Етюди про звичаї - Сторінка 32

Графиня Анастазі де Ресто, висока й ставна, уславилася в Парижі своїм чудовим станом. Уявіть собі великі чорні очі, чарівні руки, стрункі ніжки, рухи, сповнені вогню, – жінку, яку маркіз де Ронкероль порівнював з чистокровною лошицею. Нервова витонченість їй не шкодила; її форми були повні й округлі, але не надмірно; "чистокровна лошиця", "породиста жінка" – такі вислови вже замінили собою "небесних ангелів", "оссіанівські обличчя", всю стародавню любовну міфологію, відкинуту дендізмом. Але для Растіньяка пані Анастазі де Ресто була просто жаданою жінкою. Серед кавалерів, записаних на її віялі, він забезпечив собі два танці і під час першої кадрилі умудрився сказати їй кілька слів.

– Де я зможу вас бачити? – спитав він раптом із тією любовною жагою, яка так подобається жінкам.

– Де? В Булонському лісі, у Буфонів, у мене вдома – скрізь, – відповіла вона.

І одважний південець поспішив зблизитися з чарівною графинею, наскільки може зблизитися юнак з жінкою під час кадрилі й вальсу. Він назвався кузеном пані де Босеан, і ця жінка, що здавалася йому вельможною дамою, запросила його до себе й назвала свої приймальні дні. На прощання вона так йому усміхнулась, що Ежен вирішив неодмінно відвідати її. Йому пощастило зустріти тут людину, яка не сміялася з його простодушності – цього смертельного гріха в очах славнозвісних гульвіс тих часів, отих Моленкурів, Ронкеролів, Максимів де Траїв, де Марсе, д’Ажуда-Пінту, Ванденесів – блискучих франтів, котрі звикли бувати в колі найелегантніших жінок: леді Брендон, герцогині де Ланже, графині де Кергарует, пані де Серізі, герцогині де Карільяно, графині Ферро, пані де Ланті, маркізи д’Еглемон, пані Фірміані, маркізи де Лістомер і маркізи д’Еспар, герцогині де Мофріньєз і дам із родини де Гранльє. Отже, наївний студент, на щастя, натрапив на маркіза де Монріво, коханця герцогині де Ланже, добродушного, як дитина, генерала; той сказав йому, що графиня де Ресто живе на Гельдерській вулиці.

– Бути молодим, жадати світського життя, мріяти про жінку – і раптом побачити, що перед тобою відчинилися двері двох домів! Одною ногою ступити в Сен-Жерменське передмістя, в дім віконтеси де Босеан, другою – на Шоссе д’Антен у дім графині де Ресто! Охопити поглядом анфіладу паризьких салонів і вважати себе за досить гарного юнака для того, щоб знайти там підтримку й допомогу в жіночому серці! Почувати в собі досить честолюбства, щоб сміливо стрибнути на натягнуту линву, по якій треба ходити з певністю акробата котрий ніколи не падає, і знайти надійний балансир в особі чарівної жінки! Хто б, заполонений такими думками й такою жінкою, прекрасний образ якої поставав перед ним у відблисках вогню в грубі, між кодексом законів і злиднями, – хто б на місті Ежена не полинув мрією в майбутнє, хто не побачив би в ньому успіху? Збурені думки так певно давали векселі під майбутні втіхи, що Еженові здавалося, ніби він уже наодинці з пані де Ресто, аж тут раптом якесь зітхання, схоже на стогін, порушило нічну тишу і пролунало в серці юнака, як передсмертне хрипіння. Ежен тихенько відчинив двері і, вийшовши в коридор, помітив смугу світла під дверима батька Горіо. Побоюючись, що його сусід захворів, він приклав око до замкової шпарини, заглянув у кімнату і побачив, що старий зайнятий якимсь дуже підозрілим ділом. Вважаючи, що цим він зробить послугу суспільству, Ежен став уважніше придивлятися до нічних витівок так званого вермішельника. Батько Горіо прив’язав до поперечки перекинутого догори ніжками стола золочену чашку та блюдо і, обмотавши якоюсь мотузкою ці розкішно оздоблені речі, сплющував їх з такою силою, що вони скручувалися у трубку, і, видно, хотів перетворити їх на злиток.

