Фаворит - Сторінка 6

- Дік Френсіс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вони з цікавістю підвели очі, ждучи продовження. Сенді не вгавав вергати громи, ні разу не повторивши лайки. Та ось доглядач найшов його гарапник.

— Де він був?—визвірився Сенді.— Хто його запроторив? Ось я йому голову відірву!

— Він лежав на підлозі поблизу вас.

Сенді ніколи не каявся за свої помилки, Він лише оглушливо зареготав і поблажливо мовив:

— На цей раз я всім прощаю.

I пішов до вагарні, несучи сідло та цьвохкаючи гарапником. Він завжди користувався ним під час перегонів.

Проходячи повз мене в роздягальні, блимнув у мій бік насмішкуватими очима. Я озирнувся й поглянув, як він сідає на вагу, поклавши гарапник на столик позад себе. Він щось промимрив, чого я не дочув, і клерк біля ваги та суддя, котрий стежив за формою, зареготали, відзначивши його в списку та випускаючи на поле.

Подейкували, що він нещодавно "притримав" кількох скакунів і дістав за це щедру винагороду від букмекерів. Розслідування тяглося лише годину, проте жертви його вважали, що Сенді здатен на все; решта ж доводила, що той, хто з такою впертістю завжди преться до фінішу напролом, не може вдаватися до притримування.

Стежачи за його панібратським поводженням з наглядачами, я розумів, що, зважаючи на цю його "щирість" та "безпосередність", начальство, яке провадило розслідування, за відсутністю доказів зняло обвинувачення, хоч серед жокеїв ходила поголоска, що Сенді "придушив" не одного коника, ганяючись за зиском.

Притримати коня можна, приміром, "прогавивши" старт, відсунувшись трохи в сідлі або ставши на стремена. Після цього жокей-шахрай від останньої перешкоди, перед натовпом, "мчить" до фінішу, прикидаючись, що примусив коня "видати" все до останку. Таке трапляється не дуже часто, бо жокей, спійманий на гарячому, зостається без роботи.

За півтора сезона моєї участі в перегонах я бачив таке лише двічі. Обидва рази шахрував той самий жокей — білявий, кругловидий юнак на ймення Джо Нантвич. Місяців два тому він ледве врятував жокейські права, оскільки здуру намагався хитрувати в заїзді, де брав участь довгоязикий жокей Девід Стампе, молодший син сера Кресвелла.

Джо, а також, я певен цього, Сенді зумисне примушували коней відставати, хоч мали всі можливості виграти скачку. Це був уже злочин. Хоч я, мабуть, чинив не краще, прив'язуючи шолом до сідла та кладучи на вагу. Мені хотілося безпечно провести Безнадійного крізь усі перешкоди й не так вимотати його, бо сподівався прийти в першій трійці. Він був ще мало витривалий, і надто напружена скачка могла завдати йому шкоди. Звичайно, за якихось непередбачених обставин, скажімо, падіння інших коней, у мене з'явився б шанс на виграш, і тоді я вже гнав би щодуху. Велика різниця чи ти зумисне "притримуєш" коня, чи "плентаєш у хвості, бажаючи виграти". Проте наслідок для болільників однаковий — вони втрачають свої гроші.

Я взяв сідло й підійшов до Піта, котрий чекав мене з Безнадійним. Піт осідлав коня, й Руперт, молодий конюх, повів його в паддок. Ми з Пітом ішли позаду, оцінюючи коней, що брали участь в заїзді. Кет ніде не було.

Коли настав час, я сів верхи й поскакав до старту. Звичне нетерпіння пойняло тіло. Ні смерть Білла, ні жалоба Сцілли, ні думка про Кет, біля якої упадає хтось інший, не могли потьмарити щастя, що заполонило мене. Швидкість, напруга, риск — ось чого я конче потребував, щоб побороти нудоту цивілізації. Безпечність її — не для мене. Таким, як я, потрібні авантюри, адже мій батечко перестав уже рахувати гроші, накопичивши четвертий мільйон.

