Фіаско - Сторінка 8

- Станіслав Лем -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Це він знав з фотографій, зроблених супутником, і з карти, виконаної у масштабі 1:800 (вивчав їх напередодні ввечері), що дорога до Грааля поділяється на три основні частини. Перша охоплювала так зване "кладовище" й вулканічну ущелину, яку він щойно поминув. Другу щойно побачив — то була вирва в масиві застиглої лави, зроблена серією термоядерних вибухів. Це був найбільший масив застиглих вивержень орландського вулкана, і раніше ніхто не міг його подолати інакше, ніж здершися стрімкими схилами. Ядерні вибухи в'їлися в сейсмічний бар'єр, що доти затуляв прохід, і розрізали його навпіл так, як розігрітий ніж розрізає шмат масла. На карті, що світилася перед Ангусом у кабіні, це міжгір'я було геть обмальоване знаками оклику; вони нагадували, що тут ні в якому разі не можна виходити з машини.

Радіація після термоядерних вибухів була й досі небезпечна для людини, незахищеної панциром велетохода. Вихід з ущелини відділяла від входу в міжгір'я рівнина завдовжки з милю, геть чорна, наче притрушена сажею. Аж тут Ангус почув Госсе. Нічого не сказав йому про те зіткнення зі скелею, а Госсе повідомив, що по той бік звору Великого Шпиля, на півдорозі, радіонагляд за ним здійснюватиме вже Грааль.

І саме там починалася третя, остання частина дороги через западину. Чорний пил, що вкривав рівнину між двома крутосхилами, обліпив ноги діглатора за коліна, Ангус швидко й упевнено простував у низьких клубах куряви до майже прямовисних стін розколини. Він пробрався до неї крізь уламки скель, оплавлених жаром вибухів. Ці скелі, тверді мов діамант, розсипаючись під іридієвими підошвами діглатора, розліталися навсібіч із свистом куль. Але дно ущелини було гладеньке, як стіл.

Ангус опинився між обсмалених стін у вилясках кроків. Він уріс у машину, яка мовби стала його власним, збільшеним до гігантських розмірів, тілом. Увійшов у темну глибінь, таку несподівану й непроглядну, що мусив засвітити фари. їхнє ртутне проміння змагалося з клуб'ям мороку, що борсалося між стовпами звору, не пускаючи туди руде, холодне, похмуре світло неба, що ясніло в брамі міжгір'я. За кожним кроком велетохода ця світла пляма робилася все більшою й більшою. Нарешті стіни майже зійшлись, неначе не бажали випускати його велетохід "Полукс", намагалися стиснути його незграбні плечі в своїх кам'яних обіймах. Проте це була ілюзія: обабіч машини лишалося по кілька метрів.

І все-таки Ангус мусив уповільнити хід, бо "Полукс", набираючи швидкості, знову почав загрозливо хитатися, мов качка. Це зумовлювалося законом прискорення — інженерам не пощастило приборкати його повністю.

Останні триста метрів Ангусові довелося дертись крутим схилом, обережно промацуючи кожен крок. Він навіть прихилявся до самої шибки, щоб краще бачити, куди ставити баштоподібні ноги "Полукса". Ангус так пильно вдивлявся в грунт під собою, що, раптом підвівши голову, аж застиг від несподіванки: довкола все тонуло в дивному світлі...

Великий Шпиль височів над біло-рудим океаном хвилястих хмар, самотньо стримів на тлі неба, прямовисний і чорний. Ангус аж тепер зрозумів, чому дехто називав Шпиль Божим пальцем. Потроху стишивши кроки й затримавшись на зручній для огляду місцині, він спробував уловити в стишеному співі турбін голос Грааля, нічого не почув і заходився викликати Госсе. Однак і той не озивався. Діглатор і досі перебував у радіотіні.

І тоді сталася дивна річ. Взагалі радіоконтакт із космодромом був для Ангуса неприємно надокучливим, немовби заважав йому. Мабуть, через те, що пілот відчував хай не в словах, а в голосі Госсе приховану стурбованість, а може, й недовіру. В тій тривозі було бажання опікуватися ним, а цього Парвіс просто не зносив. Тепер же, коли він і справді лишився сам, бо ні людський голос, ані автоматичні імпульси радіомаяка з Грааля не долинали до нього в цій безкраїй білій пустелі, він замість полегшення відчув себе непевно, як людина у палаці див, яка не має жодного бажання покинути його, доки не побачить, що брама, досі навстіж відчинена, сама собою замикається перед нею. Ангус вилаяв себе за непотрібний настрій, схожий на переляк, і почав сходити до заболоченого схилу моря. Хоча й некрутий, схил був подекуди обледенілий, і Ангус орієнтувався просто на чорний Великий Шпиль, що сягав неба і зігнувся так, немов і справді був пальцем, що підманює до себе.

Раз і вдруге плита підошви велетохода спорснула з тупим скреготом, скидаючи донизу громаддя уламків із крижаного панцира, але це ковзання не загрожувало падінням. Треба було тільки ставити ноги, вбиваючи ступні шипами в зашкарублий наст, а це сповільнювало рух. Велетень сходив вигнутим схилом між двома ущелинами, вперто гупаючи ногами так, що аж фонтани крижинок обсипали йому наколінники й диски колін. Ангус бачив щораз далі вглиб долини, дно якої вже видніло крізь туман. Діглатор спускався нижче й нижче, а чорний палець Великого Шпиля, визираючи з-над молочно-білих хмар, здавався ще грізнішим.