"Бісова личина! Оце-то старий! – подумав Растіньяк, дивлячись, як жилаві руки Горіо м’яли мотузкою золочене срібло, наче тісто. – Хто він – злодій чи переховувач краденого, що прикидається таким собі немічним дурником, живе як злидар, щоб тільки безпечніше займатися своїми темними ділами?" – запитав сам себе Ежен, випроставшись на хвилинку.

Потім студент знову припав оком до шпарки. Розкрутивши мотузку, батько Горіо взяв балабуху срібла, поклав її на стіл, підстеливши ковдру, і почав качати, щоб надати їй форми валика; все це робилося вельми легко.

"Та він дужий, як польський король Август!" – подумав Ежен.

Коли шурвалок став майже круглий, батько Горіо сумно подивився на свою працю, і сльози зросили йому очі; старий погасив недогарок, при світлі якого сплющував срібло, і Ежен почув, як він, тяжко зітхаючи, ліг у ліжко.

"Божевільний", – подумав студент.

– Бідолашна дитина! – голосно промовив батько Горіо.

– Почувши ці слова, Растіньяк вирішив, що краще не розголошувати цієї події і отак зопалу не осуджувати свого сусіда. Юнак збирався повернутися до себе в кімнату, коли раптом уловив якийсь невиразний шурхіт, – так наче хтось ішов по сходах у повстяних пантофлях. Ежен прислухався і справді розрізнив дихання двох людей. Він не чув ні рипіння дверей, ні кроків, проте враз побачив бліде світло на третьому поверсі в кімнаті пана Вотрена.

"Он скільки таємниць у сімейному пансіоні", – подумав Ежен.

Прислухаючись, він зійшов униз на кілька сходинок; до його слуху долинуло дзенькання золота. Незабаром світло погасло, і знову почулося дихання двох людей, хоч двері й не рипнули. Що нижче спускалися люди, звуки дедалі завмирали.

– Хто там? – крикнула пані Воке, відчинивши своє вікно.

– Це я прийшов, матусю Воке, – тихим басом відповів Вотрен.

"Дивно! Адже Крістоф засунув двері, – подумав Ежен, вертаючись у свою кімнату. – В Парижі, видно, ночами треба не спати, щоб дізнатись, що діється навколо".

Ці дрібні події розвіяли його честолюбні мрії, і студент узявся до праці, але не міг зосередитись. Його непокоїли підозріння щодо батька Горіо; а ще більше відвертав увагу образ пані де Ресто, що раз у раз виникав перед ним як провісник його блискучого призначення. Скінчилося тим, що Ежен ліг і поринув у глибокий сон. Коли юнаки вирішують працювати вночі, то сім ночей з десяти вони сплять. Щоб не спати ночами, треба мати більш, ніж двадцять років.

Другого дня зранку над Парижем навис густий туман. В такі дні найпунктуальніші люди – і ті помиляються щодо часу і спізнюються на ділові побачення. Кожному здається, ніби ще тільки восьма година, а тим часом уже дванадцята. О пів на десяту пані Воке ще й не вставала з ліжка. Крістоф і товстуха Сільвія, теж заспавши, спокійно пили каву, присмачену вершками з призначеного для пансіонерів молока, що його куховарка довго пряжила, аби хазяйка не помітила цього незаконного стягнення данини.

– Сільвіє, – сказав Крістоф, умочуючи в каву грінку, – пан Вотрен добрий чоловік, нема чого казати, але цієї ночі у нього знов були якісь двоє. Якщо пані питатимуть, не треба нічого говорити.

– Він дав тобі що-небудь?

– Дає щомісяця сто су: мовляв, мовчи.

– Тільки він і пані Кутюр не скупердяги, а інші раді були б одібрати в нас лівою рукою те, що дають правою на Новий рік, – сказала Сільвія.

