Еміль і троє близнюків - Сторінка 4

Вони налітають, як чорні дощові хмари, що їх вітер жене по небу.

А веселі дні не поспішають прийти. Здається, що рік — це лабіринт, і вони не можуть знайти в ньому виходу, а кінець кінцем і потрапляють спершу не до нас.

Та ось, нарешті, одного ранку починаються літні канікули. Прокидаєшся, як завжди, вранці і вже хочеш вистрибнути з ліжка, коли враз сяйне тобі думка — до школи йти не треба! Ліниво повертаєшся до стіни і знову заплющуєш очі.

Канікули! Це звучить, як дві порції морозива із збитими вершками.

А ще як літні канікули!

Дивишся у вікно і бачиш: сяє сонце, небо чисте, блакитне. На волоському горіху, що росте перед вікном, не шелесне жоден листочок. Здається, наче горіх підвівся навшпиньки і зазирає до спальні. Стає так весело й легко на душі, що з радощів, якби не ліньки, укусив би себе за ніс.

Зненацька тебе ніби щось виштовхує з ліжка. Отуди к бісу, треба ж їхати. А валізку ще не складено!

Босоніж, не шукаючи капців, вискакуєш із спальні в коридор і гукаєш:

— Мамусю, котра година?

І ось уже Еміль стоїть на вокзальному пероні. Мати тримає його за руку. Обер-вахмістр Єшке, що звільнився на годину з роботи, несе валізку і пакунок із бутербродами. Аби не заважати, він тримається трохи позаду.

— Пиши мені через день,— просить пані Тішбайн.— Пам'ятай, ти обіцяв мені далеко не запливати. Та все одно я хвилюватимусь. Цілий гурт хлопців! Тут усе може статися!

— Але ж, мамо, ти мене знаєш. Коли я щось пообіцяв, то завжди дотримую слова. А мене справді турбуєш ти. Що ти робитимеш увесь цей час без мене?

— Працюватиму. А як випаде вільна година, то можна піти пройтися. По неділях ми з Єшке будемо виїздити кудись за місто. Коли Генріх, звісно, буде вільний. Братимемо із собою щось їсти. А як він у неділю працюватиме, то я лагодитиму білизну, кілька підковдр уже подерлося. Або напишу тобі докладного листа, гаразд?

— Пиши часто, дуже тебе прошу,— сказав Еміль, тиснучи матері руку.— А як щось станеться, дай мені телеграму — і я відразу повернусь.

— А що може статися? — спитала пані Тішбайн.

— Хіба наперед відомо? Та якщо я буду тобі потрібний, я негайно приїду. Коли не буде поїзда — дійду пішки. Я вже не малий. Не забувай про це. Я не хочу, щоб ти крилася від мене із своїми турботами.

Пані Тішбайн злякано втупилася в Еміля.

— А хіба я криюся від тебе?

Якусь мить вони мовчки стояли, дивлячись на блискучі рейки.

— Та ні, це я взагалі кажу,— мовив Еміль.— Сьогодні ввечері, як доїдемо до Балтійського моря, я напишу тобі листівку. Але ти одержиш її, мабуть, аж післязавтра. Хтозна, чи часто там, на півночі, виймають листи з поштових скриньок.

— А я напишу тобі зараз, як повернуся додому,— сказала мама.— Щоб ти якнайшвидше одержав від мене звістку. І не почувався самотнім.

Аж ось підійшов берлінський поїзд. Тільки-но він, відсапуючись, зупинився, як обер-вахмістр Єшке вскочив у вагон третього класу, зайняв місце біля вікна, дбайливо поклав Емілеву валізку на полицю для речей і зачекав, поки хлопець зайшов у вагон.

— Щиро дякую,— сказав Еміль.— Ти страшенно ласкавий до мене.

Єшке хитнув головою:

— Нема про що говорити, хлопче.

Потім він видобув із кишені гаманець, вийняв два папірці по п'ять марок і сказав:

— Це тобі трохи грошей. Завжди треба щось мати в кишені. Бажаю тобі веселого відпочинку. Погода ближчими тижнями буде гарна, принаймні так газети повідомляли. А про те, що я обіцяв тобі на Верхньому ринку, не хвилюйся. Я щодня відвідуватиму твою маму, як тільки матиму вільний час.

