Етюди про звичаї - Сторінка 25
- Оноре де Бальзак -Не маючи достатніх засобів для життя та освіти дітей, я вирішив виховати їх сам і домогтися, щоб вони стали людьми мужніми і шляхетними. На свої прибутки я придбав державні папери, і мені пощастило розквитатися скоріше, ніж я сподівався, бо я виграв на підвищенні процентів. Залишивши для себе та своїх дітей чотири тисячі ліврів на рік, я міг би виплачувати тільки по двадцять тисяч екю і в такому разі звільнився б від узятих на себе зобов’язань років через вісімнадцять, не раніше; та недавно я вже виплатив усе – мільйон і сто тисяч франків. Я щасливий, що виконав свій обов’язок, не завдавши найменшої шкоди дітям. Оце ті причини, добродію, які спонукали мене виплачувати гроші пані Жанрено та її синові.
– Виходить, маркіза знала, чому ви стали жити як відлюдник?
– Так, добродію.
Попіно досить промовисто стенув плечима, рвучко підвівся й відчинив двері кабінету.
– Ноелю, можете йти собі, – сказав він писареві. – Пане, – провадив слідчий, звертаючись до маркіза, – хоча мені все ясно після того, що ви розповіли, все ж таки я хотів би почути від вас і про інші факти, наведені у клопотанні. Так, ви взялися за комерційну справу – заняття, яке не личить людині шляхетного походження.
– Про це я не хотів би тут говорити, – сказав маркіз і знаком попросив слідчого йти за собою. – Нувйоне, – звернувся він до старого, – я спущуся до себе. Скоро повернуться діти, залишайся з нами обідати.
– То ваше помешкання не тут, пане маркіз? – запитав Попіно, спускаючись сходами.
– Ні, добродію. Ці кімнати я винайняв для контори видавництва. Погляньте, – мовив він, показуючи на оголошення, – офіційно "Мальовничу історію Китаю" видаю не я, а один із найшанованіших паризьких книгарів.
Маркіз повів слідчого на перший поверх.
– Ось моє помешкання, – сказав він.
Попіно розчулила скоріш невимушена, ніж вишукана поезія, якою дихала ця затишна оселя. Погода стояла чудова, вікна були відчинені, і до кімнат вливалися пахощі рослин та квітів; сонячні промені звеселяли й пожвавлювали коричневі тони дерев’яних панелей. Оглянувши все навколо, Попіно подумав, що божевільний навряд чи зміг би створити чарівну гармонію, яка так вразила його в цю хвилину.
"От би мені цю квартиру", – подумав він.
– Ви, мабуть, скоро виїдете звідси? – запитав він маркіза.
– Сподіваюся, – відповів той. – Але я зачекаю, поки менший син закінчить школу й характер у моїх дітей цілком сформується. Тільки тоді я введу їх у світське товариство й дозволю близькі взаємини з матір’ю. Крім того, я хочу, щоб вони поповнили свою солідну освіту в мандрах: нехай побувають у європейських столицях, подивляться на людей та світ і звикнуть розмовляти мовами, які вивчали. Сідайте, добродію, – сказав він, коли вони увійшли до вітальні. – Знаєте, мені було незручно говорити про видання "Історії Китаю" при графові де Нувйоні, давньому другові нашої родини. Він повернувся з еміграції зовсім без грошей, і я з ним розпочав це діло, більше заради нього, ніж заради себе. Не відкривши йому справжньої причини мого усамітнення, я сказав, що теж розорився, але в мене, мовляв, лишилося досить грошей, щоб розпочати справу, в якій він може бути мені корисним. Моїм вихователем був абат Грозьє; Карл Десятий, під чию опіку перейшла бібліотека Арсеналу, ще коли він не був королем, на моє прохання, призначив його туди бібліотекарем. Абат Грозьє глибоко вивчив Китай, його побут і звичаї; свої знання він передав мені в тому віці, коли важко не захопитися до самозабуття тим, що вивчаєш. У двадцять п’ять років я вже знав китайську мову і, мушу признатися, я завжди відчував мимовільний захват, думаючи про цей народ, який підкорив своїх завойовників; народ, чиї літописи беруть початок у багато давніші часи, ніж часи міфологічні чи біблійні; народ, який, спираючись на незрушні традиції, зберіг недоторканою свою країну – країну, де пам’ятники по-справжньому величні, управління досконале, перевороти неможливі, де ідеал прекрасного розуміють як першоджерело мистецтва, позбавленого практичної вартості, де розкіш і ремесла досягли рівня, якого нам ніколи не перевершити, тоді як китайці не поступаються нам навіть у тих галузях, де ми віримо в свою перевагу.
