Фіаско - Сторінка 6

Він уже вловлював хоральний поклик гідравліки, бо мастило бігло тисячами труб у циліндри, щоб поршні могли рівномірно піднімати, згинати й ставити кожну ногу, взуту в танк, на бетон. Ангус дослухався до делікатного приспіву гіроскопів, які допомагали йому утримувати рівновагу. Коли одного разу спробував виконати різкіший поворот, велет виявився недостатньо поворотким для можливостей моторів, і хоча мотори слухняно ревли на всю потужність, він загойдався, та не вийшов з-під контролю, бо Ангус умить пом'якшив поворот, збільшивши його радіус.

Потім він почав бавитися, піднімаючи багатотонні кам'яні брили за краєм бетонованого майданчика, й коли в них вгризалися чіпкі лещата, з брил викрешувалися іскри, чувся скрегіт і хрускіт. Нг минуло й години, а він уже :іовсім освоїв діглатор. До нього повернувся знайомий стан, який досвідчені оператори звуть "вростанням людини у велетохід". Бо кордони між ним і велетом стиралися, і рухи велета ставали вже його власними рухами. Щоб скінчити тренування, Ангус здерся досить високо на щебеневий осип. Досяг такої вправності, що по гуркоту брил, розчавлених його ногами, відчував, скільки можна вимагати від колоса, якого вже встиг полюбити. І лише тоді, як зійшов до тьмяно освітлених смуг космодрому, в переповнену самовдоволенням свідомість голкою вп'ялася думка про майбутню експедицію разом з думкою про те, що Піркс та ще двоє, ув'язнені в таких самих велетнях, не лише застряли, а й зникли у цьому неосяжному проваллі Титана. Сам не розуміючи наніщо, чи то для додаткового тренування, чи щоб попрощатись, обійшов корабель, яким прилетів сюди, і перемовився словом з Госсе. Керівник уже стояв біля Лондона — за скляними шибами вежі. Ангус їх добре бачив. Госсе сказав, що про долю зниклих досі нічого не відомо. Ангус на прощання високо підніс залізну правицю. Можливо, комусь би цей рух видався патетичним чи навіть блазенським, однак для Ангуса він замінив усі слова. Зробивши плавний поворот назад, Ангус заклав до єдиного монітора, розміщеного під стелею, голографічний знімок місцевості майбутнього маршруту, ввімкнув покажчик азимуту разом із проекцією шляху і дванадцятиметровими кроками рушив у дорогу.

Два види пейзажів характерні для найближчих планет Сонячної системи. Доцільно впорядкований кожен ландшафт Землі — планети, яка породила життя, бо в ньому все має своє призначення. Напевно, так було не завжди, однак мільярди літ органічного життя зробили свою справу: отож барви квітів існують саме для того, щоб приваблювати комах, а хмари потрібні, щоб зрошувати дощем ліси й пасовиська. Кожна форма й кожна річ мають приносити комусь користь. А такі вочевидь збиткові утворення, як льодовики Антарктиди чи гірські пасма, що становлять виняток з правила, дикий, хоч, може, й гарний непотріб, — теж, можливо, потрібні. Людина, яка береться обігрівати полюси або змінювати течії рік, щоб оживити безводну пустелю, за освоєння одних територій розплачується втратою інших, порушуючи кліматичну рівновагу біосфери, збалансовану тяжкою працею еволюції. Оберігаючи темрявою підводних істот, а при потребі освітлюючи їхній рух люмінесценцією, не океанські глибини пристосовувалися до них, а навпаки: ця темрява викликала до життя саме такі створіння. На планетах, де ще не виникло життя, де лиш у підземному царстві, в печерах і горах, несміливо пробивається творча сила природи, не уярмлена, не підпорядкована жодним цілям, не обтесана у боротьбі за існування, вона мільярди років з безмежною терплячістю творить із крапель соляних розчинів фантасмагоричні ліси сталактитів і сталагмітів. Але такі відхилення не є помилкою в планетарній роботі, хоча, затиснуті кам'яними склепіннями, планети не можуть показати розмаху. Тим-то й створюється враження, що все те — не довершене явище природи, а лиш інкубаційний період її наступних дивовиж.

Водночас безводні планети, такі як Марс або Меркурій, закручені в сонячному вітрі, що безупинно дме, — пустельні й безживні, бо всі підвищення там роз'їдає жар, перетворюючи їх на порох і виповнюючи ним кратерні чаші. І лише на планетах, де панує смерть, вічна і спокійна, де не працюють жорна й сита природного відбору, формуючи кожну річ за законами виживання, — відкривається простір для гідних подиву витворів матерії. Нікого не наслідуючи, нікому не підвладна, вона виходить, на людський погляд, за межі уяви.

Власне, саме через це фантастичні краєвиди Титана так вразили його перших дослідників. Люди ототожнювали порядок із життям, а безлад з нудною мертвотністю. Треба було побувати на зовнішніх планетах, щоб зрозуміти всю хибність цього категоричного висновку. Дивовижі Титана, безпечні й підступні водночас, видаються хаотичними руїнами, якщо дивитися на них здалеку. Однак зовсім інша картина постає, коли зійдеш на поверхню цієї планети. Страхітливий холод. Сонце тут хоч і світить, та не гріє, але це виявилося не гальмом, а швидше стимулом творення. Щоправда, такий стимул дещо уповільнив процеси, та, можливо, саме цим він розкрив природі поле для діяльності. Планеті, де не виникло життя, а Сонце не виявило своєї руйнівної сиили, планеті, спрямованій у вічність, він дав тон необхідний вимір, що став передумовою творчості. Дав їй час, у якому один чи два мільйони років просто нічого не важать.