– Та й скільки там вони дають! – зауважив Крістоф. – Якісь жалюгідні сто су. Ось уже два роки, як батько Горіо сам собі чистить чоботи. Скнара Пуаре взагалі обходиться без вакси, він її краще з’їсть, ніж почистить свої човганці. А той жевжик-студент дає мені сорок су. Та їх і на щітки не вистачило б; до того ж він продає свої недоноски. Ну й богадільня!

– Е! – мовила Сільвія, поволі сьорбаючи каву. – Наше місце найкраще в кварталі; жити можна! Але знову про дядечка Вотрена: чи ви, Крістофе, чули що-небудь про нього?

– Атож, кілька днів тому зустрів на вулиці якогось пана, і він спитав мене: "Чи живе у вас один здоровецький добродій, що фарбує баки?" Я кажу: "Ні, він їх не фарбує, бо в такого веселуна, як він, на це й часу нема!" Я про це й розповів панові Вотрену, а він і каже: "Ти добре зробив, хлопче! Отак завжди відповідай. Нема гірше, як хто-небудь знає твої слаботи. Це може й одруження розладнати".

– До мене теж чіплялися на базарі, все допитувались, чи, бува, не бачила, як він надіває сорочку. Ото кумедія! Стривай, – вигукнула вона, – на Валь-де-Грас б’є чверть до десятої, а в нас ніхто й не ворухнеться.

– Та вони ж усі пішли! Пані Кутюр з панночкою ще о восьмій подалися до церкви Святого Етьєна причащатись. Батько Горіо вийшов з дому з якимсь пакунком. Студент повернеться аж о десятій, після лекцій. Я бачив, як вони йшли, коли прибирав на сходах. Батько Горіо іще зачепив мене своїм пакунком, твердим мов залізо. І що він там робить, отой стариган? Усі над ним збиткуються, а він таки непогана людина, краща за них усіх. Дає він мало, зате ті дами, до яких мене часом посилає, сиплять на чай щедро, та й самі такі чепурненькі.

– Чи не ті, яких він називає дочками, га? Їх ціла дюжина.

– Я ходив тільки до двох, до отих, що приїздили сюди.

– О, вже й хазяйка завовтузилась; зараз почне галасувати, треба йти. Ви ж пильнуйте, Крістофе, щоб кіт молока не хлебтав.

Сільвія пішла до господині.

– Що ж це таке, Сільвіє? Вже скоро десята, я сплю, мов той бабак, а вам хоч би що? Такого зі мною ніколи не бувало.

– Це все туман: густий, хоч ножем ріж.

– А сніданок?

– Е! Ваші пансіонери як не показилися – посхоплювались ще й вовкулаки не йшли та й кудись повіялися.

– Говори, Сільвіє, як люди, – зауважила пані Воке, – треба казати: ще й на світ не благословилося.

– Ах пані, я казатиму, як вам завгодно. А снідати можете й о десятій. Мішонетка і Пуаре ще не ворушилися. Ото двоє тільки й лишилися вдома, та й ті сплять, мов колоди; та вони таки справжні колоди.

– Щось ти їх єднаєш докупи, Сільвіє, так ніби…

– Так ніби що? – спитала Сільвія, зареготавши, як навіжена. – Два чоботи – пара.

– Дивно мені, Сільвіє: як це пан Вотрен зайшов сьогодні вночі, коли Крістоф замкнув ворота?

– Та ні, пані. Крістоф почув голос пана Вотрена та й пішов йому відчинити. Ото вам і здалося…

– Дай мені кофту та берися-но за сніданок. Приготуй учорашню баранину з картоплею і подай варених груш – отих, що по два ліари штука.

За кілька хвилин пані Воке увійшла до їдальні – саме тоді, коли кіт, відсунувши лапою тарілку, поквапливо хлебтав із миски молоко.

– Тпрусь! – крикнула вона. Кіт утік, але тут же вернувся й почав тертись об ноги хазяйки. – Так, так, тепер підлизуйся, старий шахраю, – сказала вона йому. – Сільвіє! Сільвіє!

– Ну, що там сталося, пані?

– Диви, що кіт наробив!

– Це через того клятого Крістофа! Я ж йому сказала накривати на стіл.