Етюди про звичаї - Сторінка 24

Хоч би якими делікатними були причини вашої поведінки, що дала пані д’Еспар привід подати це клопотання, говоріть сміливо. Думаю, нема потреби запевняти вас, що суд знає свої обов’язки і в подібних випадках гарантує дотримання найсуворішої таємниці…

– А що буде, добродію, – сказав маркіз, на обличчі в якого з’явився вираз невдаваного страждання, – коли мої свідчення кинуть тінь на поведінку пані д’Еспар?

– Суд може висловити їй догану, мотивуючи своє рішення.

– А чи така догана обов’язкова? Якби я попросив вас, перш ніж відповісти на ваші запитання, щоб суд у своєму рішенні не висловив нічого образливого для пані д’Еспар у разі сприятливих для мене висновків слідства, – чи моє прохання буде взяте до уваги?

Слідчий подивився на маркіза, і ці двоє благородних людей без слів зрозуміли один одного.

– Ноелю, – звернувся Попіно до писаря, – вийдіть до сусідньої кімнати. Я вас покличу, коли буде треба. Якщо в основі вашої справи лежить прикре непорозуміння – а це здається мені ймовірним, – провадив він, коли писар вийшов, – я можу пообіцяти вам, пане маркіз, що суд зважить на ваше прохання і діятиме делікатно. Перше звинувачення, висунуте проти вас пані д’Еспар, – найсерйозніше, і я прошу вас роз’яснити його мені, – сказав слідчий після короткої мовчанки. – Йдеться про те, що ви гайнуєте свій статок заради такої собі пані Жанрено, вдови власника річкової баржі, чи, точніше, заради її сина, полковника Жанрено, якому ви так протегуєте, що влаштували його на службу, звернувшись безпосередньо до короля і навіть знайшли для нього багату наречену. Клопотання дає підстави думати, що для такої прихильності не існує розумної причини – навіть із тих, які мораль рішуче осуджує…

Зненацька маркіз густо почервонів, навіть сльози набігли йому на очі й заблищали на віях; але гордість і глибока переконаність у своїй правоті допомогли йому здолати вразливість, яку в чоловіка вважають слабістю.

– Сказати правду, добродію, – мовив маркіз зміненим голосом, – ви ставите мене у скрутне становище. Мотиви своєї поведінки я хотів забрати з собою в могилу… Щоб пояснити їх, я повинен оголити перед вами приховані рани, довірити вам честь своєї родини і розповісти про самого себе – а це тема вельми делікатна, як ви самі розумієте. Сподіваюся, добродію, що все залишиться між нами. Ви знайдете, думаю, юридичну форму, в якій подасте своє рішення, і не посилаючись на мої зізнання…

– Можете бути спокійні, пане маркіз.

– Незабаром після мого одруження, – почав пан д’Еспар, – моя дружина розтринькала стільки грошей, що мені довелося узяти позику. Гадаю, вам відомо, яке було становище дворянства під час Революції? Мені не дозволяли мати ні управителя, ні повіреного у справах. У наш час майже всі дворяни змушені самі вести свої справи. Мій батько перевіз до Парижа більшість документів на земельні володіння в Лангедоці, Провансі та Конті; він небезпідставно боявся обшуків, що їх влаштовували тоді з метою вилучення фамільних паперів дворянства або, як тоді казали, привілейових грамот. Ми походимо з роду Негрпеліс. Ім’я і титул д’Еспарів ми здобули за Генріха Четвертого, завдяки шлюбові, який приніс нам землі та маркізат за умови, що ми приєднаємо до нашого герба герб старовинного беарнського роду д’Еспарів, спорідненого по жіночій лінії з домом д’Альбре: щит розділений на чотири поля, по золотому полю три чорні смуги, по лазуровому полю дві схрещені срібні лапи грифонів з черленими пазурями – і знаменитий девіз: Des partem leonis[3] . У ті самі часи, коли відбувся цей шлюб, ми втратили Негрпеліс, містечко, що в роки релігійних війн здобуло не меншу славу, аніж мій предок, який носив тоді це ім’я. Негрпеліс, ватаг католиків розорився: протестанти не пощадили друга Монлюка і спалили його маєток. Королівська влада поставилася до Негрпеліса несправедливо: він не дістав ні маршальського жезла, ні управління якою-небудь провінцією, ні винагороди. Карл Дев’ятий, який любив його, помер так і не встигши віддати йому належне. Правда, Генріх Четвертий посприяв його одруженню з панною д’Еспар і закріпив за ним маєтності цього роду; але весь статок Негрпелісів уже перейшов до позикодавців. Моєму прадідові, маркізу д’Еспарові, як і мені, довелося зовсім молодим узятися за справи, коли його батько помер, проциндривши багатство своєї дружини і залишивши йому тільки землі, які перейшли від роду д’Еспарів, але за винятком удовиної частки. Молодий маркіз д’Еспар опинився в досить скрутному становищі, тим більше, що він служив при дворі. Хоча Людовік Чотирнадцятий ставився до нього прихильно, і королівська ласка принесла йому багатство. Але саме відтоді, добродію, і лягла на наш герб нікому не відома пляма, брудна й кривава, пляма, яку я тепер змиваю. Я довідався про цю таємницю із земельних документів Негрпеліса та з давніх листів.

В цю урочисту хвилину маркіз не затинався, не повторював, як звичайно, одні й ті самі слова. Але, думаю, кожен мав нагоду спостерігати, як люди, що страждають цими вадами за буденних обставин життя, звільняються від них, коли їхню мову надихає пристрасть.

