Фіаско - Сторінка 50

Така сигналізація може дати осічку або перенести нас із дощу та під ринву. В самому вже своєму принципі ідея ця антропоцентрична: ви спершу відчули обурення, образу, а вже потім полегкість.

— Припустімо. Але куди ви, отче, хилите?

— Не до втіхи духовної. Щоб опрацювати технічний аспект цього експерименту, вам і всім іншим доведеться залучити до нього ГОДа.

— Звісна річ. Він зробить належні розрахунки і все інше. Ну й що з цього? Складе програму. Зробить усе, що в межах можливого. Сподіваюсь, ви, отче, не вважаєте, що це advocatus diaboli?

— Ні. А я не з'явився тут як doctor angelicus . Гадаю, мені не треба переконувати вас, що я християнин?

Такий раптовий поворот розмови знову здивував Стіргарда.

— Куди ви, отче, хилите? — повторив він.

— До теології. Щоб ви могли мене краще зрозуміти, я перекладу її мовою не лише світською — в моїх устах це, по суті, прозвучить блюзнірськи. Я виправдовуюсь у душі безпрецедентною ситуацією. Мова фізика вам ближча, аніж герменевтика релігієзнавства. У перекладі на понятійний апарат фізики гетероморфізм sacrum відповідає різним спектральним смужкам матерії, повсюдної й однакової у всьому світі. У цьому порівнянні можна сказати, що, крім спектра тіл, існує спектр вірувань. Він простягається від анімізму, тотемізму, політеїзму аж до віри в самого Бога. Земна смужка моєї віри — це родина, людська і божа водночас. Чи відомо вам про дискусії, що ведуть в теології через SETI — особливо відколи пошуки Інших породили цю експедицію?

— Щиро кажучи, ні. А ви, отче, вважаєте, що я повинен бути з ними обізнаний?

— Зовсім ні. Однак це був мій обов'язок. Щодо цього позиції в моїй Церкві розійшлись. Одні стверджували, що зіпсуття природи Створінь може бути повсюдним і така повсюдність виходить за земне поняття виразу katholikos. Що можливі світи, в яких до жертви Спокути справа не дійшла і через те вони приречені. Інші — що спасіння як вибір між Добром і Злом, дане ласкою, з'явилося скрізь. Суперечка ця поставила під загрозу Церкву. Організатори й учасники експедиції були зайняті своєю справою, через те їх не дивували сенсації, які збільшували тиражі газет. Злочинність і секс уже набридли, а експедиція "Еврідіки" мимохідь збудила споживацький інтерес. Як оригінальні і кумедні іграшки, попри те, що credo quia absurdum est , здобуло множник, котрий компрометує його досить ефективно. Як марево незліченних планет з величезною кількістю райських яблук там, де немає яблунь, олив, яких навіть син Божий не прокляне, бо там не ростуть оливи, дивізій пілатів, котрі вмивають руки в мільярдах посудин, лісу розп'ять, юрб іуд, маси непорочних зачать істот, чия фізіологія розмноження не дає підстави на таке поняття, бо вони розмножуються копуляцією — одне слово, помноження Євангелія на всі витки всіх галактичних спіралей робило наше Credo карикатурною пародією віри. Завдяки цим арифметичним фокусам Церква втратила багато пастви. Чому вона не втратила мене? Тому, що християнство вимагає від людини більше, ніж можна вимагати. Воно не вимагає лише відмови від жорстокості, підлості й брехні. Воно вимагає любові, скерованої до жорстоких людей, облудників, катів і тиранів, і цієї вимоги ніщо не знищить. Прошу не надто дивуватись такій катехізації на борту такого корабля. Мій обов'язок — дивитись далі від розвідки, яка має з'єднати невідомі один одному розуми. Ваші обов'язки — інші. Спробую це пояснити. Якби ви стояли на вже переповненому рятувальному човні, а ниві й нові потопаючі чіплялися б за його борти, внаслідок чого човен міг би перекинутись і затонути, — ви почали б відрубувати їм руки. Так чи ні?

— Боюсь, що так. Якби не було іншого рятунку.

— Саме в цьому й відмінність між нами. Це означає, що назад ви не повернете.

— Ваша правда. Я розумію притчу з човном. Я не чекатиму, поки він піде на дно. Я намагатимусь рятувати цю цивілізацію всіма силами, які в мене є,

— А в крайньому разі — навіть геноцидом?

— Так.

— Отже, ми повернулися до вихідної позиції. Мені пощастило трохи відстрочити цю крайність. Більше нічого. Так я кажу?

— Так.

— Ви готові рятувати життя одних, позбавляючи його інших?

— Адже в цьому й полягає сенс вашої притчі, отче Араго. Я обираю менше зло.

— Роблячись убивцею?

— Я не відкидаю цього визначення. Можливо, я нікого не врятую. Занапащу і нас, і їх. Але я не вмию рук. Якщо ми загинемо, "Еврідіка" одержить повідомлення про це. Про стан справи і про те, що я відмовивсь од повернення назад,

— У моїй есхатології немає малого зла, — сказав Араго. — Разом з кожною вбиваною істотою гине цілий світ. Через те арифметика робить етику невимірною. Невідворотне зло — невимірне. — Він підвівся. — Не забиратиму у вас більше часу. Мабуть, ви хочете продовжити розмову з людьми, яку я перервав?

— Ні. Я хочу побути на самоті.

