Фаворит - Сторінка 8

Його погляд так і свердлив мене, а те, що він сидів поряд, просто гнітило.

— Звичайно,— буркнув він.

Хотів, очевидно, щось додати, але передумав і глянув на годинник.

— Підвезіть мене до готелю "Плаза", Я маю там ділову зустріч.

— А де це? — поспитав я.

— Тут недалеко. Я вам покажу.

Його наказовий тон зводив мене до становища шофера. Ми проїхали мовчки кілька миль. Мій пасажир, очевидячки, поринув у роздуми. Коли доїхали до Брайтона, вказав мені, де готель.

— Дякую,— холодно кинув, витягуючи своє дебеле тіло з авто. Всім своїм виглядом він давав зрозуміти, що цінує послугу, зроблену йому незнайомцем. Ступив два кроки, раптом обернувся й запитав:

— А як вас звати?

— Аллан Йорк... Щасливого побачення.— I рушив, не чекаючи, що він скаже. Я теж міг бути категоричним. У дзеркалі бачив, як він пильно дивиться мені вслід.

Я повернувся на іподром.

Джо чекав на лавчині при дорозі. Він заледве спромігся відчинити дверцята й гепнувся на сидіння, щось там бурмочучи. Коли глянув на мене, я зрозумів, що він п'яний як чіп.

Уже стемніло, і я ввімкнув фари. Можна було знайти собі іншу розвагу, аніж везти в Доркінг цього п'яничку, що обдавав тебе перегаром. Я зітхнув і збільшив швидкість.

Джо, як звичайно, почував себе ображеним. Він був переконаний, що всі його неприємності траплялися через когось. Незважаючи на свої двадцять років, він завжди незадоволено бурчав. Важко сказати, що гірше набридало — його рюмсання чи хвалькуватість. I те, що жокеї ставилися до нього терпимо, свідчило про їх добродушність. Багато прощали Джо за його жокейське вміння, та він погано користувався ним — частенько "притримував" коня, не кажучи вже про те, що нерідко напивався й ризикував позбутися місця.

— Я б виграв цю скачку,— скиглив він.

— Дурень — та й годі!

— Ось слово честі. Я мусив виграти. Адже я їх усіх...

— Дурню ти — напиваєшся під час перегонів.

— Що?..— Він не второпав.

— П'єш, як швець, ти аж надто сьогодні нацмулився.

— Ні, ні й ні...— I раптом сипнув словами, наче горохом.

— Жоден власник не довірить тобі свого скакуна, коли побачить, що ти п'єш,— перебив я, хоч почував, що це зрештою не моя справа.

— Я виграю будь-яку скачку однаково — п'яний чи тверезий.

— Хто цьому повірить?

— Усі знають, що я класний жокей.

— Поки не надудлишся.

— Я можу пити й добре скакати,— він гикнув

Я змовчав. Джо потребував дужої руки, яка б стримувала його ще десять років тому. Зараз уже пізно, він котиться до загибелі й не слухатиме нікого, хто б спробував його напутити.

— Той клятий Мейсон...— озвався він,— ота падлюка Сенді — перекинув мене через кодолу. Знав, що я легко подолаю перешкоду, і турнув мене, гад.

— Не мели дурниць, Джо.

— Але ж ти згоден, що я міг виграти заїзд?

— Ти ж упав принаймні за милю до фінішу.

— Я не впав. Кажу тобі. Це падлюка Сенді перекинув мене через кодолу.

— Як?..

— Притис, я закричав, щоб дав мені дорогу. I знаєш, що він утяв? Знаєш? Розреготався, мов божевільний... і перекинув. Уперся мені в коліно, штовхнув, і я дав сторчака,— він гірко заплакав.

Я глипнув на нього. Сльози покотилися по його пухких щоках. Вони сяйнули у відблиску щитка й упали, наче іскорки, на хутряний комір.

— Сенді не здатен на таке,— мовив я.

— Ого! Він казав, що порахується зі мною. Кричав, що я ще шкодуватиму! Та я нічого не зміг удіяти, Аллане. Анічогісінько! —Ще дві сльози з'явилися на щоках.