А що в нього самого була прямо-таки божевільна молодість, то він подарував мені гоночну автомашину, трьох скакунів і можливість загубитися за цілих п'ять тисяч миль од рідної хати. У всякому разі, напутив він мене, що скачки з перешкодами — досить мирна розвага для того, хто з десяти літ полював крокодилів на Замбезі. Щорічна місячна відсутність мого батечка в його торговій імперії була для нас кидком через дикий вельд і блуканням у нетрях, іноді з браком провіанту й спорядження, що їх нікому було нести, крім нас. I я, кому джунглі здавалися дитячим майданчиком, шукав тепер небезпеку в приборканій країні, серед мирних тварин, займаючись спортом, обмеженим усілякими правилами й параграфами.

Стартер читав список, поки ми кружляли навколо, перевіряючи попруги. Я помітив поряд із собою Джо Нантвича з отим хвалькуватим і кислим виразом на обличчі.

— Поїдеш після скачки до Девідсонів?—запитав він. Його фамільярність завжди була мені огидна.

— Так,— одказав я, та, згадавши про Кет, докинув: — Хоч, може, й не одразу...

— Підкинеш мене до Епсома?

— Я туди не поїду,— аж надто чемно відповів я.

— Але ж Доркінг проїжджатимеш! Звідти я доберусь автобусом. Мушу ж якось добиратися додому.— Він так наполягав, що я погодився, хоч знав: йому неважко було б знайти, хто б його підвіз до самого Епсома.

Ми вишикувались на старт. По один бік від мене був Джо, а по другий — Сенді. Судячи з поглядів, якими вони обмінялися, можна було збагнути, що вони один одного не терпіли: Сенді злісно посміхався, а округла пика Джо зморщилась, як у немовляти, що ось-ось заплаче. Я здогадувався, що Сенді чимось дуже дозолив йому, скажімо, налив варення в жокейські чоботи...

Дали старт, і я зосередив свою увагу на тому, щоб примусити Безнадійного взяти всі перешкоди якомога ліпше й безпечніше. Він ще був недосвідчений і лякливий, проте йшов так добре, що на середині дистанції я виявився третім і все пильнував, аби йому краще було видно бар'єри. Хоч остання чверть милі, під гору, далась таки важко, і я опинився на шостому місці. Та й це було добре — Сцілла могла не турбуватися.

Сенді Мейсон проскочив поперед мене, а потім гнався кінь Джо Нантвича, без вершника, тягнучи повід, і, озирнувшись, я побачив невеличку постать Джо, що брів до трибуни. Їдучи зі мною в Доркінг, він, звичайно, розпише всі свої неприємності й невдачі.

Я зняв сідло, пішов до вагарні, перевдягнувся в новісіньку форму Кет, дав Клемові понапихати десять фунтів свинцю, оскільки для аматорського заїзду я мав бути важчий Саме на стільки, і хотів подивитися, куди це запропастилася міс Еллері-Пенн.

Вона стояла, спершись на бильця парапету, й зацікавлено поглядала на коней або (аж надто захоплено, як мені здалося) на Дена Хіллмена — відважного й чарівного юнака, з яким я її познайомив.

— Містер Хіллмен каже,— звернулася вона до мене,— що отой непоказний мішок, наповнений кістками,— ну от бачите,— звісив голову до колін та помахує вухами,— є одним із кращих скакунів у цьому заїзді. Вірити мені, чи це просто жарт?

— Який там жарт! — одказав я.— Це справді добрячий кінь. Не на вигляд, тут ви маєте рацію, але в такому гурті він обов'язково має виграти.

Ден зауважив:

— Коні, що так тримають голову, відмінні плигуни. Вони дивляться, куди стрибати.