Матеріалом творення природи тут є ті самі хімічні елементи, що й на Землі. Але на Землі вони пішли, так би мовити, в рабство біологічній еволюції, щоб дивувати людину довершеністю заплутаних зв'язків, які поєднуються в організми й цілі ієрархії видів. Саме тому визнано, що висока складність властива не кожній матерії, а лише живій, бо неорганічний хаос не може створити нічого, крім сліпих вулканічних корчів, які вивергають потоки лави й сірчанистий попіл.

Колись кратер Роембдена тріснув з північного сходу. Згодом цією тріщиною виповз льодовик із замерзлого газу. Ще через мільйон років льодовик щез, лишивши на поораній поверхні мінеральні осади, що приводили в захват кристалографів та інших науковців. Тут і справді було на що подивитись. Пілот Ангус, тепер уже водій велетохода, побачив оточену далекими горами положисту рівнину. То було химерне видовище. Над усім простором немов розкрилися шлюзи неземних музеїв і мінералогічних колекцій, звідусюди каскадом посипалися кістяки, рештки давно відмерлих потвор, неймовірних, фантастичних. Уламки істот, яким чомусь не довелося взяти участі в життєвих круговертях. Ангус бачив велетенські ребра закам'янілих павуків, які судомно здавлювали в обіймах криваво поцяцьковані химерні жертви, бачив щелепи, що самі в себе вп'ялися кришталевими іклами; тут і там валялися хребці, наче їх розгубили велетенські динозаври. З високої кабіни діглатора було чудово видно це шаленство природи. Мешканці Роембдена називали ці місця кладовищем — краєвид і справді нагадував предковічне бойовище, цвинтар неймовірно збільшених струхлявілих кістяків. Ангус бачив ніби одшліфовані сталево-сірі черепи гігантських почвар. На них навіть видніли іржавіючі рештки сухожиль, а поруч — розіп'яті шкури з райдужною шерстю, яку лагідно розчісував вітер, укладаючи її мерехтливими хвилями. Ген удалині маячіли зчеплені в смертельному двобої завбільшки як багатоповерхові будинки кістяки членистоногих істот. Від гранчастих дзеркальних брил одколювалися такі ж сліпучі мінливі роги, скрізь лежали безладно розкидані гомілкові кістки й черепи брудно-білого кольору.

Ангус усе це бачив, але знав, що то лише ілюзія, омана враженого божевільною дійсністю зору. Коли б він добре покопирсався в пам'яті, то пригадав би, з яких саме хімічних сполук утворювались у природі саме такі форми, що тепер, поплямовані гематитами, здавалися закривавленими кістками, або інші, котрі набагато перевершивши скромні земні азбести, утворили райдужний пух найніжнішого руна.

Однак проаналізувати й оцінити усе побачене за звичними мірками було неможливо. І через те, що тут нічого ніколи нічому не служило, що тут не працювала безжальна гільйотина еволюції, яка ампутує в кожної дички те, що не сприяє розвиткові, завдяки тому, що природа, не приборкана ні народженим нею самою життям, ані нею ж запрограмованою смертю, могла робити те, що хотіла, вона показувала властиву їй марнотратність, бездумне гайнування, одвічне творення без мети, потреби й сенсу. І ця правда, що поволі заполоняла спостерігача, була незрівнянно залежніша від особистого враження, ніби навколишній краєвид — це космічний паноптикум трупної мімікрії, ніби тут, під оцим грозовим небосхилом, і справді зібрано останки невідомих істот. Тож треба було поставити з голови на ноги природне і здатне йти тільки в одному напрямку мислення: це все нагадує кістки, ребра, черепи та ікла не тому, що колись служило життю — ніколи ж бо цього не було, — а кістяки земних істот, їхня шерсть, хітинові панцирі комах і черепашки молюсків через те відзначаються такою архітектонікою, симетрією, грацією, що природа вміє створити це також там, де ні життя, ні властивої йому доцільності ніколи не було й не буде.

Занурившись у такі філософські роздуми, молодий пілот аж здригнувся, бо раптом пригадав, де він тут узявся, в що вплутавсь і яке має завдання. А його залізна подоба, слухняно помноживши на тисячу разів вагання свого водія, здригнулася, зойкнула трансмісіями й затремтіла всією масою, приводячи Ангуса до тями і водночас примушуючи засоромитись.

Він зосередився й попростував далі. Спершу Ангусові було незручно ступати, бо ноги велетохода, мов парові молоти, гупали по імітаціях кістяків, однак спроби лавірувати між ними виявились і клопітними, й марними. Ангус лише одного разу завагався, коли дорогу йому перегородило особливо велике нагромадження уламків. Шукав обходу тільки тоді, коли блукати у цих завалах і продиратись крізь них ставало непосильно навіть його покірному велетню. Зрештою враження, ніби він топчеться по кістках і розчавлює гори черепів, оребрення крил і роги, відколені од лобів, поступово зникало. Іноді Ангусові здавалося, ніби він іде по рештках велетенських монстрів, гібридів, що виникли внаслідок схрещення життя з мертвотністю, сенсу — з безглуздям. Тоді видавалося, наче він трощить іридієвими черевиками велетохода неймовірні розсипи коштовного й напівкоштовного каміння, яке частково вкрилося полудою взаємопроникнень і метаморфізмів.