Еміль і троє близнюків - Сторінка 5

- Еріх Кестнер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Уся привокзальна площа була вщерть заповнена візками, тачками, лінійками, бричками. Чекали багато гостей і ще більше вантажу.

Клотільда Зеленбіндер, стара куховарка Габерландів, стояла біля виходу з перону. Побачивши радника юстиції, вона замахала обома руками. Він був на цілу голову вищий від пасажирів, що юрбою сунули з поїзда.

— Я тут! — гукала Клотільда.— Пане раднику! Пане раднику!

— Не галасуйте, Клотільдо,— сказав він, тиснучи їй руку.— Хіба ми так давно бачились?

Вона засміялася:

— Два дні тому.

— Чи все тут гаразд?

— Звичайно. Добридень, ласкава пані. Як ся маєте? Це щастя, що я поїхала наперед. Такий будинок потребує рук. Добридень, Тео! Ти щось надто блідий, серденько. Чи тобі щось болить? А це, напевне, твій друг Еміль? Еге? Добридень, Емілю. Я багато чула про тебе. Ліжка я вже застелила. На вечерю буде біфштекс із овочами. М'ясо тут дешевше, ніж у Берліні. Ой, а це Поні Капелюшок, Емілева кузина. Одразу видно. Надзвичайна хожість.. Чи ти привезла свій велосипед? Ні?

Емілева бабуся затулила собі вуха.

— Спиніться бодай на мить! — попросила вона.— Спиніться бодай на мить. Ви хоч кого забалакаєте. Я — Емілева бабуся. Добридень, моя люба.

— Але така схожість! — вигукнула хатня робітниця і вклонилася: — Клотільда Зеленбіндер2.

— Це є тепер така посада? — спитала бабуся.

— Ні. Мене так звати.

— Бідолашна! Сходіть неодмінно до лікаря, може, він пропише вам інше прізвище.

— Це ви серйозно кажете? — здивувалася Клотільда.

— Ні,— відказала бабуся.— Ні, розумнице. Я майже ніколи нічого не кажу серйозно, бо шкода мови.

Тим часом валізи й кошики поклали на тачку, яку наперед забезпечила Клотільда. Носій потяг її, а Еміль і Професор підштовхували ззаду. За ними йшли дорослі й Поні.

Вийшли на Блюхерштрасе. Раптом гучно засигналив клаксон, із бічної вулиці на великій швидкості вимчав хтось на мотоциклеті й загальмував просто перед ними. Носій зупинився і так голосно вилаявся, що навколо в будинках задеренчали шибки. На щастя, він висловлювався місцевою говіркою.

— Чого б ото людей ображати? — гукнув хлопець на мотоциклеті.— Подумаєш, налякали.

Еміль і Професор здивовано визирнули з-за валізок, радісно вигукнули: "Густав!" — і кинулися до свого давнього приятеля.

З несподіванки Густав поклав свій мотоциклет просто на бруківку, зсунув на чоло захисні окуляри і сказав:

— Ото ще мені бракувало! Мало не розчавив двох своїх найкращих приятелів. А ми збиралися зустріти вас на вокзалі.

— Проти своєї долі не підеш,— долинув голос із кювету.

Густав злякано глянув на мотоциклет і закричав:

— Де ж це подівся малий Вівторок? Щойно він сидів позаду мене.

Хлопці підбігли до кювету й побачили там малого Вівторка. Йому нічого не сталося, бо він упав на траву, коли Густав хвацько завертав сюди.

2 Буквально: душов'яз.

Малий Вівторок засміявся до своїх друзів:

— Канікули починаються добре!

А тоді вискочив із кювету і вигукнув:

— Пароль "Еміль"!

— Пароль "Еміль"! — закричали всі четверо. І подалися гуртом далі.

Дорослі йшли далеко ззаду. Вони навіть нічого не помітили.

— Он будинок Тео! — гордо мовила Клотільда Зелен-біндер і показала рукою вперед.

Це був чудовий старовинний будинок, оточений густим садком, повним квітів. "Вілла "Приморська" — прочитали хлопці на фронтоні.

