Фантастична ніч - Сторінка 3

Але було пізно, фіакр зупинився біля іподрому. До мене долинув глухий гомін натовпу. Трибуни галасували і хвилювалися, ніби море, я ще не бачив цього натовпу, але міг уявити його за характерним шумом. Я мимоволі згадав, як в Остенде підіймаєшся вузенькими брукованими вуличками з нижнього міста до пляжу, відчуваєш різкий і солоний подих вітру, чуєш тупий гул ще до того, як перед очима відкривається сіра піниста поверхня і неспокійні хвилі. Перегони, мабуть, уже давно почалися, але між мною і полем, по якому бігли коні, був кольоровий, святково вбраний натовп глядачів і гравців, який гудів, ніби всередині в ньому лютувала буря. Я не бачив поля, але з того, як наростало збудження натовпу, міг визначити, на якому етапі знаходяться перегони. Коней випустили, напевно, вже досить давно, вони вишикувалися в ряд, а кілька з них навіть вирвалося вперед, бо з натовпу, який спостерігав за невидимою мені картиною, вже виділилася особливо активна група вболівальників, які збуджено кричали, підбадьорюючи фаворитів. Усі голови повернулися в одному напрямку, і я збагнув, що коні добігли до повороту овального поля, увесь людський натовп синхронно зітхнув і виструнчився, перетворившись на єдину напружену в очікуванні шию, витягнуту в одному напрямку і задивлену в невидиму мені точку, тисячі звуків злилися в єдиний прибій, який все наростав і гучнішав. Цей прибій усе ріс і набирав сили, вже заповнив собою весь простір, аж до синього неба. Я подивився у кілька облич. Вони були спотворені, ніби якийсь корч стиснув їх ізсередини. Очі застиглі й блискучі, губи закушені, підборіддя жадібно випнуте вперед, ніздрі тремтять, мов у коней. Мені було весело і страшно спостерігати цілком тверезим і безстороннім поглядом за цією сп'янілою від азарту масою. Поряд зі мною на стільці стояв вишукано вбраний чоловік. Його обличчя, мабуть, зазвичай було достатньо приємним, але тепер у нього ніби вселився невидимий біс, і він затято тупотів ногами, проколював ціпком повітря перед собою, ніби підштовхував уперед щось невидиме. Усе його тіло здригалося синхронно до рухів вершника, який мчить галопом, і збоку це мало дуже смішний вигляд. Ніби впираючись у стремено, він переступав з каблука на носок, підстрибуючи на своєму стільці, у правій руці стискав ціпок, працював ним, ніби нагайкою, якою все підганяв невидимого коня, а ліва рука стискала білий папірець афіші. Таких білих папірців довкола літало безліч, вони кружляли над несамовитим гудінням натовпу, немов білі бризки піни у сірому водному потоці повені. Ось, здається, кілька коней ідуть зовсім близько одне від одного на повороті, бо крик натовпу раптом розділився на два, три, чотири окремих імені, кожне з яких лунає ніби бойовий клич, і в цих криках глядачі виливають свою сп'янілу одержимість.

Я стояв посеред цього знавіснілого вереску, холодний, мов скеля посеред бурхливого моря, і досі можу з точністю описати свої тодішні почуття. Я глибоко зневажав усі ці перекошені, немов маски, обличчя, був сповнений іронії до такої плебейської нестриманості емоцій, але до цього домішувалося ще одне відчуття, у якому я зізнавався досить неохоче, – відчуття легкої заздрості до цього збудження, цього вибуху пристрасті, до вітальності, яка відчувалася у цьому фанатизмі. Що мало б трапитися, думав я собі, аби зворохобити мене настільки сильно, викликати у мені таку бурю емоцій, примусити моє тіло так труситися в гарячці, а моє горло видавати такі дикі крики? Я не міг уявити собі суми грошей, яка спонукала б мене до цього, жодної жінки, яка настільки б мене збуджувала, у світі не існувало нічого, здатного вирвати мене з застиглості моїх відчуттів і примусити так хвилюватися! Навіть під дулом пістолета, за мить до того, як зупиниться назавжди, моє серце не билося б так сильно, як стукотіли серця цих людей через якусь жменю грошей. Але от котрийсь із коней вже підійшов зовсім близько до фінішу, бо тисячі голосів злилися в єдиний крик і все частіше повторювали одне і те ж ім'я, а потім крик одним махом обірвався, немов натягнута до краю струна. Зазвучала музика, і об'єднаний єдиним поривом натовп раптом розпався на окремі групи. Заїзд завершився, результат був відомий, і напруга спала, залишивши по собі лише легке хвилювання. Публіка, яка щойно була єдиним тілом, тепер розділилася на поодиноких людей, які пересувалися, розмовляли, сміялися. Збуджені вакхічні маски знову стали спокійними людськими обличчями, хаос гри на лічені секунди перетворив ці тисячі людей на один гарячий клубок, а тепер із нього почали виділятися соціальні групи. Вони підходили одне до одного і спілкувалися, серед них були мої знайомі, і я вітався з ними, були чужі, які з холодною ввічливістю розглядали одне одного. Жінки оцінювали нові вбрання одна одної, чоловіки кидали на жінок захоплені погляди. Людьми оволоділа світська взаємна цікавість, яка становить основне заняття нероб, усі шукали знайомих, перевіряли, чи всі приїхали, прискіпливо оцінювали елегантність убрань. Щойно прокинувшись від азартного сп'яніння, ці люди вже й не знали, заради чого зібралися тут – подивитися перегони чи прогулятися у перервах між заїздами.