Я нічого не второпав. Навіть не мав уявлення, що він там верзе, але почав підозрювати, що в Сенді, мабуть, була причина вибити його з сідла.

А Джо тим часом рюмсав далі:

— Ти завжди добре ставився до мене, Аллане. Ти не такий, як інші. Ти мій щирий друг...— Він важко похилився мені на плече. Слухняне кермо мого верткого "лотоса" зреагувало, й машину круто звернуло вбік.

Я одпихнув його.

— Сиди тихо, а то вскочимо в канаву!

Та він до того розстроївся, що нічого не чув. Знову вхопив мене за плече, і я з'їхав на обочину й зупинив машину.

— Або ти сидітимеш, як належить, або вилазь,— сказав я погрозливо, щоб до нього дійшло.

Джо голосно розридався.

— Ти ж знаєш, які в мене неприємності...

Я примусив себе вислухати його: чим скорше він вибовкає все, тим швидше заспокоїться.

— Які там неприємності? — запитав я, хоч мене це анітрохи не обходило.

Затинаючись, він белькотав:

— Я все тобі розповім, адже ти мій єдиний щирий приятель.

Він поклав мені руку на коліно, але я скинув її.

— Домовилися, що я "притримаю" коня, а я не виконав, і Сенді втратив цілу купу грошей. Сказав, що поквитається зі мною, і повторював це день у день. Я знав, що від нього всього можна сподіватися.— Він важко передихнув.— Добре, що впав на м'яку землю, а то б скрутив собі в'язи. Падлюка, стояв наді мною та ще й реготав! — Він зловтішно засміявся.— Ну нічого! Він ще в мене поскаче! Я скручу йому назад оту його мерзенну пику!

Я мимохіть розсміявся. Джо, зі своїм дитячим личком та слабким характером, хоч, може, й дужий фізично, був для грубого здорованя Сенді просто ягням. Хвалькуватість Джо, як і оті його сльози, свідчили про боягузтво. Але те, що він розповів, було мені цікаво.

— Якого коня ти не "притримав"?—запитав я.— I звідки Сенді довідався, що саме ти мусиш це зробити?

Якусь мить мені здавалось, що обережність примусить його змовчати, та, трохи повагавшись, він розговорився. Алкоголь виходив разом із слізьми.

Слухаючи оте рюмсання та його п'яне гикання, я довідався, що Джо отримував щедрі винагороди за "притримування" коней. Двічі я бачив це сам. Та коли Девід Стампе розповів про останній випадок своєму батькові, Джо мало не втратив жокейські права, і це відбило в нього охоту шахрувати. Коли ж наступного разу його змусили "притримати", він було згодився, але злякався й мусив виграти скачку, бо інакше був би дискваліфікований. Це сталося десять днів тому.

Я був здивований.

— Виходить, єдиний, хто переслідував тебе був Сенді?

— Він перекинув мене через мотуз...— Джо ладен був почати все знову.

Я перебив його:

— Але ж то, звичайно, не Сенді платив тобі?

— Ні... Здається, ні... Я не знаю...

— Не знаєш, хто саме платив? Так і не довідався?

— Якийсь тип дзвонив мені й наказував, коли "притримувати". А потім я одержував поштою пачку грошей.

— Скільки разів ти шахрував?

— Десять... за останні півроку.

Я мовчки дивився на нього.

— Здебільшого це дуже просто,— пояснив Джо,— ті шкапи все одно не прийшли б першими, хоча б я навіть їх підкручував.

— I скільки ж ти отримував?

— Сто фунтів. А двічі — по двісті п'ятдесят.— Джо розговорився, і я вірив йому. То були добрі гроші, отож будь-хто, що ладен був їх заплатити, тепер намагатиметься відомстити Джо. Адже він знехтував наказ і виграв. скачку. Хоч Сенді... Я не йняв віри.

— Що сказав тобі Сенді, коли ти виграв? — допитувався я.

Джо все ще схлипував.

— Він сказав, що ставив на шкапу, яку я обігнав, і що він поквитається зі мною.— Схоже було, що Сенді виконав свою обіцянку.