Еміль дбайливо сховав гроші і потис обер-вахмістрові

руку.

— Дуже тобі вдячний, Генріху.

— Гаразд, хлопче.

Єшке спробував засунути валізку ще далі.

— А то впаде тобі на голову, коли поїзд смикне. Ну, бувай!

Він вийшов з вагона і став на пероні позаду пані Тішбайн. Підступивши ближче до вікна, з якого виглядав Еміль, вона звеліла синові вітати бабусю, Поні і всіх інших.

— І не лізь у воду, коли дуже розігрієшся. Бо може бути погано із серцем.

— А кому це потрібно! — вигукнув Єшке і збентежено засміявся.

— Не забудь з'їсти бутерброди,— сказала мама,— поки не засохли.

Черговий по станції подав сигнал. Поїзд смикнуло.

— Не розлюби мене,— сказав хлопець.

Але сказав так тихо, що мати не розчула. Згодом він тішився тим.

Поїзд поволі рушив.

— Не розмальовуйте пам'ятників,— крикнув, сміючись, обер-вахмістр Єшке.

Вони довго махали одне одному.

Цього разу подорож відбулася без снів і крадіжок.

Еміль узяв із собою підручник географії — частина перша, Німеччина — і ще раз прочитав усе про Любек-ську бухту, Мекленбурзьке плато, Померанію, острів Рюген і про все узбережжя. Він готувався, наче до іспиту.

Старанність була його звичкою (трапляються і гірші звички). Двічі прочитавши все, що було про ті краї у підручнику, Еміль згорнув книжку і став дивитись у вікно на мирний краєвид, на зелені лани. А в голові йому крутилося все, що він прочитав у підручнику: марна облога Штральзунда і Гольштинська Швейцарія, цегляна готика і місце народження фельдмаршала Блюхера, крейдяні скелі на Рюгені й мекленбурзьке скотарство, ялівцівка і любекські марципани — усе мигтіло в його уяві, наче в калейдоскопі.

Щоб заспокоїтися, Еміль з'їв свої бутерброди. Всі до одного. А папір викинув у вікно. Він зашарудів, майнув у повітрі і впав на гарбузиння біля будиночка колійного обхідника. Шлагбаум був закритий, за ним чекала підвода з парою коней. Поруч з візником сидів хлопчик і махав рукою. Еміль помахав йому теж.

На зупинках якісь пасажири виходили, якісь заходили. Часом з'являвся у вагоні контролер, перевіряв квитки й чиркав по них грубим олівцем.

Тож всяких подій вистачало.

І куди, куди швидше, ніж два роки тому, наближався поїзд до Берліна.

Так завжди буває. Чи йдеться про невеличку прогулянку, чи про подорож залізницею — вдруге та сама дорога здається завжди коротшою, ніж уперше. (Це стосується не тільки відстаней, що вимірюються на метри і сантиметри.)

Емілева бабуся й Поні пройшли через контроль на перон.

— Не біжи так,— сказала бабуся.— Літня жінка — це тобі не експрес.

її чорний капелюшок з'їхав набакир.

— За хвилину хлопець приїде,— нетерпляче відповіла Поні.— Ми могли бути трохи точнішими.

Бабуся енергійно похитала головою, і її капелюшок ще більше з'їхав набік.

— Не буває точнішого за точне,— заперечила вона.— Прийти на півгодини раніше — так само неточно, як на півгодини пізніше.

Поні була б посперечалася, але в ту мить їх побачив Професор. Підійшовши до них, він скинув кашкета і сказав:

— Добридень, шановні пані.

Тоді взяв у Поні валізки і пішов попереду, прокладаючи їм дорогу.

— Добридень, пане домовласнику,— весело сказала бабуся.

Професор засміявся і повів своїх гостей до батьків. Радник юстиції Габерланд привітав їх і познайомив із своєю дружиною. Професорова мати, пані Габерланд, була гарна, тендітна, на зріст не вища за сина. Поруч із своїм високим худорлявим чоловіком вона скидалася на дівчинку.