КАЗКА

Перегородки, що звичайно розділяли обидва цехи в кормовій частині "Гермеса", було знято, їхні сталеві стіни ввійшли в центральну частину корабля і тільки широкі темні ложа хитних підшипників свідчили про те, де досі вони були. Величезний інтер'єр нагадував тепер покинутий ангар. Поверхів за двадцять над ложами втягнених перегородок, недалеко від випуклої стелі, ніби дві білі мушки, що сіли на лонжероні, який вів упоперек від правого борта до бакборта, висіли пілоти, Гаррах і Темпе, на зачепах своїх пасів, щоб якимсь сильнішим повівом їх не здуло в невагомості. Через те не можна було з певністю сказати, що вони дивляться вниз, хоч їм так і здавалося. В безлюдному гігантському нутрі корабля тривала розмірена, швидка, невпинна праця. Виблискуючи емаллю, жовті, голубі, чорні автомати, поперемінне переводячи чіпкі важелі вбік і вперед, синхронно, ніби ряди гімнастів, сягали позад себе, до інших, які подавали їм у щипцях монтажні деталі. Вони монтували солазер.

Це була гратчасто-ажурна конструкція завбільшки в міноносець. Напівготовий каркас скидався на складений, спірально вигнутий парасоль велета, замість тканини обтягнений сегментами дзеркальних лусок, які находили одна на одну. Завдяки цьому він асоціювався також з допотопною рибиною чи з якоюсь вимерлою морською рептилією, кістяк якої складають машини замість палеонтологів. У віддаленій від пілотів передній частині, там, де тулуб колоса мав би мати голову, іскрилися тисячі цівок синявого диму — на кільцях якоря спалахувало лазерне зварювання.

Солазер, запроектований як фотономет, що працює на сонячній енергії, було перетворено на дзеркальце для пускання світляних зайчиків. Щоправда, тераджоулевих.

Його концепція народилася з побоювання фізиків, що повторне застосування сидеральної технології з вельми своєрідними ефектами, не лише гравітаційними, дасть планеті небажані рекомендації: наведе її майстрів зброї на слід, який наближає до проміжку Голенбаха. Через те, замість удатися до джерел цього проміжку, вирішили вдатися до техніки, вже трохи застарілої, — радіаційних трансформаторів. Зависнувши перед сонячним диском, солазер повинен був розгорнутись віялом, оберненими до Сонця рецепторами вбирати його хаотичне, вседіапазонне випромінювання і стискувати в монохроматичний таран.

Майже половина вбираної енергії служила солазерові для охолодження, без якого він моментально випарувався б від сонячного палу. Але ефективної потужності вистачило на те, щоб стовп зв'язного світла з діаметром у двісті метрів на виході випромінювача й неминучим потроєним розсіюванням біля орбіти Квінти міг краяти її оболонку, наче нагрітий ніж масло. Під цим далекосяжним вогняним вістрям десятикілометрова товща океанічних вод розверзлася б аж до дна. Тиск окропу, що ринув би з усіх боків у безодню, не завдав би світловому мечу ніякої шкоди. Крізь клубок кипучого океану, в порівнянні з якими гриб термоядерного вибуху — ніщо, солазер міг протнути підокеанічну плиту, літосферу й проникнути в глиб Квінти на чверть її радіуса.

Такої катастрофи ніхто не планував. Солазер повинен був легко торкнутись льодового кільця і термосфери планети. Оскільки відмовилися й від цього, то виявилося, що переробити світлову батарею на сигналізатор буде зовсім неважко. Ель-Салям і Накамура хотіли коштом найменшої перебудови розв'язати два завдання зразу. Треба було дійти до всіх можливих адресатів одночасно і якнайефективніше. Такий контакт, хоч і односторонній, виходив із тієї очевидної передумови, що планету населяють істоти, обдаровані зором, а також достатнім інтелектом, щоб зрозуміти зміст послання.

Перша умова не залежала од відправників. Вони не змогли б обдарувати очима істот, якби ті їх не мали. Друга умова вимагала неабиякої винахідливості, головним чином тому, що власті Квінти, мабуть, не хотіли безпосереднього контакту космічних пришельців з населенням. Через те сигналізація мала впасти світляним дощем на всі континенти планети, пробиваючи густу запону її хмар. При Цьому суцільна хмарність була корисна, оскільки світляних голок, які прошивали її, ніхто, хто мав хоч крихту розуму, не сприйняв би за сонячне проміння.

Найважчим видавалась форма послання. Навчати абетки, посилати як паролі числа, універсальні сталі фізичні матерії було б нонсенсом. Солазер стояв у цеху корми, готовий до старту, однак у дорогу не вирушав. Фізики, інформатики, екзобіологи зайшли в глухий кут. У них було все, крім програми.

Самоз'ясувальних кодів не існувало. Мова йшла про барви веселки: похмурі кольори фіолетових відтінків, центральна смуга — ясніша, зелень — це рослини, буйне життя, червінь поєднується з агресією — певна річ, тільки в людей. А коду у вигляді ряду сигнальних одиниць, котрі щось означають, зі смуг спектра не складеш.

Тоді другий пілот запропонував свій варіант. Мовляв, треба розповісти квінтянам канку. Обернути вкрите хмарами небо на екран. Висвітлити на ньому серію картин. Над кожним континентом. Як пожартував пізніше присутній при . цьому Aparo, obstupuerunt crimes . Спеціалісти й справді остовпіли.

— А технічно це можливо? — запитав Темпе.

— Технічно — так. Але що це дасть? Вистава на небі? Чого?

— Казка — повторив пілот.

— Ідіотизм, — розсердився Кірстінг, який двадцять років життя присвятив вивченню космолінгвістики. — Може, малюнками ти й справді зміг би показати щось пігмеям або ав< індійським тубільцям.