— Ти не одержав гроші?

— Ні,— шморгнув носом Джо.

— I навіть не маєш уявлення, звідки надходили ті гроші?

— На деяких конвертах були лондонські штемпелі,— одказав Джо.— Я не звертав уваги.— Звичайно, його більше цікавило, скільки там грошей, і з пожадливості він уже нічого більше не бачив.

— Гаразд,— мовив я,— тепер, коли Сенді поквитався з тобою, годі ревти. Тобі ж більше ніщо не загрожує?

Замість відповіді Джо видобув з кишені куртки папірець і простягнув мені.

— Ось. Я не знаю, що тепер робити. Допоможи мені. Я боюсь.

При тьмяному світлі малесеньких лампочок на щитку я бачив, що він таки боїться. Навіть почав потроху тверезіти.

Я розгорнув цидулку. Звичайний папір для друкарської машинки. Великими літерами було написано кульковою ручкою: "Болінгброк, ти будеш жорстоко покараний".

— То це Болінгброка ти мав "притримати"?

— Так.

Він витер очі.

— Коли ж ти отримав це попередження?

— Знайшов сьогодні в кишені куртки перед п'ятим заїздом. Коли складав куртку, його ще не було.

— I потім весь час просидів у барі, цокочучи од страху зубами?

— Атож... Я повернувся туди й тоді, коли ти одвозив Тюдора. Я не думав, що в мене вийде халепа з Болінгброком, хоч увесь час потерпав після того, як він виграв. І саме тоді, коли вважав, що все гаразд, Сенді перекинув мене через бар'єр. А потім я знайшов цього листа... О господи!

У його голосі знов забриніла жалість до себе. Я повернув йому папірець.

— Що ж мені тепер робити? — бідкався Джо.

Я не знав, що відповісти. Він геть заплутався, і таки було чого жахатися. Ті, що орудують кіньми й людьми в таких розмірах, звичайно, грають аж надто жорстоко. Десятиденний проміжок між цією цидулкою й перемогою Болінгброка міг означати, що гра ведеться за чиєюсь вказівкою. Хоч це було невеликою втіхою для Джо.

Він шморгав носом, гикав, та сльози вже не душили його. Сп'яніння проходило. Я ввімкнув фари й виїхав на шосе. Джо миттю заснув, голосно хропучи.

Поблизу Деркінга я його розбудив. Мене турбували ще деякі речі.

— Слухай-но, Джо, отой містер Тюдор, що я його возив до Брайтона, знає тебе?

— Він власник Болінгброка. Я часто змагаюсь на його конях.

Я ледве не виказав свого здивування.

— Він був задоволений, коли ти виграв?

— Очевидно, так. Хоч його тоді не було. Але він надіслав мені належні десять відсотків і вдячливого листа. Так завжди робиться.

— Він недавно захопився скачками, авжеж?

— Звалився нам, мов сніг на голову, як оце ти,— вже зовсім посміливішав Джо.— Обидва ви були чорні від засмаги взимку.

Я прилетів з пекучої Африки в крижані обійми жовтневої Англії, і за сімнадцять місяців моя шкіра стала блідою, як у решти англійців. А Тюдор зоставався смаглявим.

Джо хихикнув.

— Ти знаєш, чому містер Кліффорд — отой клятий Тюдор — живе в Брайтоні? Це дає йому можливість виправдовувати свою засмаглість. Наче його просмолили, еге ж?

Я поспішив висадити його на автобусній зупинці, звідки мав їхати в Епсом. Хоч він і виправдав своє рюмсання, але добре-таки набрид мені.

Я повернувся в Котсуолд. Спершу довго думав про Сенді Мейсона: звідки він дізнався, що Джо мав "притримати" Болінгброка?..

Та потім мої думки повернулися до Кет.

6

Сцілла спала на канапі, закутавши ноги пледом. Поряд, на низенькому столику, чорніла повна склянка. Я підніс її до носа й понюхав. Коньяк. Звичайно вона пила джин або кампарі.

Вона розплющила очі.

— Аллане! Я така рада, що ти повернувся.