— Бачите, ліворуч унизу,— пояснювала Клотільда,— велика засклена веранда. Вікна в неї розсуваються. Над верандою — відкритий балкон. Для сонячних ванн. Кімнату з балконом я приготувала для пана радника з дружиною. Це вам до вподоби, шановна пані?

— Усе, що ви робите, мені до вподоби,— приязно озвалася Професорова мати.

Клотільда зашарілася.

— У другій кімнаті житимуть Емілева бабуся й Поні Капелюшок. А хлопців ми поселимо на першому поверсі. У кімнаті поруч із верандою. В сусідній кімнаті теж є канапа, може, ще хто завітає в гості. Тоді можна й розкладачку там поставити. їсти будемо на веранді. А коли гарна погода, приємно пообідати в садку. Правда, на повітрі все швидко холоне. Та можна страви чимось понакривати.— Клотільда нараз озирнулася.— А де поділися наші хлопці? Вони ж мали прийти поперед нас.

— Вони полягали спати,— пояснила Емілева бабуся.— І якщо ви трохи побалакаєте, вони встигнуть виспатись і підведуться.

Клотільда збентежено подивилася на невеличку літню жінку:

— Ніколи не збагнеш, що ви насправді думаєте.

— До цього треба звикнути,— пояснила Поні.— Мій батько каже, що бабуся — велика жартівниця.

Поні відчинила хвіртку й побігла до будинку. Дорослі

5 Е. Кестнер

129

повагом рушили за нею, показавши носієві, куди віднести валізи й кошики.

Більша частина саду була за будинком. Професор і його гості заходилися там шукати місце для мотоциклета.

Професор сидів на лавці й, теліпаючи ногами, казав:

— На мою думку, є дві можливості. Мотоциклет можна поставити в теплицю до помідорів чи в комору з інструментами.

— У теплиці надто тепло,— нагадав Вівторок.

— А в коморі лежать ножі й усяке гостре начиння. Там можна легко порізати або проколоти шини.

Густав побіг до комори, зазирнув усередину і стенув плечима:

— Там бракує місця навіть для самоката, то що вже казати про солідну техніку.

Професор засміявся:

— Оце ти називаєш солідною технікою? Густав образився:

— Без шоферського посвідчення не можна сісти на машину, що бодай на кілограм важча за мій мотоциклет. А для мене і він досить важкий. І якби я оце недавно не загальмував, то від вас мокре б місце залишилось.

— Чи не вимкнути нам опалення в теплиці? — запропонував Вівторок.

Професор похитав головою:

— Тоді помідори не достигнуть.

— Хіба помідорам не байдуже, чи достигнуть вони, чи ні? — крикнув Густав.— То все дурниці.

У садок вийшла Поні. Еміль підкликав її і спитав:

— Може, ти знаєш, куди Густаву поставити мотоциклет.

Поні озирнулася довкола.

— А що то за споруда? — спитала вона, показуючи рукою на край саду.

— Це так званий павільйон,— пояснив Професор.

— А навіщо він? — спитала дівчина.

— Уявлення не маю,— сказав Професор.

Усі побігли до павільйону. Позаду Густав котив свій мотоциклет.

Павільйон виявився скляним будиночком, в якому стояв білий лакований стіл, а на ньому — зелена поли-вайка.

— Чудово! — вигукнув Професор.— Справжній гараж.

— Що б ви робили без мене! — сказала Поні Капелюшок і відчинила двері — ключ стирчав у замку.

Густав закотив мотоциклет у павільйон, замкнув двері й поклав ключа собі до кишені.

Хлопці вже подалися до будинку, бо всі неабияк зголодніли. Поні Капелюшок хотіла їх наздогнати, але Густав раптом спитав:

— Чи тобі подобається моя машина?

Дівчинка ще раз підійшла до павільйону і крізь скло стала уважно розглядати мотоциклет.

— То як тобі моя машина? — знову спитав Густав.

— Нижче середнього рівня,— виголосила Поні і велично, наче королева, пішла до будинку.

Густав збентежено дивився їй услід. Тоді по-дружньому кивнув своєму невеличкому мотоциклетові, ще раз ображено глянув на Поні і сказав сам до себе:

— То все дурниці.