Я пройшов поміж людьми, вітався, дякував, вдихав приємні пахощі, адже атмосфера, в якій я звик існувати, була саме такою – аромат вишуканих парфумів, яким оповитий калейдоскоп людських постатей. А ще приємнішим був легенький літній вітерець, який час від часу долинав з парку Пратер і хвилями пролітав поміж людьми, лагідно і грайливо торкався білого мусліну жіночих суконь. Кілька знайомих хотіли поговорити зі мною, вродлива акторка Діана кивала з ложі навпроти, запрошуючи на кілька слів, але я не зупинився і пішов далі. Мені не хотілося сьогодні розмовляти ні з ким із цих світських людей, ставало нудно від розглядання їх, ніби власного відображення у дзеркалі, мене цікавило тільки саме дійство – хрустке чуттєве збудження, яке висіло в повітрі, адже неспокій інших – найкраще видовище для безстороннього спостерігача. Кілька вродливих жінок пройшли повз мене, і я нахабно, але не відчуваючи справжнього пожадання, подивився на їхні груди, які здригалися під тоненьким шовком від кожного кроку, потай потішився з їхньої розгубленості, коли вони відчули себе приниженими під моїм поглядом, який роздягав їх. Насправді жодна з них мені не сподобалася, але було приємно вдавати протилежне, хотілося бавитися чужими відчуттями та думками, помічати вогник взаємності в чиїхось очах, тішитися від того, як сміливо торкаєшся поглядами до тіл. Як кожна внутрішньо холодна людина, я отримував більшу насолоду, коли змушував до чуттєвого неспокою інших замість того, щоб розпалюватися самому. Я шукав не збудження, а лише легенького натяку на нього, який викликає присутність жінки. Мене цікавила не власна чуттєвість, а спостерігання за чужою. Тому я знову пройшовся вулицею, збирав на себе погляди і віддавав назад, ніби тенісні м'ячики, насолоджувався, не торкаючись, торкався, відчуваючи лише легке приємне тепло, задоволення від гри.

Але незабаром мені набридло і це. Повз мене проходили одні й ті ж люди, яких я знав уже багато років і чиї обличчя та жести давно вивчив напам'ять. Недалеко від мене стояло порожнє крісло. Я сів на нього. А публіка довкола знову заметушилася, люди почали проходити повз мене частіше – вони були неспокійні, поспішали й штовхалися. Мабуть, скоро почнеться новий заїзд. Але мене це не хвилювало, я замріяно спостерігав за тим, як білими кучерями підіймається в небо дим від моєї цигарки, де стає усе світлішим і світлішим, аж поки врешті тане на горизонті весняної синяви, мов крихітна хмаринка. І тут сталася абсолютно нечувана подія, яка сколихнула моє життя – так що я не можу отямитися від цього і досі. Я можу з точністю назвати час, бо саме подивився на годинник, стрілки на циферблаті зійшлися, і я з цікавістю спостерігав за тим, як вони на мить злилися в одну. Було шістнадцять по третій того незвичайного пообіддя, 7 червня 1913 року. Отже, я тримав у руці цигарку і дивився на білий циферблат годинника, цілковито захоплений цим дитячим і трохи смішним спостереженням, і ось раптом почув за своєю спиною голосний жіночий сміх. Це був різкий, збуджений сміх, який так подобається мені в жінках, такий теплий і несподіваний сміх виривається завжди з густих хащ жіночої чуттєвості. Я мимоволі повернув голову і хотів роздивитися жінку, чий сміх вирвав мене з безтурботної замріяності, ніби сліпучий білий камінчик, який розбиває затягнуту ряскою поверхню озера. Але потім вирішив зачекати. Мене, як це часто буває, стримало бажання провести невеличкий психологічний експеримент, який нікому нічим не загрожує. Я постановив не дивитися поки що на жінку, а спершу дати волю своїй фантазії і насолодитися передчуттям відгадування, тож почав уявляти собі її – обличчя, вуста, шию, потилицю, груди, а потім усю її живу поставу, яка дихає і сміється.

Вона стояла десь зовсім близько за моєю спиною. Сміх знову перетворився на розмову. Я зацікавлено дослухався. Вона мала легкий угорський акцент, говорила легко і швидко, розтягуючи голосні, немов під час співу. Мені подобалося домальовувати до цього голосу тіло і оздоблювати картину в своїй фантазії якомога більшою кількістю деталей. Я дав їй темне волосся, карі очі, широкий чуттєвий рот з повними вустами і білими міцними зубами, малесенький тендітний носик, але з тонкими тремтливими ніздрями. На ліву щоку приклеїв мушку, а в руку дав стек, яким вона злегка постукувала себе по нозі, коли сміялася. Жінка говорила й говорила. І кожне сказане нею слово додавало ще якусь деталь до портрета, створеного в моїй уяві: невеличкі груди, як у юної дівчини, темно-зелена сукня із приколотою навскоси діамантовою прикрасою, світлий капелюшок із білим мереживом. Портрет ставав усе чіткішим, і ось уже мені здавалося, що ця незнайома жінка за моєю спиною відбивається у моїх зіницях, ніби на світлині. Але я і далі не хотів озиратися, продовжуючи цю гру з власною фантазією, мені все більше подобалося заглиблюватися у це вимріювання, і я навіть заплющив обидва ока, переконаний, що якби підняв повіки й озирнувся, то внутрішній портрет цілком збігся би з зовнішнім.

І в цей момент вона вийшла вперед.