Фіаско - Сторінка 2

Але ці діглатори лишилися в нас. Експерти визнали, що перевозити ракетою їх не варто, та й, зрештою, капітан "Ахіллеса" — Тер Леоні. Де там йому було перевозити дев'яностотисячник за сто миль з Грааля сюди. Таке громаддя! Марлін прислав двох найкращих водіїв. Минулого тижня вони перевезли дві машини до Грааля. Діглатори вже там працюють. А позавчора ті ж самі люди повернулися до нас вертольотом, щоб забрати інші машини. Вирушили на світанку, вдень проминули Великий Шпиль і, коли почали спускатися з нього, зв'язок урвався. Ми витратили багато часу, бо супроводжувати машини від Шпилю має сам Грааль. Отож вони думали, ніби водії не відповідають, тому що опинились у нашій радіотіні.

Госсе розповідав про це спокійно й монотонно. Лондон стояв спиною до вікна. Пілот слухав.

— Тим самим вертольотом прилетів з операторами й Піркс. Посадив свого "Гуллівера" наТраалі й хотів зустрітися зі мною. Ми з ним давно знайомі. Вертоліт мав забрати його ввечері, але не прилетів, бо Марлін усі машини вислав на пошуки. Піркс не хотів чекати. Або не міг. Мав завтра стартувати й хотів сам бути присутній при перевірці корабля. Отож я й мусив дозволити йому повернутися до Грааля одним з діглаторів. Я взяв з нього слово, що він ітиме південною трасою, хай довшою, але без провалин. Він дав слово, але не дотримав його. Я бачив на ОПС, як він спускавсь у кратер!

— А що це таке — ОПС? — озвався пілот.

Він був блідий, на чолі в нього виступили краплі поту: він чекав на відповідь.

— Орбітальний патрульний супутник. Пролітає над нами що вісім годин, саме тоді я отримав від нього зображення. Піркс зійшов униз і зник.

— Піркс? — Пілот пополотнів. — Командор Піркс?

— Так. Ви з ним знайомі?

— Чи ми знайомі?! — скрикнув пілот. — Я проходив службу під його керівництвом. Служив у нього стажером. Він підписав мого диплома... Скільки років Піркс виходив живий з найгірших... — Пілот не договорив. Його тіпало. Він обіруч ухопив шолома, ніби хотів пожбурити ним у Госсе. — Як ви дозволили йому йти самому в діглаторі? Як ви могли? Адже він командор дальніх польотів, а не якийсь водій...

— Піркс добре знав ці машини, коли ви ще пішки під стіл ходили, — заперечив Госсе.

Він, мабуть, хотів захиститися від звинувачень.

Лондон з кам'яним виразом обличчя підійшов до моніторів, перед якими з навушниками на шиї сидів Госсе, й витрусив у нього під носом попіл з люльки до порожнього алюмінієвого баку. Непорозуміло оглянувши люльку, він стис її з такою силою, що вона тріснула навпіл, викинув уламки, повернувся до вікна й закляк, сплівши руки за спиною.

— Я не міг йому відмовити... — відгукнувся Госсе.

Було зрозуміло, що він звертається до Лондона, котрий, наче не чуючи його, дивився крізь вікно на мінливе клуб'я рудого туману. Вже тільки ніс ракети виринав часом з його хвиль.

— Госсе, — раптом озвався пілот, — дайте мені машину.

— Не дам!

— Маю права оператора тисячників.

Очі Госсе на мить спалахнули, проте він повторив:

— Не дам. Ви ніколи не працювали на Титані.

Не кажучи й слова, пілот почав скидати скафандр. Відкрутив широкий металевий комір, повідстібав гачки на плечах, розпустив змійку, сягнув у пазуху і витяг добре зіжмаканий шкіряний гаманець. Наплічні сегменти розійшлися, мов розрізані. Він підступив до Госсе і почав по черзі викладати перед ним папери:

— Це з Меркурія. Я водив там біганта. Японська модель. Вісімсот тон. А ось дозвіл на управління тисячниками. Я свердлив на Антарктиді материковий льодовик шведським льодоходом, кріоператором. А ось фотокопія диплома з Гренландії: друге місце у змаганнях. А це — з Венери.

