Фаворит - Сторінка 4

Отож всі охоче погодилися. На решту бар'єрів кидали жеребок.

— Як же він виглядає, той вартовий?

— Ви ж мусили його бачити.

— Ні, не роздивився. Біля кожної перешкоди хтось стоїть. Я б не відрізнив їх.

— Уоткінс запевняє, що впізнав би його, а описувати не береться. Каже, звичайний собі чоловік. Середній на зріст, років під тридцять. Носить кепку, сірий костюм і просторий макінтош.

— Це ще не прикмети,— буркнув я.

— Він каже, що його звуть Томас Кук, безробітний, який перебивається сяк-так. Приємний на вигляд, без будь-яких дивацтв. Розмовляє, як корінний мешканець Лондона.

Лодж відклав аркуш і взяв інший.

— Це заява Джона Рассела з "швидкої допомоги". Він свідчить, що стояв біля першої перешкоди, стежачи, як коні огинали дальній поворот іподрому. В тумані видніли три бар'єри. Один з них ледве сірів у суцільній запоні. Він бачив, як майор Девідсон вискочив з імли, подолавши саме той бар'єр, і як упав перед наступною перешкодою. Майора він уже не бачив, хоч кінь його звівся на ноги й поскакав геть. Рассел пішов до перешкоди, де впав майор. Коли ж помітив, як ви озираєтесь,— побіг. I знайшов майора розпростертим на землs.

А дріт він бачив? — поцікавився я.

— Ні. Я питав, чи не помітив він чогось незвичайного, не вказуючи на дріт. Він заявив, що ні.

— I не бачив, поки біг, як хтось змотує дріт?

— Я теж допитувавсь, але він сказав, що за крутим поворотом та пологим схилом нічого не роздивився, поки не прибіг до бар'єра. Мені здається, він біг навкруги, скаковою доріжкою, не бажаючи замочитись у високій траві.

— Атож,— мовив я розчаровано.— А що робив вартовий, коли він прибіг?

— Стояв біля майора й дивився на нього. Він каже, що у вартового був зляканий вигляд. Це здивувало Рассела, бо, хоч майор був без тями, йому не здалося, що той важко поранений. Рассел підняв білий прапорець, це помітив інший санітар, який передав знак тривоги далі,— так вони викликають "швидку допомогу".

— А що зробив вартовий?

— Нічого. Коли одвезли майора Девідсона, він зостався біля бар'єра, поки не оголосили, що не буде заїзду.

Я вхопився за рятівну соломинку:

— А по гроші він прийшов разом з іншими?

Лодж глянув на мене з цікавістю.

— Ні,— мовив він,— його там не було.

I вийняв ще один аркуш.

— Це свідчення Пітера Сміта, старшого конюха загону Грегорі, де тренували Адмірала. Він каже, що тут, у Мейденхеді, Адмірал якось вирвався й намагався перескочити живопліт. У нього зостались шрами на грудях, шиї й передніх ногах.— Він звів на мене очі.— Отож, коли дріт і залишив рубець, то його не розрізниш.

— Ви молодець,— зауважив я.— Марно не гаяли часу.

— Так. Нам пощастило... Хоча б у тому, що вдалось одразу всіх розшукати.

Зоставався ще один аркуш. Лодж повільно проказав:

— Це акт про розтин тіла майора Девідсона. Смерть настала від багатьох внутрішніх травм. Печінка, селезінка... Він одхилився на стільці й дивився собі на руки.

— А тепер, містере Йорк, я мушу поставити вам кілька запитань...— його очі пронизали мої,— хоч вони можуть здатися вам неприємними.

— Давайте! — випалив я.

— Ви закохані в місіс Девідсон?

Я аж підскочив.

— Ні!

— Але ж ви живете в неї?

— Ну то й що?

— А чому саме там?..

— У мене немає свого будинку в Англії. Коли познайомився з Біллом, він якось запросив мене скоротати в нього вихідний. Мені обоє сподобались, а я їм. Отож стали часто запрошувати до себе, а згодом заявили: хай їхній дім буде моєю штаб-квартирою. Тепер я щотижня навідуюсь туди.

