Фіаско - Сторінка 26

- Станіслав Лем -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Все залежить від погляду. Що для однієї людини примарне й безглузде, для іншої може бути мрією життя. Особливо нам бракує мір і оцінок, коли ми намагаємося зрозуміти істот іншого світу, іншої епохи, абсолютно відмінної від нашої.

Накамура й Лаугер дотримувалися космологічної гіпотези. Хто Космос пізнає, той у Космосі гине. Не через те, що втрачає там життя — цей афоризм май зовсім інше значення. Астрономія, астрофізика, космонавтика — це тільки скромні й незначні початки. Ми самі вже зробили наступний крок, опанувавши буквар сидеральної інженерії. Не йдеться також про експансію, про так звану "ударну хвилю Розуму", який, вийшовши за межі своєї планети й оволодівши чужими, поширює свій вплив і на інші галактики.

Навіщо? Аби дедалі щільніше заселити космічний простір? Мова йде не про "розмноження і заселення", а про діяльність, якої ми не здатні зрозуміти, а отже й визначити її значення. Чи може мавпа зрозуміти терзання космогоніка? Чи Umversum — це великий млинець, а цивілізація — дитина, яка силкується якнайшвидше той млинець проковтнути? Думка про космічні вторгнення — це проекція агресивних властивостей хижої напівмавпи. Вона б сама залюбки зробила ближньому те, що їй не до вподоби, і тому рівняє Високу Цивілізацію по собі. Цілі флоти галактичних дредноутів налітають на якусь бідолашну маленьку планетку, аби допастися до її грошей, діамантів, шоколаду і, звісна річ, до гарненьких жінок. Ті жінки потрібні їм так само, як нам самиці крокодилів!

То що ж роблять ті, котрі перебувають над "вікном"? Те, чого ми не можемо зрозуміти й водночас не хочемо погодитися з тим, що їхня діяльність вийшла за межі нашого розуміння. Ось вам приклад: ми повинні зробити дірку в Аїді, проткнути його темпоральну цибулину, щоб сховатись у ній. Але не треба гратися в піжмурки! Ми хочемо застати цивілізацію, поки вона ще не вилетіла з "вікна". Імовірність другої такої експедиції, як наша — мізерна. Може, нащадки колись і згадають нас незлим словом, як отих аргонавтів, що вирушили за Золотим руном.

Гаргнер, буваючи в Лаугера, називав таке пояснення "цивілізацій поза межами контакту" по-своєму: "розумінням через нерозуміння". Останнім часом він уже не міг брати участі в дискусіях, бо зореліт наближався до мети, тож доводилося майже постійно сидіти в диспетчерській.

Марк Темпе знав, що його звуть якось інакше, та нікому про це не говорив (не бажаючи викликати підозру в медиків). Тепер він вивчав перед сном склад екіпажу "Гермеса". З десятьох добре знав лише Герберта й маленького чорнявого Накамуру — через Лаугера. Про командира, під чиєю орудою мав летіти, не знав майже нічого.

Командира звали Стіргард, він був першим заступником Бар-Гораба. Другим його фахом стала соціодинамічна теорія ігор. Кожен учасник розвідки мусив дублювати іншого члена екіпажу, щоб через нещасливий випа.док чи хворобу котрогось із них не зірвати завдання. За технічне забезпечення польоту відповідав гравістик-сидератор Поласар. Марк Темпе не раз бачив цього чудового плавця в басейні "Еврідіки", захоплювався його атлетичною статурою, коли той, виконуючи потрійний гвинт, стрибав з вишки. Та басейн не був найкращим місцем для знайомства з сидеральною інженерією, отож Марк намагався гризти граніт складної науки самотужки. Марно. Адже для того, щоб зрозуміти бодай вступ до неї, треба було розумітися на численних теоріях, які розвивали і доповнювали теорію відносності.

Першим пілотом став Гаррах. Високий, кремезний, рвучкий, він також непогано знався на інформатиці і разом з астроматиком Албаном мав опікуватися комп'ютером "Гермеса". Чи, як одного разу висловився сам комп'ютер, ті двоє людей були його підопічними. Він належав до покоління так званих "остаточних", бо жодна інша обчислювальна машина не могла мати Є ільшої розрахункової потужності. Межі такої потужності були визначені своїми властивостями матерії — такими, як стала Планка та швидкість світла. Більшу розрахункову потужність могли б мати хіба що комп'ютери, спроектовані теоретиками, — людьми, котрі займалися чистою математикою, відірваними од реального світу.

Дилема, яка поставал.a перед конструкторами, полягала в тому, щоб поєднати дві протилежні умови: амістити якомога більше нейронів у якнайменший об'єм. Швидкість руху сигналів не може бути більшою від швидкості реакції складових елементів комп'ютера. У протилежному випадку швидкість руху обмежує розрахункову швидкість. Найновіші датчики реагували за одну стомільярдну частку секунди. Мали розмір атома. Тому такий комп'ютер мав у діаметрі лише три сантиметри!. Будь-який більший працював би повільніше.

Щоправда, комп'ютер "Гермеса" займав пів кермової рубки, але тут стояла й допоміжна апаратура, що в даний момент не працювала. Натомість рішення у критичних ситуаціях, in extremis, блискавично приймало ядро комп'ютера, не більше від голубиного яйця. Комп'ютер цей звався ГОД, General Operational Device . Дехто вважав, що ця абревіатура не випадкова. На "Гермесі" працювало два ГОДи, а на "Еврідіці" — вісімнадцять.