Та хоч іноді мені й кортить пожартувати з наших порядків, порівнюючи Європу з Китаєм, я все ж таки французький дворянин, а не китаєць. Якщо вас бентежить фінансова сторона моєї справи, я можу дати вам докази, що ми маємо дві з половиною тисячі передплатників на це літературне, іконографічне, статистичне і релігійне видання, монументальне значення якого визнають повсюди; наші передплатники живуть у всіх країнах Європи, лише у Франції їх нараховується тисяча двісті. Передплатна ціна на "Історію Китаю" становить близько трьохсот франків, і граф де Нувйон матиме з цього шість-сім тисяч річного прибутку – адже турбота про його достаток і була таємною причиною, яка спонукала мене взятися за це діло. Щодо мене, то я сподіваюся на ці прибутки влаштувати деякі розваги своїм дітям. Сто тисяч франків, що їх я мимохідь придбав, підуть на оплату уроків фехтування, на коней, на костюми, на театр, на вивчення музики й живопису, на книжки, які їм захочеться купити – одне слово, на всі ті примхи, що їх так приємно задовольняти батькові. Якби мені довелося відмовити в цих радощах моїм любим дітям – а вони цілком заслужили їх своєю мужністю та наполегливим навчанням – жертва, яку я приношу заради честі нашого імені, здалася б мені удвічі тяжчою. За ті дванадцять років, добродію, які я прожив далеко від світського товариства, виховуючи синів, мене зовсім забули при дворі. Я відмовився від політичної кар’єри, я втратив славу, успадковану від предків, і не набув нової, яку міг би передати дітям; а проте наш рід нічого не втратив – я виховав благородних людей. Якщо я не став пером, то мої сини здобудуть це звання, присвятивши себе чесному служінню батьківщині й зробивши їй неоціненні послуги. Змивши пляму ганьби з нашого роду, я забезпечив йому славне майбутнє: хіба не виконав я свій високий обов’язок, хоч для цього мені й довелося усамітнитися від світу й зректися шанолюбних задумів? Чи хочете, ви, добродію, почути від мене ще якісь роз’яснення?
В цю мить у дворі зацокотіли кінські копита.
– А ось і вони, – сказав маркіз.
Незабаром до вітальні, весело вимахуючи хлистами, увійшли два підлітки, вбрані елегантно й водночас просто, в рукавичках, у чоботях із острогами. Їхні обличчя розчервонілися на свіжому повітрі й пашіли здоров’ям. Обидва потиснули руку батькові, обмінялися з ним, як з найближчим другом, поглядами, в яких світилася ніжна приязнь, і холодно вклонилися слідчому. Попіно визнав за недоречне розпитувати маркіза про його взаємини з дітьми.
– Добре розважилися? – запитав пан д’Еспар, звертаючись до синів.
– Чудово, тату. На перший раз я збив шість ляльок дванадцятьма пострілами! – похвалився Камілл.
– А де ви були?
– В Булонському лісі. Ми там зустріли матір.
– Вона зупинила карету, щоб поговорити з вами?
– Ми так швидко мчали, що навряд чи вона помітила нас! – відповів молодий граф.
– Чому ж ви не під’їхали й не привіталися з нею?
– Мені здається, тату, вона не дуже любить, коли ми підходимо до неї при людях, – тихо сказав Клеман. – Ми вже надто дорослі.
Слідчий мав добрий слух і розчув цю останню фразу, від якої маркіз ледь помітно спохмурнів. Попіно з приємністю спостерігав за батьком і дітьми. Його погляд з якоюсь особливою ніжністю зупинився на маркізові д’Еспарові, чиї риси обличчя, поведінка й манери свідчили про бездоганну порядність, про духовну чистоту і лицарську шляхетність, про благородство в усій його красі.
– В…ви б…бачите, д…добродію, – мовив маркіз, знову починаючи заникуватись, – ви б…бачите, що представники правосуддя м…можуть приходити с…сюди, коли їм заманеться; ат…тож, коли їм заманеться. Тут і справді можна поб…бачити божевільних. Дітей, які трохи б…без тями від свого б…батька і б…батька, що б…божевільно любить своїх дітей. Але таке божевілля ні для кого не становить небезпеки.
В цю мить у передпокої загримів голос пані Жанрено, і славна жінка вдерлася до вітальні, хоч лакей і намагався затримати її.
– Нема мені коли тут стовбичити! – крикнула вона. – Атож, пане маркіз, – провадила жінка, розкланявшись на всі боки, – мені треба побалакати з вами негайно. О лихо! То я таки запізнилася, пан кримінальний суддя вже тут.
– Кримінальний суддя? – вигукнули обидва хлопці.
– А я, дурна, сподівалася вас удома застати, та де вже там, коли ви зранку гайнули сюди. Так воно й буває. Як треба оббрехати порядного чоловіка, то ви, крутії, тут як тут. Я, пане маркіз, прийшла сказати, що ми з сином усе-усе вам повернемо, адже йдеться про вашу честь. Та і я, і мій син ладні вам навіть своє віддати, щоб тільки вам не було жодної прикрості. Їй-богу, тільки дурневі заплішеному могло прибандюритися взяти вас під опіку…
– Батька під опіку? – вигукнули хлопці, мимоволі тулячись до маркіза. – В чому річ?
– Замовкніть, добродійко! – сказав слідчий.
– Діти, залиште нас, – звелів маркіз.
Обидва хлопці, хоч і дуже стривожені, без найменшого заперечення вийшли в сад.
– Пані, ті гроші, які передав вам маркіз, ви можете вважати своїми на цілком законних підставах, – сказав Попіно, – хоча пан д’Еспар надто благородний у своєму розумінні порядності. Якби від кожного, хто володіє майном, захопленим за тих або тих обставин, хай навіть нечесними засобами, закон вимагав повернути його через півтораста років колишньому власникові, то небагато залишилося б у Франції маєтностей, які можна вважати законними. Двадцять дворянських родин збагатилися, розділивши між собою статок Жака Кера, не один принц королівської крові примножив свої володіння завдяки конфіскаціям, які провели на користь своїх прихильників англійці, коли вони підкорили частину Франції. Наше законодавство дозволяє панові маркізу розпоряджатися своїми прибутками на власний розсуд, і ніхто не може звинуватити його в марнотратстві. Людину беруть під опіку, коли її вчинки не мають під собою ніяких розумних підстав, але в даному випадку передача вам коштів спричинена найдостойнішими, найшляхетнішими мотивами. Отож ви маєте повне право зберегти все отримане, не терзаючись докорами сумління, і хай собі світ лихословить, скільки йому заманеться, про великодушний вчинок маркіза.