Так велетохід досяг зони тих хмар, які пливли рівно й повільно, мов невидимою рікою. Хмари обійняли його стегна, туман затулив кабіну, але зник умить, наче його здмухнули. Ще кілька хвилин Чорний Палець бовванів над перистою білиною — як кам'яний стовп серед піни і криги арктичного океану. Потім Палець зник, Ангус спинивсь і прислухався, бо раптом йому здалося, ніби чує слабкий уривчастий писк. Повертаючи діглатор то ліворуч, то праворуч, він чекав, щоб цей плаксивий спів, уже цілком виразний, зазвучав однаково в обох вухах.

Пеленг виходив з Пальця, подаючи вірний напрямок. Ангус пішов просто на нього. Коли б відхиливсь, уривчастий сигнал став би голоснішим і тривожним. Крокомір показав соту милю. Більша частина дороги лишилася позаду. Менша, підступніша, розкинулася перед ним, огорнута імлою. Важкі хмари тепер темніли високо над ним, видимість сягала кількасот метрів. Анероїд показував, що тут починається найбільша заглибина, але з міцним грунтом.

Ангус ішов, покладаючись і на слух, і на зір, бо стало видніше, через сніг — очевидно, то був двоокис замерзлого вуглецю й ангідриди інших застиглих газів. Зрідка з-під них виглядала морена — слід льодовика, який утиснувся колись у розпадину вулканічного масиву, проорав її плазуючою тушею, скував кригою скельні уламки, а потім, відступаючи або танучи від магми в глибинах Титана, лишив морену в хаотичному безладі.

Краєвид змінивсь, мов зимового полудня. Зник єдиний супутник "Полукса" — його власна тінь. Велет ступав упевнено, грузнучи металевими черевиками в снігу, в дзеркалах заднього бачення Ангусові було видно власні сліди, гідні тиранозавра — найбільшого з-поміж двоногих хижаків мезозою. За цим слідом Ангус перевіряв напрямок.

З певного часу його почало переслідувати неймовірне відчуття, ніби він не сам у кабіні, а за його спиною є інша людина, він аж чув її дихання. То була галюцинація, що виникла, мабуть, від перевтоми слуху монотонними радіосигналами. Ангус це знав, але вона так йому допекла, що він затримав віддих. Тоді "другий" протягло зітхнув. Невже не галюцинація, а щось інше?.. Пілот збився з ритму, колос заточився. Ледве втримав його й почав гальмувати, аж поки зовсім спинив.

"Той другий" перестав дихати. Невже ж це був відгомін з машинних колодязів діглатора? Стоячи на місці, Ангус вдивлявся в навколишній простір, аж поки побачив на безмежних снігових покривалах чорну риску, знак оклику, намальований тушшю на білині горизонту. Звідси годі було розібрати, чи то така скеля, чи скупчення хмар. І хоча він зроду не бачив велетохода у зимовій обстановці та ще й з відстані милі, його охопила впевненість, що то діглатор Піркса.

І він рушив до нього, навіть не звернувши уваги на сигнал, який різав вуха дедалі сильніше. Ангус додав кроку. Чорна вертикальна пляма двоїлася на білому тлі, бо діглатор здригався від кожного кроку. Через кільканадцять хвилин вже можна було зрозуміти справжні розміри плями. Туди було з півмилі, може, трохи більше. Тепер Ангус і сам дивувався, чому не послав у той бік радіосигналів. Чомусь не зважувався. До сліз удивляючись у постать залізного велета, Ангус помітив за шибкою, в серці колоса, маленького чоловічка, який, висячи посеред кабіни, рухався ніби павучок у павутинні. Ангус ішов за ним, і їхні велети лишали по собі довгі хвости куряви, наче кораблі спінену борозну води на морі.

Ангус наздоганяв його, водночас не зводячи ока з дороги попереду. А там було на що подивитися. Віддалік клубочилася завірюха, у просвітах якої зблискувала ще сліпучіша за сніг білина. То була зона холодних гейзерів.

Тоді Ангус покликав того, за ким гнався. Покликав раз, удруге, втретє, але той не відповів, а навпаки — додав кроку, ніби намагаючись утекти від свого рятівника. Ангус переслідував утікача, щораз більше розхитуючи тулуб свого колоса, вимахуючи його могутніми руками, поспішав до загибелі, бо стрілка крокоміра тремтіла біля червоної поділки — 48 миль на годину. Ангус довго кричав захриплим від хвилювання голосом, та раптом йому заціпило, бо чорна постать почала розширятися, спухаючи, її контур утратив чіткість, і він бачив у іншому діглаторі вже не людину, а велику тінь, яка розмивалась у безформну пляму, аж поки розвіялася й зникла.

Ангус лише тепер збагнув, що гнався сам за собою. То був досить рідкісний, однак відомий і на Землі, в Альпах, феномен під назвою "Привид Брокена". Власне відображення на тлі ясних хмар.

Вражений цим відкриттям, приголомшений жорстоким розчаруванням, Ангус напружив усі м'язи, судомно хапаючи повітря, спалахнув люттю й розпачем, ладен спинитись відразу, без затримки. Та нутрощі колоса наче вибухнули, його шарпонуло і кинуло вперед. Оптиметри хлюпнули червінню, як розпанахані жили кров'ю. Діглатор задвигтів усім корпусом, наче корабель, що напоровся на підводний риф, і почав хилитись. Якби Ангус не схаменувся й не перевів його на повільніший крок, велетохід завалився б.

Багатоголосий протест раптово перевантажених агрегатів заспокоївся, Ангус повиснув з розчепіреними ногами, дихаючи так важко, ніби сам пробіг оці важкі останні милі. Сльози розчарування й гніву стікали його розпашілим обличчям. Трохи заспокоївшись, він витер м'якою підкладкою рукавиці спітнілі брови, тимчасом як гігантська лапа велетохода, повторюючи цей його рух, піднялася вгору, затулила вікно кабіни передпліччям і з гуркотом ударила в випромінювач, розташований на безголових плечах.