– Нантський едикт було скасовано, – провадив він. – Можливо, вам відомо, добродію, що багатьом королівським улюбленцям скасування едикту дало нагоду забагатіти. Людовік Чотирнадцятий відбирав землі в протестантів, які відмовилися скоритись королівському указу й не продали маєтків, і роздавав їх своїм вельможам. Кілька царедворців подались, як тоді казали, полювати на протестантів. Я, наприклад, з’ясував, що землі, які нині належать двом герцогським родинам, були відібрані у нещасливих негоціантів. Я не стану пояснювати вам, юристові, які пастки наставляли на втікачів, котрі намагалися вивезти свої великі статки; вам досить буде знати, що володіння Негрпеліс, куди входили двадцять дві парафії і право на місто, а також землі Граванж, які, правда, колись за давніх-давен, належали нам, у ті часи були власністю однієї протестантської родини. Мій дід дістав їх у дар від Людовіка Чотирнадцятого – і це було актом страхітливої несправедливості. Власник цих земель, вірячи в те, що йому вдасться повернутись до Франції, оформив фіктивний продаж маєтків і збирався виїхати до Швейцарії, куди ще раніше відіслав родину. Мабуть, він хотів скористатися відстрочками, які давав указ, щоб упорядкувати свої справи. За наказом губернатора, того чоловіка заарештували, підставний покупець зізнався, бідолаху-негоціанта повісили, а землі дістались моєму дідові. Хотів би я нічого не знати про те, яку роль зіграв мій предок у цьому темному ділі; та річ у тім, що губернатор доводився йому дядьком по материнській лінії, і мені, на лихо, потрапив до рук лист, у якому він просив мого діда поклопотатися за нього перед "Богоданим" – так називали царедворці свого короля. Про жертву в листі згадано лише мимохідь і в такому зневажливо-жартівливому тоні, що я здригнувся. І це ще не все, добродію. Щоб урятувати життя батькові, родина прислала із Швейцарії викуп за нього; губернатор спокійнісінько узяв гроші й так само спокійнісінько відправив бідолаху на той світ.

Маркіз д’Еспар на якусь мить замовк – мабуть, ці спогади досі пригнічували його.

– Нещасливця звали Жанрено, – провадив він. – Тепер ви розумієте мотиви моєї поведінки. Я не міг без пекучого сорому згадувати про ганебну таємницю, яка заплямувала честь нашого роду. Це багатство дало моєму дідові змогу одружитися з панною Наваррен-Лансак, спадкоємицею всіх володінь молодшої гілки цього роду, на той час куди багатшою, аніж старша гілка Наварренів. Так мій батько став одним з найбільших поміщиків у королівстві. За дружину він узяв мою матір, представницю молодшої лінії роду Гранльє. Дивно, але нечесно нажите добро пішло нам на користь! Сповнений рішучості негайно залагодити кривду, я написав у Швейцарію і не заспокоївся, аж доки напав на слід нащадків того протестанта… Кінець кінцем я довідався, що Жанрено, дійшовши до крайніх злиднів, покинули Фрібур і знову оселились у Франції, й нарешті я таки знайшов пана Жанрено, простого лейтенанта кавалерії в армії Бонапарта і законного спадкоємця тієї нещасливої родини. З мого погляду, добродію, права Жанрено не підлягають сумніву. Але як могли вони поновити їх, де знайшли б вони юридичну зачіпку, щоб порушити позов проти теперішніх власників цих земель? До якої земної влади могли звернутися ці вигнанці? Справедливий суд ждав їх тільки на небесах, а точніше, ось тут, добродію, – сказав маркіз, ударивши себе в груди. – Я не хотів, щоб мої діти колись подумали про мене те саме, що подумав я про свого батька та діда; я прагнув передати їм у спадок своє майно та герб незаплямованими, я не хотів, щоб моя поведінка дала їм підстави вважати дворянську честь пустим звуком. Крім того, якщо обстоювати політичну справедливість, то чи мають емігранти моральне право виступати проти конфіскацій, проведених Революцією, і водночас володіти землями, які вони здобули внаслідок конфіскації злочинної? В особі ж пана Жанрено та його матері я зустрів людей бездоганної порядності: послухати їх, то це вони мене грабують. Попри мої наполягання, вони погодилися прийняти від мене лише стільки, скільки коштували ці землі в ті часи, коли наш рід отримав їх від короля. Цю вартість ми визначили в мільйон сто тисяч франків, причому вони надали мені право виплати на мій власний розсуд і без процентів. Щоб виконати це зобов’язання, мені довелося на довгий час відмовитися від усіх прибутків. Ось тоді, добродію, й розвіялися мої ілюзії щодо пані д’Еспар. Коли я запропонував їй покинути Париж і оселитися в провінції, де ми змогли б цілком пристойно жити на половину наших прибутків і завдяки цьому скоріше сплатити борг, про який я розповів їй, не згадуючи про деякі темні обставини справи, пані д’Еспар назвала мене божевільним. І я зрозумів справжній характер своєї дружини: вона з легким серцем схвалила б поведінку мого діда, доля гугенотів анітрохи не хвилювала її. Наляканий її бездушністю, її байдужістю до дітей, яких вона віддала мені без жалю, я розлучився з нею, заплативши наші спільні борги й залишивши їй увесь її статок. Вона заявила мені, що не збирається розплачуватися за мої дурні химери.