— Давно ви живете у Девідсонів?

— Місяців сім.

— Ваші стосунки з майором були дружні?

— Так.

— А з нею?

— Такі самі.

— I ви кохаєте її?..

— Шаную й поважаю, як старшу сестру.— Я вже аж кипів.— Вона ж старша за мене на цілих десять років.

Обличчя Лоджа підказувало, що вік не має значення. А тим часом констебль нотував кожне моє слово. Я взяв себе в руки й розважливо заявив:

— Вона до нестями кохала чоловіка, а він її.

У Лоджа скривилися кутики рота. Він був здивований. I знову взявся за мене:

— Оскільки я розумію, майор Девідсон був найкращим жокеєм Англії?

— Так.

— А ви минулого року взяли друге місце?..

Я витріщився на нього.

— Ого! Ви робите успіхи. Не встигли збагнути, що таке перегони, а вже все знаєте.

— Ви були другим після майора Девідсона минулого року... I, мабуть, так і лишилися б другим. А тепер, коли майора Девідсона не стало, певно, очолите список?..

— Так, тобто сподіваюсь,—одказав я. Звинувачення було цілком одверте, хоч я не збирався захищатися. Я терпеливо чекав. Коли це натяк, що я зумисне хотів скалічити або вбити Білла, аби володіти його дружиною й першим місцем, то хай тільки Лодж розтулить рота.

Та він цього не зробив. А я тим часом мовчки ждав.

Лодж осміхнувся.

— Тоді все, містере Йорк. Свідчення, що їх ви дали вчора й сьогодні, будуть надруковані вкупі, і я буду вам вдячний, коли уважно прочитаєте та підпишете.

Полісмен, що записував, устав і вийшов. Лодж сказав:

— Перехресний допит у слідчого — в четвер. Ви виступатимете як свідок, а місіс Девідсон мусить засвідчити тіло покійного. Ми пошлемо по неї.

I почав розпитувати мене про перегони, про звичайнісінські подробиці, поки готували мої свідчення. Я уважно прочитав і поставив підпис. Все було зафіксовано точно й акуратно. Я уявив ці свої свідчення серед багатьох інших у теці Лоджа. Як розбухне вона, поки Лодж одшукає вбивцю!

Якщо відшукає...

Він підвівся й простягнув руку. Я потис її. Інспектор подобався мені. Проте хотілось би знати, хто "натякнув" йому, що я "брав" участь у вбивстві, про яке сам же й сповістив...

3

Через два дні я скакав у Пламптоні.

Поліція вела розслідування аж надто таємно, сер Кресвелл теж тримав язик за зубами, отож біля ваги ніхто не кидав здогадів з приводу смерті Білла. Не було жодних натяків чи теревенів.

Я опинився в звичайній метушні, де траплялися й сутички серед жокеїв, що перевдягалися в тісній кімнаті: грубі дотепи, регіт, натовп напівроздягнених людей, що мерзли й тулилися до розжареної грубки. Клем подав мені бриджі, підштаники, жовту спідню сорочку, чистий комірець і нейлонові панчохи. Я роздягнувся й одяг на себе все, що вимагалось. На нейлонові панчохи легко ковзнули м'які, що добре облягали ногу, чобітки. Потім Клем простягнув мені скакові "відзнаки" — коричневу вовняну куртку й таку ж шапочку. Почепив краватку. Я вдягнув куртку, а шапочку натягнув поверх шолома.

Клем запитав:

— Сьогодні лише один заїзд, сер?

Він видобув два гумові затискачі з глибоких кишень свого фартуха й напнув мені на зап'ястя, щоб вітер не закочував рукави.

— Так,— мовив я.— Здається, один.

— То, може, вам позичити легше сідло? Ви ніби трохи поважчали.

— Ні, я хочу скакати в своєму сідлі. Ось я піду з ним на вагу, тоді побачимо, скільки я набрав.

— Як знаєте, сер.