Пілот кидав папірці та фотографії, мов козирні карти.

— Я був на Венері з експедицією Холлея. Оце мій термопед, а це — мого колеги, змінника. Обидві моделі непогані. Тільки режим кліматизації не тримався.

Госсе підвів на нього очі.

-: Але ж ви пілот?

— Перекваліфікувався. Саме в командора Піркса. Служив на його "Гуллівері". Спочатку командував буксировозом...

— Скільки вам років?

— Двадцять дев'ять.

— Коли ж ви все це встигли?

— Коли захочеш, то встигнеш. Зрештою водій планетарних машин опанує будь-який новий тип протягом години. Це те ж саме, що пересісти з мопеда на мотоцикл. — Пілот замовк.

Мав іще пачку фотографій, але не витягав їх. Зібравши з пульта розкидані папери, засунув їх назад у гаман і сховав до внутрішньої кишені. Стояв біля Госсе розпашілий, у розхристаному скафандрі. На моніторах одна за одною бігли смуги світла без будь-якої інформації. Примостившись на круглому поруччі під шибами, Лондон мовчки спостерігав цю сцену.

— Ну, припустімо, я дав би вам діглатор. Припустімо. Що б ви робили? Пілот усміхнувся. На його чолі блищали крапельки поту. На світлій чуприні виднів слід від тім'яних подушок шолома.

— Я взяв би випромінювач і пішов туди. Гігаджоулевий, споряджений. Вертольоти Грааля такого випромінювача не піднімуть, а для діглатора навіть сто тон — дріб'язок. Я пішов би й розвідав, що там і до чого... Марліну, може, не варто морочити собі голову пошуками з повітря. Я знаю, скільки там гематидів. І туману. З висоти нічого не розгледиш.

— А ви разом з машиною одразу ж підете на дно.

Пілот посміхнувся ширше — аж блиснули білі зуби. Госсе побачив, що у цього хлопця (це й справді був іще хлопець — лише масивний скафандр додавав йому років) такі ж очі як у Піркса. Може, трохи світліші. Пілот мружився, через те його погляд був мов у великого кота, який дивиться на сонце, — безневинний і гострий водночас.

— Він хоче ввійти у западину і "трохи роздивитися", — звернувся Госсе до Лондона, чи то питаючи, чи то виставляючи на посміх молодого зухвальця.

Лондон не поворухнувсь. Госсе підвівся, зняв навушники, підійшов до картографа і, мов штору, опустив велику карту північної півкулі Титана. Дві широкі смуги зміїлися на золотаво-ліловому тлі, порізаному ізолініями.

— Ми перебуваємо ось тут. По прямій до Грааля сто десять миль. Цим старим маршрутом, чорним, сто сорок шість. На ньому ми втратили чотирьох людей, ще тоді, коли Грааль бетонували і єдиний посадочний майданчик був у нас. Тоді користувалися педипуляторами на дизелях, керованих гіперголами. Як на місцеві умови, погода стояла чудова. Дві партії машин дійшли до Грааля без будь-яких пригод. А потім, за один день, зникло чотири великоходи. У Великій Западині. Ось у цьому заштрихованому кружечку. Зникли без сліду.

— Знаю, — відказав пілот. — Я це вивчав. Знаю імена тих людей. Госсе торкнувся пальцем того місця, в якому червоною фарбою було накреслено кружний шлях — південніше від чорної траси.

