на кілька кроків, а потім зірвався з місця й утік з небувалою спритністю. Фірман містера Бредлі, який на візку доставляв молоко, не приховував, що вперіщив батогом якогось ніби патлатого цигана, який, вистрибнувши на закруті шляху до Вентсу, ухопився за вуздечку поні. І таки добре вперіщив, прямо по обличчю, оповідав фірман, так що той розтягнувся у багні швидше, ніж вискочив; але свого поні фірман насмілився зупинити не менш як за півмилі від того місця. Мабуть, бідолаха спробував сперти візок відчайдушно прагнучи допомоги та людського співчуття. А ще троє хлопців зізналися згодом, що кидали камінням у потішного волоцюгу, який шкутильгав вузенькою глибокою стежкою біля вапнярні, мокрий як хлющ, брудний, та, як їм здалося, зовсім п'яний. Про це ще довго гомоніли у трьох селах; а проте ми маємо беззаперечні свідчення місіс Фін (дружини Смітового возія): вона бачила, як він, перелізши через низеньку загорожу свиного загону, пошкутильгав прямо до неї, гучно белькочучи щось голосом, одного звуку котрого було достатньо, аби вмерти зі страху. Місіс Фін була з дитиною у візочку і крикнула йому забиратися геть, та позаяк він наполегливо намагався підійти ближче, хоробро вдарила його парасолькою по голові й навіть не озираючись помчала як вітер разом із візочком аж до першого будинку у селі. Там вона зупинилася, віддихуючись, і заговорила зі старим Льюісом, який працював молотком при купі каміння; і старий, знявши безрозмірні чорні захисні окуляри з дроту, став на тремкі ноги, аби поглянути, куди вказувала її рука. Разом вони провели очима постать чоловіка, який мчав полем; бачили, як він упав, схопився на ноги та знову побіг, заточуючись і розмахуючи руками над головою, у напрямку ферми Нью — Бернз. З того моменту він потрапив прямо у тенета своєї похмурої та щемкої долі. Далі усе цілком певне: переляк місіс Сміт; флегматична переконаність Емі Фостер, непохитна попри нервозну паніку іншої, що "той чоловік не бажає зла"; лють Сміта, який (повернувшись з Дарнфордського ринку) виявив собаку, що заходився від гавкоту, чорний хід зачинено, дружина в істериці; і все через безталанного брудного волоцюгу, який, мабуть, і досі ховається на току. Чи він там? Сміт покаже йому, як лякати жінок.

— Сміт відомий своєю запальною вдачею, але вигляд неописанно брудної істоти, що сиділа схрестивши ноги посеред купи розсипаної соломи і гойдалася туди-сюди ніби ведмідь у клітці, змусив його пригальмувати. Тоді волоцюга не промовивши ні слова звівся на рівні перед ним, суцільні багно та гидота з голови до ніг. У грозових сутінках дзвенів лютий гавкіт пса; наодинці з цією проявою поміж власних стогів, Сміт відчув страх перед непоясненною чужинністю. Але коли те створіння чорними від бруду руками розділило довге сплутане волосся, що звисало перед його лицем — так ми розсуваємо фіранки на вікні — та глянуло блискучими, зацькованими, чорно-білими очима, то химерність цього безмовного зіткнення похитнула Смітову рішучість. Згодом він визнавав, (позаяк історія ця була предметом обговорень тут не один рік), що відступив назад і не на один крок. А потім раптовий вибух квапливої, безглуздої мови переконав його, що він має справу з навіженим, який звідкилясь утік. Насправді, це враження так ніколи повністю і не стерлося. Сміт і досьогодні у глибині душі переконаний у ненормальності того чоловіка.