Я пішов туди з Клемом, захопивши своє шестифунтове сідло з попругою, шкіряними стременами й шоломом. Загальна вага виявилась на чотири фунти вищою за норму.

Клем узяв сідло, а я поклав на лаву шолом.

— Здається, трохи не те, Клеме,— признався я.

— Авжеж,— I він побіг обслуговувати ще когось.

Я, звичайно, міг позбутися лишку, взявши інше сідло та перевдягнувшись у шовковий светр і "паперові" чоботи. Та я скакав сьогодні на власному коні й не бажав натерти йому рани маленьким сідлом.

Безнадійний — був кощавий жеребець-п'ятиліток, що його я недавно придбав. За рік-два з нього буде непоганий скакун, а поки що я брав його лиш на змагання з новачками, аби набув досвіду, якого він так потребував.

Оця недосвідченість коня і примусила Сціллу вмовляти мене, щоб не брав його у Пламптон, де з гарячими завжди трапляються несподіванки.

Облишивши снотворне, вона з усією ясністю збагнула нарешті свою втрату і тому сердилась та продовжувала вмовляти:

— Не треба, Аллане! Навіщо тобі ці перегони новачків? Ти ж знаєш, що твій Безнадійний ще не теє. До того ж тебе ніхто не примушує...

— А мені самому хочеться.

— Важко й придумати більш відповідне ім'я для скакуна...

— Навчиться,— заспокоїв я,— звичайно, коли я виїжджатиму на ньому.

— Хай уже краще хтось інший... прошу тебе!

— Варто тримати коня, щоб на ньому скакали інші! Я ж задля того й прибув до Англії — брати участь у перегонах.

— Ти скрутиш собі в'язи, так само, як Білл.— I вона розрюмсалась, наче мала дитина.

— Не турбуйся. А коли б він загинув під час автокатастрофи, ти б не дозволила мені водити машину? На перегонах так само небезпечно.— Я помовчав, та вона ще дужче розплакалася.— На шосейних дорогах гинуть тисячі, а на іподромах — одиниці.

Сцілла трохи заспокоїлась, але ущипливо зауважила: кількість автомобілістів і жокеїв не можна порівнювати.

— Буквально одиниці гинуть на скачках з перешкодами.

— Але ж Білл загинув!

— Один із ста за цілий рік.

— Після різдва — ось уже другий.

— Так,— я зиркнув на неї. В її очах все ще було повно сліз.

— Слухай, а в нього не було якихось неприємностей останнім часом?..

— А що тобі? — здивувалась вона.

— Були чи ні?

— Ні, здається, жодних.

— Його ніщо не турбувало? — допитувався я.

— Ні. А ти вважаєш...

— Нічого я не вважаю.— I це була правда. До самої катастрофи Білл зоставався таким, як завжди,— веселим, спокійним, самовпевненим. Він мав чудову дружину, трьох гарних діток, власний будинок із сірого каменю, значний достаток і кращого в Англії скакуна. Щасливчик — та й годі! I скільки я не напружував пам'ять, іншим його навіть не пригадував.

— Тоді навіщо питаєш?

Я обережно натякнув їй, що Біллова смерть не була наслідком нещасливого випадку. Розповів про дріт і пошуки Лоджа.

Вона закам'яніла.

— О ні! Цього не може бути!

Навіть зараз, у вагарні Пламптонського іподрому, я бачив перед собою її обличчя. Сцілла більше не вмовляла мене. Моя заява витіснила з її свідомості всі інші думки.

Тверда рука лягла мені на плече. Я добре знав її: то лапище Піта Грегорі, нашого тренера, дебелого здорованя, футів шести на зріст, що вже почав лисіти та обростати жирком; колись, як мені казали, наїзник серед наїзників і чемпіон.

— Хелло, Аллане! Радий бачити тебе, друзяко! Я вже оголосив тебе на другий заїзд.

— Ну, як тобі подобається мій кінь?

— Годиться. Хоч ще не навчений.— Безнадійний був у його стайні десь близько місяця.— Я б на твоєму місці не дуже гнав його під гору, а то він не дотягне до фінішу.