Етюди про звичаї - Сторінка 33

Куди він подівся? Та не турбуйтеся, пані, це молоко буде батькові Горіо до кави, я доллю водою, старий і не помітить. Він ні на що не звертає уваги, навіть на те, що їсть.

– І куди воно пішло, це опудало? – спитала пані Воке, розставляючи тарілки.

– Хіба я знаю, де його дідько носить?

– Я переспала, – сказала пані Воке.

– А проте свіженькі, мов квіточка…

В цю хвилину задзеленчав дзвінок і до вітальні увійшов Вотрен, наспівуючи басом:

– Я зальотник, всім відомий,

Я об’їхав цілий світ.

– Хо! Хо! Доброго ранку, матусю Воке, – сказав він, побачивши господиню і грайливо обіймаючи її.

– Ану, киньте!

– Скажіть: "Нахабо"! Ну ж бо, скажіть! Скажіть же! Давайте я теж буду накривати на стіл. Який я милий, правда ж?

У коханні будь невтомний –

Отакий…

Я тільки-но бачив щось дуже дивне…

мій заповіт…

– Що саме? – спитала вдова.

– Батько Горіо був о пів на дев’яту на вулиці Дофіни у ювеліра, що купує столове срібло та галуни. Він за добрі гроші продав йому якесь начиння із золоченого срібла. Не метикований у тому, а сплющив добре.

– Та що ви? Справді?

– Еге ж. Я вертався додому, провівши свого приятеля, що виїхав за кордон на королівських поштових, і почекав батька Горіо, щоб подивитися, що він робитиме. І сміх і гріх! Він повернувся в наш квартал, на вулицю Гре, і зайшов до відомого лихваря на ім’я Гобсек, – то такий шахрай, що здатний зробити доміно з кісток рідного батька; він чи то єврей, чи араб, чи грек, чи циган – у кожному разі, обікрасти його нелегко, бо він зберігає всі свої грошики в банку.

– Що ж робить батько Горіо?

– А нічого, тільки майно своє процвиндрює. Цей йолоп тринькає гроші на дівчат, а вони…

– Ось і він! – сказала Сільвія.

– Крістофе! – гукнув батько Горіо. – Йди сюди.

Крістоф пішов за ним нагору і незабаром вернувся.

– Куди ти йдеш? – спитала пані Воке служника.

– З дорученням від пана Горіо.

– А це що таке? – сказав Вотрен, вихоплюючи з рук Крістофа листа, на якому було написано: "Графині Анастазі де Ресто". – І куди ж ти йдеш?.. – спитав він, повертаючи Крістофові листа.

– На Гельдерську вулицю. Мені наказано віддати це у власні руки графині.

– А що там усередині? – сказав Вотрен, розглядаючи листа проти світла. – Банкнота? Ні! – Він заглянув у конверт і скрикнув: – Оплачений вексель! Хай йому чорт! Ото ґречний дідок! Ну йди, пройдо, – сказав він, поклавши широку долоню на голову Крістофа, і повернув його, наче дзигу. – Тобі добре перепаде на чай.

Стіл був накритий. Сільвія кип’ятила молоко. Пані Воке розпалювала грубу; їй допомагав Вотрен, весь час наспівуючи:

– Я зальотник, всім відомий,

Я об’їхав цілий світ…

Коли все було готове, прийшли пані Кутюр і мадмуазель Тайфер.

– Звідки це ви так рано, серденько? – спитала господиня в пані Кутюр.

– Ми молилися у церкві Святого Етьена-на-горі. Адже ж сьогодні ми йдемо до пана Тайфера. Бідолашне дівча тремтить, наче листочок, – відповіла пані Кутюр, сідаючи біля груби й підставляючи до вогню свої мокрі черевики, що одразу почали парувати.

– Грійтеся, Вікторино, – мовила пані Воке.

– То добре, мадмуазель, що ви молите Бога зм’якшити серце вашого батька, – озвався Вотрен, присуваючи сирітці стільця. – Та цього замало. Вам потрібен друг, який поговорив би з цією свинею, з тим недолюдком, що, кажуть, має три мільйони, а не дає вам посагу. В наші часи й гарної дівчини ніхто не візьме без посагу.

