Фантастична ніч

Ці нотатки були знайдені у запечатаному конверті на письмовому столі барона Фрідріха Міхаеля фон Р. після того, як він загинув восени 1914 року в чині резервного обер-лейтенанта одного з драгунських полків у бою під Рава-Руською. Родина, лише кинувши оком на назву і початок манускрипту, вирішила, що це літературний твір загиблого, і передала нотатки мені, щоб я переглянув їх і визначив, чи придатні вони для публікації. Але мені записи зовсім не видалися вигаданими, навпаки, я переконаний, що автор пережив усе описане аж до найменших дрібниць, тому я публікую цю сповідь, не називаючи його імені, але без жодної зміни у манускрипті.

Сьогодні вранці мені раптом спало на думку, що варто було б записати пережите тієї дивної ночі, відтворити хоча б для себе у тому ж порядку, в якому воно відбувалося у дійсності, щоб нарешті в усьому розібратися. Ця думка не полишала мене, і я таки був змушений описати цю пригоду, хоча і сумніваюся, що мені вдалося хоча б приблизно передати незвичайність цих подій. Я не маю таланту митця, як і жодного досвіду літературної праці, і якщо не рахувати кількох жартівливих шкільних опусів, то ніколи навіть не пробував себе у ролі письменника. Наприклад, я не знаю, чи існує якийсь метод, за допомогою якого можна навчитися послідовно описувати події, що відбуваються в зовнішньому світі, і одночасно відображати те, які думки і почуття викликають ці події в душі. Я навіть не знаю, чи зможу наділити слово відповідним змістом, а зміст – потрібним словом, щоб знайти у цьому певну рівновагу, яку я завжди несвідомо відчував, читаючи твори справжніх письменників. Але все це я пишу тільки для себе і не збираюся пояснювати іншим те, що сам не дуже розумію. Це просто спроба розібратися в тому, про що я весь час думаю і що тримає мене у безперервній болючій напрузі, спроба врешті покласти цьому край, впорядкувати, викласти на папері і подивитися на це з усіх можливих точок зору.

Я не розповідав про цей випадок нікому зі своїх друзів саме через побоювання, що не зможу пояснити їм найважливішого, а також від сорому, що мене настільки збентежила і вивела з рівноваги випадкова пригода. Бо все це справді було лише дрібною пригодою. Але вже у момент, коли я пишу це слово, то усвідомлюю, як важко буде мені з моєю невправністю під час писання добирати слова відповідної ваги й уникати всіх непорозумінь та багатозначностей, які містить у собі кожне найпростіше слово. Бо я називаю те, що трапилося, "дрібницею", ясна річ, лише у переносному значенні, у порівнянні з важливими історичними подіями, від яких залежить доля цілих народів. Окрім того, все, що зі мною трапилося, тривало досить недовго – протягом якихось шести годин. Але для мене особисто ця відносно дріб'язкова подія важить так багато, що я і сьогодні, через чотири місяці після тієї фантастичної ночі, все ще не можу отямитися і мушу напружувати всі свої душевні сили, щоб нікому нічого не розповісти. Щодня і щогодини я подумки відтворюю усі деталі тодішніх подій, бо вони надзвичайно сильно вплинули на моє життя, на все, що я роблю і говорю, а мої думки відтоді зайняті лише тим, щоб знову і знову викликати в пам'яті спогади про ту ніч, аби цим повторенням переконати себе, що все діялося насправді. І тепер я вже знаю те, чого ще не усвідомлював десять хвилин тому, коли тільки взявся за перо. Знаю, що я тільки для того вирішив записати все це, аби мати певність і речовий доказ того, що все це таки відбулося, а одночасно щоб ще раз насолодитися перебиранням у пам'яті всіх деталей. І якщо перед тим я стверджував, ніби хочу покласти край роздумам про цю подію, описавши її, то тепер розумію, що це неправда. Навпаки, я хотів би оживити у своїй пам'яті те, що проминуло надто швидко, хотів би завжди мати перед собою цей живий і теплий спогад, повертатися до нього знову і знову. Ні, я не боюся, що колись зможу забути хоча б одну секунду того задушливого вечора, тієї фантастичної ночі, мені не потрібні пам'ятки чи зарубки, щоби мої спогади могли щоразу крок за кроком повертатися в ту мить. Ніби сновида, я тепер зможу в будь-який момент знайти шлях туди, бачу перед собою кожну дрібницю так чітко, як це можливо тільки серцем, а не розумом. Я міг би ще й сьогодні, коли надворі вже осінь, із надзвичайною точністю намалювати на папері контури кожного листочка тодішнього по-весняному розквітлого пейзажу, ще й досі відчуваю у ніздрях м'який ароматний пилок каштанового цвіту. І тепер я ще раз описую ці години не від страху втратити їх, а від радості знову їх відчути. А коли намагаюся відтворити чітку послідовність подій тієї ночі, то мушу постійно стримувати себе, бо щойно починаю пригадувати подробиці, як мене відразу охоплює екстаз, я захлинаюся від напливу емоцій, і мені ледве вдається хоч якось упорядковувати картини у власній пам'яті, щоб вони не напливали одна на одну, мов у тумані сп'яніння. Я все ще не можу спокійно згадувати той день, 7 червня 1913-го, коли обідньої пори я сів до фіакра…