Після вечері всі посиділи ще деякий час на веранді, милуючись барвистими квітниками в садку.

— Чи вам смакувало? — нарешті спитала зацікавлено Клотільда.

Усі були, певна річ, однієї думки. А коли Емілева бабуся визнала, що з дня свого срібного весілля ще не їла такого смачного біфштекса, Клотільда засяяла від щастя.

Поки вона з допомогою Поні прибирала зі столу, Еміль написав матері листівку. Густав теж вирішив сповістити додому, що доїхав добре. Листівки вони віддали малому Вівторкові, якого батьки вже давно чекали в пансіоні "Сонячне сяйво". Вівторок пообіцяв дорогою заскочити на пошту.

— Тільки ж гляди не проскоч повз пошту,— всміхнувся Еміль.

Вівторок попрощався з усіма, нагадав:

— Не запізнюйтеся завтра!

5*

131

І мерщій побіг.

Професорів батько підійшов до дверей і подивився на небо.

— Сонце вже сідає,— сказав він,— але, перш ніж ляжемо спати, треба піти привітатися з морем, сказати йому: "Добривечір!"

Вони пішли вільховим гаєм, де вже снувалися сутінки. Лише Клотільда зосталася вдома, щоб вимити посуд.

Гай незабаром скінчився, за ним здіймалася дюна, звідки було видно море.

— Хто зроду не бачив моря, виходьте вперед,— сказав радник юстиції Габерланд.

Вийшли Еміль, Поні й бабуся.

— А ми підемо за вами,— сказав він.

Бабуся взяла своїх онуків попідруки й пішла з ними вперед. Невдовзі вони вже стояли на дюні, на її найвищому місці. Праворуч виднівся готель, а перед ними слався пляж із своїми плетеними кріслами, вимпелами, піщаними фортецями, грибками.

Там, де пляж кінчався, починалось море. Воно лежало внизу й виблискувало, мов живе срібло. Ген-ген, на самому обрії, розтанув у вечірній пітьмі якийсь корабель, і тільки два чи три його вогники мріли, немов зірочки. У небі, ще рожевому, хоч сонце й зайшло, плив місяць, такий блідий, наче довго хворів. По хмарках, що мінилися пастельними барвами, вже ковзали перші промені далеких маяків. Десь загув пароплав.

Бабуся і її онуки стояли в захваті. Вони мовчали, і їм здавалося, що вже ніколи в житті вони не спроможуться на слово.

Позаду почулася хода. До них тихенько підійшли Га-берланди й.Густав.

Ставши поруч з Емілем, Густав пробурмотів:

— Яка гарна штука, еге? Еміль тільки кивнув.

Вони ще довго стояли мовчки, не зводячи з моря очей.

Нарешті бабуся тихенько сказала:

— Тепер я збагнула, в ім'я чого я стільки прожила на світі.

Розділ п'ятий

ЗУСТРІЧ НА БЕРЕЗІ БАЛТІЙСЬКОГО МОРЯ

Коли наступного ранку Клотільда хотіла постукати в двері кімнати, де спали хлопці, вона почула приглушений сміх.

— Чи ви вже прокинулися? — спитала вона і притулила вухо до дверей.

— Не те слово,— гукнув Професор і зареготав.

— А хто там? — суворо спитав Густав.— Хто звертається до нас, не назвавшись?

— Це я, Клотільда. А вам треба йти снідати. Уже всі в садку.

Хлопці один за одним вибігали крізь верандні двері до саду. За будинком просто на моріжку був накритий великий круглий стіл. За ним уже сиділи Професорові батьки, бабуся й Поні Капелюшок. Радник юстиції читав газету і нічого не помітив. Але всі інші розгублено втупилися в хлопців. Пані Габерланд тихенько поторсала чоловіка за плече.

— Що сталося? — спитав він, поклав газету й теж збентежено замовк.

Професор і Густав прийшли у пляжних штанцях, а Еміль — у червоних плавках. Але не це викликало подив.

У Професора на голові була батькова панама, а в руках — батькова тростина.