– Бідолашна дитина, – співчутливо мовила пані Воке. – От побачите, голубко, вашого звіра-батька ще спіткає лихо.

На цьому слові Вікторинині очі зросилися слізьми, і вдова, помітивши знак пані Кутюр, прикусила язика.

– Якби нам тільки пощастило побачитися з ним, якби я мала змогу з ним поговорити й передати прощального листа його дружини, – вела далі вдова інтендантського комісара. – Я не наважуюсь послати цього листа поштою; він знає мою руку.

– О безневинні, нещасні, гнані жінки! – скрикнув Вотрен, перебиваючи її. – То ось до чого ви дожилися! Через кілька днів я візьмуся за ваші справи, і все буде гаразд.

– О пане, – сказала Вікторина, кидаючи на Вотрена вологий і палкий погляд, який нітрохи його не зворушив, – якщо ви зможете доступитися до мого батька, то скажіть йому, що його любов і честь моєї матері для мене дорожчі від усіх скарбів світу. Коли б вам пощастило пом’якшити його суворість, я б молила за вас Бога. Не сумнівайтеся в моїй вдячності…

"Я об’їхав цілий світ…" – іронічно заспівав Вотрен.

В цю хвилину до їдальні ввійшли Горіо, мадмуазель Мішоно та Пуаре, очевидно, приваблені пахощами підливи, що її Сільвія готувала до вчорашньої баранини. Коли семеро пансіонерів, привітавшись, сіли до столу, вибило десяту і на вулиці почулися кроки студента.

– От і добре, пане Ежене, – сказала Сільвія. – Сьогодні ви снідатимете разом з усіма.

Студент привітався з пансіонерами й сів коло батька Горіо.

– Зі мною щойно трапилася дивна пригода, – сказав він, накладаючи собі чимало баранини й відрізуючи скибку хліба – пані Воке, як завжди, зважила ту скибку поглядом.

– Пригода? – перепитав Пуаре.

– А що ж тут дивного, старий шкарбуне? – сказав Вотрен, звертаючись до Пуаре. – Пан Ежен просто створений для пригод.

Мадмуазель Тайфер несміливо зиркнула на молодого студента.

– Розкажіть же нам про вашу пригоду, – попросила пані Воке.

– Вчора я був на балу у своєї родички віконтеси де Босеан, в її розкішному особняку, де кімнати оббито шовком. Вона влаштувала чудовий бал. Я веселився, як король…

– …льок, – швидко додав Вотрен.

– Що ви хочете сказати? – спалахнув Ежен.

– Я кажу корольок, бо королькам живеться куди веселіше, ніж королям.

– Авжеж, авжеж, – закивав головою Пуаре. – Я волів би краще бути цією безтурботною пташкою, аніж королем, бо…

– На балу, – вів далі студент, – я танцював із однією з найвродливіших жінок, із чарівною графинею, найпрекраснішим створінням, яке я тільки бачив. Її волосся було прикрашене персиковим цвітом, біля корсажа теж був пришпилений букет живих, духмяних квітів. Та що там казати! Треба бачити її на власні очі! Змалювати жінку, захоплену танцем, неможливо… Ну так ось, сьогодні о дев’ятій годині я зустрів цю божественну графиню: вона йшла пішком по вулиці Гре. О, як у мене закалатало серце, я подумав, що…

– …що вона йде сюди, – сказав Вотрен, кидаючи на студента проникливий погляд. – То вона, певне, йшла до дядечка Гобсека, лихваря. Зазирніть у серце паризької жінки, і там ви знайдете лихваря швидше, ніж коханця. Вашу графиню звуть Анастазі де Ресто, і живе вона на Гельдерській вулиці.

Почувши це, молодий студент пильно глянув на Вотрена. Батько Горіо рвучко підвів голову й кинув на співрозмовників такий палючий і схвильований погляд, що вразив усіх.

– Крістоф прийшов занадто пізно: вона вже ходила туди! – болісно скрикнув Горіо.