— Поки істота наближалась до нього, джергочучи щось у найнемилозвучнішій манері, Сміт (не підозрюючи, що до нього звертаються як до "ласкавого пана" і благають надати їжу та притулок заради Бога) звертаючись до неї твердо, але спокійно, увесь час відступав на іншу частину двору. Зрештою, спостерігши нагоду, він раптовим стусаном заштовхнув приблуду сторч головою до дровітні та негайно накинув засув. Тоді витер чоло, хоча день був холодний. Він виконав свій обов'язок перед суспільством, замкнувши безпритульного і, можливо, небезпечного маніяка. Сміт загалом не є жорстокою людиною, але у його розумі знайшлося місце тільки для однієї цієї ідеї про божевілля. Йому не стало фантазії запитати себе, чи не загине цей чоловік від холоду та голоду. Тим часом маніяк першим ділом учинив у дровітні чималий гвалт. Місіс Сміт верещала з другого поверху, де зачинилася у спальні; але Емі Фостер жалісно хлипала при вході на кухню, заламуючи руки та бурмочучи "Не треба! не треба!". Я гадаю, Смітові випав нелегкий вечір з усім тим переполохом, що здійняли одна та інша, а цей невгамовний навіжений, що уперто гукав з-за дверей, тільки додавав йому роздратування. Вочевидь, Сміт не зміг пов'язати клопітного безумця із затонулим у Східній бухті кораблем, про який судачили на Дарнфордському ринку. І я вважаю, що ув'язнений був дуже близьким до божевілля тієї ночі. Перш ніж обірвалося його сум'яття і він утратив свідомість, нещасний кидався у темряві на всі боки, ковзаючись по якихось брудних лантухах і збиваючи кулаки у кров від шалу, холоду, голоду, збентеження та відчаю.

Він був горянином зі східних схилів Карпат, а судно, яке затонуло у ніч перед тим у Східній бухті, було приписаним до Гамбургу сумнозвісним емігрантським кораблем на ім'я "Герцогиня Софія — Доротея".

Кілька місяців потому ми прочитали у газетах статтю про шахрайську "Агенцію Еміграції", що вела пропаганду серед слов'янського селянства у найвіддаленішій провінції Австрії. Ці мерзотники мали на меті заволодіти наділами бідного, неосвіченого люду, і діяли у змові з місцевими лихварями. Своїх жертв вони експортували переважно через Гамбург. Що ж до корабля, то я спостерігав його прямо з оцього вікна, зблизька — темного, грозового пообіддя він заходив у бухту під приспущеними вітрилами. Судно стало на якір точно по мапі, неподалік Брензетської станції берегової охорони. Пригадую, я ще раз визирнув поглянути поки не стемніло на обриси його рангоутів та оснастки, що нерухомо темніли на тлі рваних, сірих хмар, ніби ще один менший шпиль зліва від брензетської церковної башти. Увечері здійнявся шквал. Опівночі, вже у ліжку, я чув несамовиті пориви вітру і шум проливної зливи.

Десь у той час чоловіки з берегової охорони нібито бачили вогні пароплаву на якірній стоянці. У ту ж мить вогні зникли; але тепер зрозуміло, що інше судно, шукаючи притулку у бухті тієї страшної, сліпої ночі, протаранило німецький корабель посередині (пробоїна така, казав мені потім один з водолазів, "що баржа з Темзи наскрізь пропливе"), а потім відпливло геть, ціле чи пошкоджене — хтозна; але воно зникло, невідоме, непомічене та фатальне, загадково розчинившись у морі. Нічого так і не з'ясувалося про те судно, і навіть галас, що здійнявся по світу, не допоміг знайти його, якщо воно взагалі існувало десь на поверхні вод.

Цілковита відсутність зачіпок та змовницька тиша, подібно до майстерно здійсненого злочину відрізняли цю згубну катастрофу, яка, як ви пам'ятаєте, набула страшенного розголосу. Через вітер навіть найсильніші крики не досягали берега; очевидно, на борту не встигли подати сигнал біди. То була смерть без жодної метушні. Гамбурзьский корабель одразу наповнився водою і, тонучи, перекинувся, тож коли засвітало, над водою не побачити було навіть вершечка щогли. Звісно, корабля одразу не дорахувалися і спочатку берегові охоронці припустили, що уночі якір проволочило по дну, або обірвався трос і корабель винесло в море. Згодом, коли почався прилив, розтрощений корпус вочевидь трохи зрушився і вивільнив тіла, бо дитину — маленьку, біляву дівчинку в червоній сукенці — винесло на берег неподалік мартелової башти.