— А мені подобається отой красень,— мовила Кет, вказуючи на жеребця з вигнутою шиєю й гордо піднятою головою. Його вкутали теплою попоною, щоб уберегти від лютневого холоду, а відкритий круп був опуклий и лискучий.

— Він аж надто гладкий,— заперечив Ден.— Мабуть, об'їдався, поки лежав сніг, і не часто бував на повітрі. Отож може лопнути від натуги.

Кет зітхнула:

— Дивні істоти ці коні — нікудишні стають видатними, а показні — нікчемними.

— Не зовсім так,— в один голос одказали ми з Деном.

— Я б з охотою взявся навчити вас... Скакові коні...— мовив Ден.

— Я дуже повільно схоплюю, містере Хіллмен.

— Тим краще.

— Ти сьогодні не скачеш? — запитав я.

— У двох останніх заїздах, старий. Ти не турбуйся, я догляну міс Еллері-Пенн, поки ти об'їжджатимеш її коня,— осміхнувся він.

— А ви теж жокей, містере Хіллмен? — здивовано спитала Кет.

— Так,— скромно відповів Ден. Хоч він був новою зіркою серед нас, що неухильно прямувала до зеніту. Піт Грегорі перший звернув на нього увагу, і це зблизило нас, не кажучи вже про зовнішню схожість. Нас навіть плутали: ми були з ним одного віку, обоє чорняві, середнього зросту й таке інше. Коли сиділи на конях, різниця все-таки була: він перевершував мене як жокей. Далеко куцому до зайця! От що я можу сказати про себе.

— Я думала, всі жокеї нагадують вихідців з Ліліпутії,— мовила Кет,— проте у вас обох чималий зріст.— Вона глянула на нас знизу вгору, хоч була досить висока.

Ми розсміялися.

— Жокеї на скачках з перешкодами мусять бути такими,— пояснив я.— Легше триматись у сідлі, коли в тебе довжелезні ноги, що цупко стискають кінські боки.

— I в звичайних перегонах трапляються здоровані, але вони надто худющі,— докинув Ден.

— Тоді мої ілюзії розбиті.

— Мені подобається твій новий кінь, Аллане,— перевів на інше розмову Ден.— Років за два з нього вийде непоганий скакун.

— А ви теж скакатимете на власному коні? — запитала його Кет.

— Ні, я не маю власного коня,— відповів Ден.— Я професіонал, і нам забороняють їх мати.

— Професіонал? — звела брови Кет. її костюмчик відмінного крою був трохи завузький, чого не приховувала навіть куртка з верблюжої вовни. Приємний голос, вишукані манери. Я весело споглядав, як розбивалася ще одна ілюзія.

— Так, я цим заробляю собі на прожиток,— говорив Ден.— Не те що Аллан, у батечка якого повні мішки грошей. Я люблю свою справу й почуваю себе чудово.

Кет уважно зиркала то на нього, то на мене.

— Може, колись я зрозумію, що вас обох примушує ризикувати: бо таки можна скрутити собі в'язи,— засміялася вона.

— Коли збагнете, скажете нам,— попрохав Ден.— Я й сам цього ще не відаю.

Ми повернулися на трибуну й подивилися третій заїзд. Непоказна конячина легко подолала третю й останню перешкоду.

— Не думайте, що ми завжди напевно знаємо, хто прийде перший,— озвався Ден.— Жокеї погані пророки. Та цей кінь був фаворит. Хоч убий — фаворит!

Звичайний жокейський вигук насторожив мене. Той, хто вбив Девідсона, розраховував саме на це: Адмірал був фаворитом.

Хоч убий — фаворит... Хоч убий...

Кінь Кет, якого купили наче кота в мішку, виявився не таким уже й поганим. Біля другої перешкоди він рвучко крутнув задом, я вилетів із сідла й опустився в нього цілком випадково. Мабуть, таким чином Піднебесний здихався свого попереднього жокея, якому я тепер щиро співчував. Він повторив свій вибрик, коли перескакував рів, а решту шляху ми подолали без пригод.