Окрім Стіргарда, Накамури, Герберта, Поласара та Гарраха, яких призначили в розвідку ще до старту корабля, в ній мали взяти участь Араго, як резервний лікар, що було несподіванкою (голосували таємно), Марк Темпе на посаді другого пілота, логістик Ротмонт, а також двоє експертів, обраних з кільканадцяти егзобіологів та інших спостерігачів земної ради SETI — Кірстінг та Ель-Салям.

Останні тижні всі десятеро жили в п'ятому сегменті "Еврідіки", де містилася точна копія внутрішніх приміщень "Гермеса", для того, щоб краще познайомитись один з одним і з завданням, яке на них чекало. Вони щодня програвали на тренажерах різні варіанти наближення до Квінти, а також методи налагодження контакту з мешканцями планети.

Тетес, керівник цих тренувальних занять, добряче надокучив майбутньому екіпажеві "Гермеса", примушуючи шукати вихід із найфантастичніших ситуацій, коли, наприклад, "Гермес" потрапляв в аварію, а в цей час на нього спадала ціла злива незрозумілих сигналів, що імітували голоси чужої планети.

Не знати чому, серед членів екіпажу увійшло у звичку називати апостольського посланця не отцем, а доктором Араго. Маркові здавалося, що священик сам цього хотів.

Тренування припинилися ще до закінчення програми підготовчих занять — Бар-Гораб викликав до себе розвідників, аби повідомити їм про останні спостереження за системою Дзети.

З восьми планет цієї спокійної зірки класу К чотири внутрішні, малі, з масою Меркурія та Марса, при великій вулканічній активності мали мізерну атмосферу. Здалеку навколо Дзети кружляли три газові, великоперсні гіганти, ряду Юпітера, із потужними й бурхливими атмосферами, які переходили у водень, стиснутий до металевої густини. Септа, вдвічі важча за Юпітер, викидала у космічний простір більше енергії, ніж одержувала від свого Сонця: їй небагато бракувало для того, щоб самій стати зіркою. І тільки Квінта, з півторарічним циклом обертання навколо Дзети, голубіла, немов Земля. Крізь розриви білих хмар, що оточували Квінту, можна було роздивитися контури океанів і материків.

Спостереження з відстані п'яти світлових років було нелегко вести. Роздільча здатність оптичних приладів "Еврідіки" не давала змоги як слід упоратися із цим завданням. Зображення, які передавали вислані вперед орбітери, виявились недостатньо чіткими.

Якщо дивитися на Квінту з корабля, то вона перебувала в другій чверті. Половина її диску світилась, і саме над ним було виявлено спектральні смуги значних мас води й гідроксилу. Так, вздовж екватора Квінту оперізувала змієподібна смуга незвично згущеної водяної пари. Смуга ця тяглася вище від атмосфери. Можливо, то було крижане кільце, яке терлося внутрішнім краєсм об верхні шари атмосфери.

Якби ця гіпотеза виявилась вірною, то перстень мав би невдовзі розпастись. Астрофізики оцінювали його масу від трьох до чотирьох трильйонів тонн. Якщо перстень утворився з води, взятої з океану, то океан утратив близько 20000 кубічних кілометрів: не більш як один процент від усього об'єма. Коли ж ці явища були не природного, а штучного походження, то дуже вірогідним здавалось таке пояснення: мешканці Квінти здійснювали роботи, пов'язані з пониженням рівня морів для того, щоб відкрити шельфи й заселити їх. Отже, операцію було виконано дуже невдало. Крижаний перстень був виведений на недостатньо високу орбіту і мав через кілька років упасти назад у океан. За таких масштабів робіт це було незрозуміле і дивне.

На Квінті особливо помітними були швидкоплинні явишї — ще загадковіші від штучно створеного крижаного кільця. Нерівномірний електромагнітний шум, який емітувався з багатьох точок планети, за якийсь час значно посилився. Так, наче квінтяни одночасно привели в дію сотні максвеллівських радіопередавачів. Водночас із цим зросло випромінення інфрачервоного спектру з дрібними спалахами у центрі. То могли бути велетенські дзеркала, які концентрують сонячне світло у силових установках. Однак невдовзі виявилося, ще термічна компонента емісії випромінювання невелика. Спектри спалахів не були повторенням спектрів Дзети (так було б, якби Сонце концентрувалося у якихось дзеркалах) і не нагадували спектрів ядерного вибуху. Натомість радіошум продовжував зростати. Він був коротко— і середньохвильовий, на багатьох діапазонах. Метрове випромінювання нагадувало модульоване.

Це повідомлення викликало сенсацію ще й через те, що хтось його переінакшив: нібито випромінення спрямовувалось, як радарне; одне слово, це означало, що планета помітила "Еврідіку".

Астрофізики спростували чутку. Жоден радар не зміг би виявити присутність корабля поблизу колапсара. Незважаючи на це, у годину Зеро на кораблі панував піднесений настрій. Поза всяким сумнівом, Квінту населяла цивілізація настільки розвинена технічно, що змогла вийти у Космос не лише за допомогою маленьких літальних апаратів. Вона оволоділа енергією, яку могла скеровувати у космічний простір.

Приготування до старту корабля-розвідника велися на зміненій орбіті, у відносно спокійному афелії Аїда. Вщух писк п'єзоелектричних індикаторів, який супроводжував постійну зміну напруги у рангоуті і поздовжніх корпусах.