Але я знову мушу зупинитися, бо вкотре лякаюся численних неточностей і двозначностей, які ховаються в кожному слові. Я вперше у своєму житті намагаюся розповісти щось по порядку і весь час зауважую, як важко втримати у межах чітко окресленої форми те, що рухається і вислизає, як живе. Ось, наприклад, щойно я написав, що 7 червня 1913 року в обід я сів до фіакра. Але слово "я" вже ховає у собі певну неточність, бо той, ким я був тоді, 7 червня 1913 року, це зовсім не та людина, яка пише ці рядки, хоча відтоді минуло лише чотири місяці і я досі живу в тому ж помешканні, сиджу за тим же письмовим столом і пишу тим же пером, що й чоловік, про якого йдеться у моїй оповіді. Із тим чоловіком, якраз внаслідок описуваних подій, я тепер не маю нічого спільного і дивлюся на нього збоку, ніби чужий та сторонній, можу описувати його як колегу за гральним столом, товариша, друга, про якого знаю все найважливіше, але я і він – це різні люди. Я міг би говорити про нього, схвалювати чи засуджувати його вчинки, але не мати при цьому відчуття, що він колись був частиною мене.

Людина, якою я був тоді, зовні і внутрішньо не надто відрізнялася від більшості знайомих мого кола, яке у нас, у Відні, любить називати себе "порядним товариством", і навіть не вкладає у це якогось особливого сенсу, а вживає таке означення як само собою зрозуміле. Мені незабаром мало виповнитися тридцять шість. Мої батьки рано померли, і незадовго до повноліття я отримав спадок, який виявився достатнім, аби позбавити мене необхідності отримувати професію і робити кар'єру. Таким чином зникла потреба приймати рішення, яке тоді сильно непокоїло мене. Я саме завершив навчання в університеті і стояв перед вибором майбутньої професії. Найбільш прийнятним було б для мене спокійне, забезпечене і споглядальне існування державного службовця, таку можливість давали родинні зв'язки, і до цього була схильна моя натура. Але я виявився єдиним спадкоємцем батьківського маєтку і став матеріально незалежним настільки, що міг дозволити собі не заробляти на життя. Більше того, я міг провадити цілком забезпечене і навіть заможне існування. Особливих амбіцій у мене ніколи не було, тож я вирішив спершу кілька років спокійно спостерігати за життям і чекати, поки мені захочеться придумати собі якесь заняття. Але на цьому спостеріганні та вичікуванні я й зупинився, а потім взагалі забув про плани знайти собі якесь заняття. Особливих захоплень я не мав, а що приємне і сповнене численних розваг місто Відень, як мало яке інше, сприяє перетворенню прогулянок та ледачого спостерігання на сенс життя, то мене цілком влаштовувало проводити цілі дні, вдовольняючи свої нечисленні забаганки, і доводити свій елегантний зовнішній вигляд до стану художньої довершеності. Мені були доступні усі радощі елегантного, вродливого, заможного, а до всього ще й неамбітного аристократа, позбавлені справжніх небезпек приємності гри в карти, полювання, регулярних подорожей і прогулянок. Тож незабаром я почав обдумано і старанно прикрашати своє безтурботне існування. Я почав колекціонувати рідкісне скло, не стільки з внутрішньої потреби, як для задоволення, тим більше, що отримати певні знання і досвід у цій чітко обмеженій галузі можна було без особливих зусиль. Я порозвішував на стінах свого помешкання гравюри доби італійського бароко, а також пейзажі у стилі Каналетто,[35] які розшукував по антикварних крамницях і купував на аукціонах. Це заняття було позбавлене небезпечного азарту і трохи схоже на полювання. Я робив багато чого. Без особливого захоплення, зате завжди зі смаком. Відвідував усі концерти хорошої музики і був частим гостем у майстернях найкращих художників. Успіху в жінок мені також не бракувало, тож я і тут виявив потаємні схильності колекціонера, які, мабуть, свідчать про внутрішню незайнятість, і назбирав чимало годин приємності, вартих того, щоб іще довго перебирати їх у пам'яті. Поволі зі звичайного гурмана я і в цьому перетворився на знавця. Загалом, я чимало пережив, мій день був заповнений приємними подіями, а я сам вважав своє існування насиченим і багатогранним, усе більше любив атмосферу своєї жвавої і нічим не стурбованої юності, у якій майже не було нових бажань, а найменші забаганки моментально здійснювалися і давали мені неабияку радість. Удало дібрана краватка здатна була підняти мій настрій, так само як і читання доброї книги чи приємна автомобільна поїздка за місто, а година, проведена в товаристві жінки, робила мене справді щасливим. Та найбільше у моєму існуванні мені подобалося те, що воно нікому не кидалося в очі – ніби бездоганний англійський костюм. Думаю, більшість знайомих раділи моєму товариству і вважали мене достатньо приємною та щасливою людиною.

Тепер я вже не знаю, чи той чоловік, думки якого я намагаюся відтворити, сам вважав себе щасливим, бо зараз, коли я від кожного почуття вимагаю значно більшого змісту й наповненості, мені складно оцінювати свої тодішні емоції. Але я можу з певністю стверджувати, що точно не відчував себе нещасним, адже майже всі мої бажання виконувалися, а всі вимоги до життя задовольнялися. Але те, що я звик діставати від долі все, чого хотів, і не хотіти більше, ніж можу отримати, і спричинялося до відсутності напруги, моє існування здавалося позбавленим життєвої сили.