Поні, присідаючи в реверансах, висловила всі вітання й подяки, які її батьки наказали передати Професоровим батькам. А бабуся сказала, що вона ніколи не була на морі і тепер неймовірно радіє.

Потім усі змовкли і стали чекати Еміля. Поїзд уже підходив до вокзалу і нарешті з гуркотом спинився. З вагонів заспішили пасажири.

— Мабуть, Еміль знову зійшов на вокзалі "Зоопарк"! — хвилювалася Поні.

Але Еміль уже спускався по східцях вагона. Він витяг валізку, роззирнувся, побачив усіх і, усміхаючись, підбіг до них. Поставивши валізку, хлопець поцілував бабусю, потис руки Професоровим батькам і сказав Поні:

— Але ж ти й виросла!

Останнім він привітався з Професором. Хлопці трималися трохи вимушено. Так завжди буває з хлопцями, коли вони довго не бачилися. Та врешті за десять хвилин це минає.

— Густав виїхав сьогодні вранці на своєму мотоциклеті,— сказав Професор.

— А! — озвався Еміль.

— Він щиро вітає тебе.

— Дякую.

— А малий Вівторок виїхав ще вчора ввечері.

— До Наугайма?

— Ні. Лікар дозволив його мамі їхати до моря.

— Чудово! — вигукнув Еміль.

— Я теж такої думки.

Вони ніяково замовкли. Та становище врятував радник юстиції. Він тричі постукав своїм кийком об перон і сказав:

— Увага! Нам треба переїхати на Штеттінський вокзал. Я візьму два таксі. В одному поїдуть усі дорослі, в другому — діти.

— А я? — спитала Поні Капелюшок.

Усі засміялися. Крім Поні, звісно. Вона навіть трохи образилася.

— Я вже не маленька. Але й не доросла. То яка ж я?

— Трохи придуркувата,— пояснила бабуся.— Поїдеш з дорослими. Щоб зрозуміла: ти ще маленька.

Отак вийшло з Поні Капелюшком.

У залі чекання Штеттінського вокзалу вони пообідали. А потім сіли в поїзд, що мав довезти їх до Балтійського моря. Сіли вони завчасно, тож знайшли вільне купе, незважаючи на канікулярну метушню.

Увесь поїзд був напханий дітьми, відрами, прапорцями, м'ячами, лопатками, апельсиновими шкуринками, складеними шезлонгами, пакуночками з вишнями, повітряними кульками, сміхом і криком. Це був веселий поїзд. Він бадьоро димів серед соснових лісів Бранденбургу, а з його відчинених вікон у тихе повітря линули галас і сміх. Сосни ледь погойдувалися від теплого вітру й шепотіли одна одній:

— Почалися літні канікули!

— Еге! — бурмотів старезний бук.

Розділ четвертий

ВІЛЛА "ПРИМОРСЬКА"

Корлсбютель не належить до числа відомих курортів. Ще десять років тому тут не було навіть залізниці. Тоді їхали поїздом по лінії Любек — Штральзунд, сходили на невеличкій станції — коли я не помиляюся, вона зветься Штубенгаген. Там стояв, як пасажирам щастило, старезний ридван і важкий мекленбурзький кінь поволі доправляв усіх до Корлсбютеля.

Ридван трясло на битій дорозі. А обабіч стояли ліси. Поміж столітніми дубами й буками, як зелені гноми, виглядали кущі ялівцю. Тихо-тихо, тільки раптом стрибне десь руда косуля та в небо здіймаються сірі пасма їдкого диму від вогнищ, що їх розпалюють на лісових галявинах вуглярі. Наче в казках братів Грімм.

Тепер усе змінилося. Ви їдете залізницею без пересадки до самого Корлсбютеля, поважно виходите з вагона, віддаєте свої валізки носієві й за три хвилини опиняєтеся у готелі, а за десять — на морі. Але, як на мене, колись було краще. Тоді, щоб потрапити до моря, доводилося долати труднощі. А в труднощах, які чекають вас на шляху до мети, є і своя принада.

Половина Корлсбютеля прийшла на вокзал зустрічати канікулярний поїзд.