— Дорогу продовжили, але ніхто не знав, як далеко сягає підступна дільниця. Відрядили туди геологів. З таким самим успіхом могли б відрядити й дантистів: ті теж знаються на дірках. На жодній планеті немає рухомих гейзерів, а тут є. Ось ця голуба пляма на півночі — то Море Гінікум. І ми, й Грааль перебуваємо в глибині материка. Це губка. Море Гінікум не затоплює западини між нами і Граалем, бо все узбережжя — це плоскогір'я. Географи твердили, що цей, так званий континент, подібний до балтійського щита феноскандії.

— Вони помилились, — перепинив його пілот.

Це починало скидатися на лекцію. Він поставив шолом у куток і, відкинувшись у кріслі, склав руки, як зразковий учень. Не розумів, чого хоче Госсе: ознайомити його з маршрутом чи відговорити від дальшої подорожі, але ситуація йому подобалася.

— Ото ж бо й воно. Під скелями залягає гідрокарбонова мерзлота. Це паскудство виявили при глибокому свердлуванні. Вічна мерзлота, але не справжня, а з вуглеводневих полімерів. Вона не тане навіть при нулі градусів Цельсія, а в нас тут ніколи не буває тепліше за мінус дев'яносто. Всередині западини нікуди ступити через старі дохлі гейзери. Експерти вважають їх залишками вулканічної активності. Коли ці гейзери ожили, до нас завітали гості — фахівці вищої кваліфікації. За допомогою сейсмоакустики вони глибоко під скелями виявили низку печері таких розгалужених, яких світ не бачив. Зробили спелеологічну експертизу, бо гинули люди, а за них треба було виплачувати страховку. Отож, зрештою, консорціум розщедрився. А тоді ще й астрономи додали: коли супутники Сатурна опиняються між Титаном і Сонцем, гравітаційний приплив досягає максимуму, материковий щит деформується і витискає з-під мантії магму. Титан і досі має розпечене ядро. Магма застигає ще в надрах, але підігріває всюОрландію. Море Гінікум — як вода, бо основа Орландії — як губка. Закорковані підземні річища відкорковуються, і тоді з'являються гейзери. Тиск сягає тисячі атмосфер. Ніколи не знаєш, де це свинство вийде на поверхню. То ви й справді будь-що хочете туди?

— Авжеж, — так само невимушене відповів пілот. Він охоче поклав би ногу на ногу, та в скафандрі не міг цього зробити. Добре пам'ятав, як його товариш колись при такій спробі полетів шкереберть разом зі столиком. — Ви маєте на увазі Бірнамський ліс? — уточнив пілот. — Мені вже бігти чи я можу з вами поговорити серйозно?

Незважаючи на кпини, Госсе вів своєї:

— Нова дорога обійшлася страшенно дорого. Адже треба було прогризати цей вал лави — тут саме головний виток Горгони. Навіть гора Олімп на Марсі, можливо, поступається величчю перед Горгоною. Динаміт не брав. Був тут у нас такий собі Гаренстін — може, ви чули про нього? — він пропонував не пробивати вал, а вирубати в ньому сходи. Мовляв, це обійдеться дешевше. Конвенцією ООН слід заборонити допуск до астронавтики ідіотам. Вал Тіфона... Коротше кажучи, видовбавши тунель, заклали в нього спеціальні термоядерні бомби. Горгона, Тіфон... справжнє щастя, що в грецькій міфології стільки богів і їхні імена тепер можна запозичати. Нову дорогу відкрили рік тому. Вона перетинає найбільш висунуту на південь частину западини. Експерти запевнили нас, що ця дорога безпечна... Тим часом підземні печери всюди — під усією Орландією. Це як три чверті Африки! Остигаючи, Титан кружляв по дуже видовженій орбіті. Наближався до сфери Роша, в яку ввійшла сила-силенна менших супутників. Сатурн перемолов їх і утворив кільця. Титан і далі холонув і на ньому у перісантурніумі виникали великі бульбашки, які в апосатурніумі замерзали, а потім з'явились осадкові породи, льодовики, що вкрили цю пухирчасту, губчасту аморфну скелю і зіпхнули вглиб.