– Я вгадав, – шепнув Вотрен на вухо пані Воке.

Горіо їв машинально, не розбираючи, що він їсть. Ніколи не здавався він таким отупілим і нещасним, як у цю хвилину.

– Який дідько міг назвати вам її ім’я, пане Вотрен? – спитав Ежен.

– Отакої! Адже ж батько Горіо добре знає це ім’я, то чому ж не знати його й мені?

– Пан Горіо? – вигукнув студент.

– Га? – сказав бідолашний старий. – То, кажете, вона вчора була дуже гарна?

– Хто?

– Пані де Ресто.

– Гляньте на старого скнару, – мовила пані Воке до Вотрена, – як у нього загорілися очі.

– Чи це не її він утримує? – шепнула студентові мадмуазель Мішоно.

– О так, вона була на диво гарна, – відказав Ежен, на якого жадібно дивився батько Горіо. – Якби не було самої пані де Босеан, то божественна графиня стала б королевою балу. Чоловіки не відривали від неї очей, я був дванадцятим у її списку, вона танцювала всі контрданси. Інші жінки аж нетямилися із заздрощів. Якщо вчора хтось був щасливий, то це вона. Правду кажуть, що немає нічого прекраснішого, ніж корабель під усіма вітрилами, кінь, що мчить галопом, і жінка, що кружляє в танці.

– Вчора – мов у раю, в палаці герцогині, – сказав Вотрен, – а сьогодні вранці – на найнижчому щаблі недолі, у лихваря: отакі парижанки! Якщо їхні чоловіки не можуть задовольнити їхньої невситимої жадоби розкошів, то вони продаються. Коли ж не вміють продаватися, то ладні здерти шкуру з рідної матері, аби тільки покрасуватись. Одне слово, готові на все! Давня історія!

Обличчя батька Горіо, що засяяло, як сонце, коли він слухав студента, одразу спохмурніло після жорстокого зауваження Вотрена.

– Ну, – сказала пані Воке, – а що ж воно все-таки за дивна пригода? Ви розмовляли з нею? Спитали її, чи не хоче й вона вивчати право?

– Вона не бачила мене, – відказав Ежен. – Та хіба не дивно зустріти о дев’ятій годині ранку на вулиці Гре одну з найвродливіших парижанок, яка повернулася з балу о другій годині ночі? Тільки в Парижі трапляються такі пригоди.

– Е, бувають іще дивовижніші! – вигукнув Вотрен.

Мадмуазель Тайфер майже не слухала, схвильована думками про майбутнє побачення з батьком. Пані Кутюр подала їй знак іти вдягатися. Коли обидві дами вийшли, за ними пішов і батько Горіо.

– Ну що, бачили? – звернулася пані Воке до Вотрена та інших пансіонерів. – Ясно, що він розорився через отаких жінок.

– Нізащо не повірю, що красуня графиня де Ресто належить батькові Горіо! – скрикнув студент.

– Та ми й не намагаємося вас переконати, – перебив його Вотрен. – Ви ще занадто молодий, щоб як слід знати Париж. Але колись ви дізнаєтесь, що тут трапляються люди, так би мовити, одержимі пристрастями.

На цих словах мадмуазель Мішоно насторожено зиркнула на Вотрена, мов той бойовий кінь, що почув звук сурми.

– Так, так! – мовив Вотрен, пильно глянувши на неї. – Чи не було й у нас маленьких потаємних пристрастей, га?

Стара діва опустила очі, мов черниця перед голими статуями.

– Ну ось, – провадив Вотрен, – такі люди, коли вчепляться за якусь ідею, то вже не відстануть. Задовольнити спрагу вони можуть тільки водою з певного джерела, частенько каламутного. Вони ладні продати дружин і дітей, свою душу запродати чортові, аби тільки пити цю воду. Для одних таким джерелом є карти, для інших – біржа, колекція картин або комах, музика; для інших – жінка, що вміє їм догодити. Пропонуйте цим людям усіх жінок світу – вони й дивитися на них не схочуть; вони жадають тільки ту, що задовольняє їхню пристрасть.