Фіаско - Сторінка 63

їхні променисті чаші почали розхилятись. У кожній палав вогняний брильянт. Напис поступився місцем перед наступним:

МИ ВИКОНУЄМО ВАШЕ ПОБАЖАННЯ КРАПКА

Він заціпеніло стояв на місці, а веселка вогняних кристалів повільно сіріла. їхні діаманти ще якусь хвилину горіли рубіном, а тоді зникли, і все розсипалося легким попелом. Темпе стояв перед колючим плетивом дроту, потім в кристалі зазеленіли нові слова:

ПРИВІТАННЯ ЗАКІНЧЕНО КРАПКА

Він підніс очі від тліючого попелища, обвів поглядом галереї, їхні обвислі, подекуди повідривані від увігнутих стін конструкції, й здригнувся, наче від удару в обличчя, раптом зрозумівши, чому ця химерна будівля видалася йому знайомою: вона була незграбною, в сотню разів збільшеною копією "Гермеса"! Галереї повторювало риштовання, приварене під час монтування до бортів і зім'яте вибухом у ту хвилину, коли "Гермес" робив посадку, а ребра, вдавлені у фронтон, були стрингерами корабля, які оперізували тепер його вивернений корпус іззовні. Вогні під навісами потрощених сходів по черзі згасали, й нарешті запанувала темрява, і тільки повислий у повітрі напис "ПРИВІТАННЯ ЗАКІНЧЕНО КРАПКА" світився блідою зеленню, яка повільно блякла.

Що він мав робити? Обстеживши збитий корабель, вони повторили його з бездумною точністю або з витонченим знущанням, щоб він, землянин, зайшов у нього, як у черево вбитої, вительбушеної істоти. Незалежно від того, чи це був наслідок лихої підступності, чи ритуал нелюдської культури, яка саме в такий спосіб виявила йому свою гостинність, Темпе опинився в лабіринті, з якого не було виходу. Задкуючи в сутіні, він перекинув контейнер, і цей прикрий звук протверезив і розлютив його водночас.

Він бігцем викотив контейнер на денне світло, під дощ. Мокрий бетон потемнів. За мжичкою вдалині сріблилася голка його ракети, клуби брудних димів із червоними іскрами, рівномірно хвилюючись, зливалися з низькими, каламутними нависами хмар, і над усім цим пустищем похилою мертвою вежею стримів "Гермес".

Темпе глянув на годинник. До наступних ста хвилин лишалася майже година. Він боровся з напливом гніву, щоб відновити розвагу й спокій. Якщо ці, тутешні, проектували бойові машини, логістику інженерної справи в масштабі планети й вакууму, то, мабуть, здатні були й до логічного мислення. Коли не хочуть показатись йому самі, то хай би повели дороговказами туди, де переданим багато місяців тому кодом їхні терміналі доведуть йому рівняннями алгебри структур конфліктів неможливість порозуміння. Хай би відкинули аргументи насильства аргументами діловими, аргументами вищої сили, яка дозволяє їм вибирати тільки між різними видами знищення.

Але не було ніяких знаків, терміналей і пристроїв для обміну інформацією, не було нічого, був тільки металевий димовий екран у хмарах, заражений труп їхнього корабля і, як храм гостинності, його повторений корпус, розпухлий, мов жаба, надута дурнем. Був і вітальний квітник із кристалів, який розсипався на попіл. Церемоніал, сповнений такого суперечливого змісту: мовляв, нічого ви тут, пришельці, ні вогнем, ні льодопадом не доб'єтесь, нічого, крім засад, копій і камуфляжу ви тут не побачите. Хоч би що робив ваш посланець, його скрізь зустріне вперте мовчання, поки він, позбавлений усякої надії, спантеличений, знавіснілий від люті, почне стріляти у все підряд з випромінювача і поховає сам себе під руїнами або вибереться з-під них і полетить геть, не збагачений знаннями, а панічно втікаючи.

Чи справді міг він щось форсувати, силоміць удертись у замкнені приміщення, в залізні периметри одноокої метрополії за стіною димів? Адже в такому чужому для людини оточенні він довідається тим менше, чим раптовіше вдарить, неспроможний одрізнити те, що відкриє, од того, що знищить.

Дощ не переставав, хмари сідали, огортаючи вершечок остова "Гермеса". Темпе вийняв із касети в контейнері біосенсор, прилад, такий чутливий, що за п'ятсот метрів реагував на тканинну зміну нічного метелика. Стрілка безперервно тремтіла над нулем, підтверджуючи, що так само, як на Землі, життя тут існує скрізь, але бактерії чи пилок рослин не могли стати ниткою Аріадни.

Зійшовши на трап, Темпе максимально висунув дуло і спрямував його на південні дими, на повиті ними розлогі забудови величезної метрополії. Індикатор і далі слабенько тремтів на нулі. Темпе якомога збільшив фокусну відстань. Дим, хоч і металевий, не міг становити для нього перешкоди, так само як і мури, але хоч він повів біометром уздовж обрію, стрілка й не ворухнулася. Мертве залізне місто?

У це так важко було повірити, що він мимохіть похитав апаратом, наче годинником, який раптом зупинився. Тільки коли, розвертаючись, спрямував дуло на небосяжну сіть, яка проступила крізь дощ, стрілка здригнулася й ривками застрибала в різні боки.

Темпе бігцем повернувся до всюдихода, поставив контейнер під опорою, закріпив біосенсор у двоцентровий тримач біля керма й поїхав до підніжжя розвішаної на щоглах сіті.

Дощ лив як з відра. Вода хлюпала з-під коліс, заливала віконце шолома, засліплювала, тож доводилося весь час позирати на біосенсор, стрілка якого робила швидкі стрибки. Судячи з лічильника, він проїхав чотири милі й тепер наближався до граничної зони розвідки. Однак не зважив на це й ще збільшив швидкість. Якби не застережливе червоне блимання на панелі приладів, він з'їхав би всюдиходом у глибокий рів, який здалеку скидався на чорну смугу злітного поля. Різко зупинений всюдихід занесло, він іще кілька метрів ковзав боком на заблокованих колесах і нарешті застиг біля краю потрісканих плит.

Темпе вийшов, Щоб оглянути перепону. Туман не дозволяв точно визначити відстань і створював враження глибини — залита бетоном рівнина обривалася рваними краями під глинястим скосом рову. Рів виявився неоднакової ширини, але його ніде не можна було подолати по дюралевій драбинці — мабуть, його недавно проклали з допомогою вибухових зарядів, до того ж поспіхом, про це свідчили брили глини, подекуди так'небезпечно навислі, що могли будь-якої хвилини впасти на дно.

Протилежний скіс рову, з кам'яними уламками, увігнаними вибухом у мул, був не дуже стрімкий, над ним крізь туман просвічували вічка небосяжної сіті. Через великі інтервали на тому боці рову видніли колодязі з анкеражем сталевих линв типового натягу, який тримає у вертикальному положенні щогли антен у шарикопідшипниковому кріпленні без консолей. З двох найближчих труб вибухом вирвало анкери разом з противагами.

Ведучи поглядом уздовж безпорадно обвислих тросів, Темпе за кільканадцять метрів помітив, що тіло щогли складається з тонких телескопічних сегментів, вигнутих угорі, мов вудлище під великою рибиною, внаслідок чого ненатягнена сіть обвисла і її найнижчі кабелі мало не торкалися грунту. Скільки можна було добачити крізь туман, схили були вкриті світлішими від глини горбочками — це були або маківки вкопаних у грунт резервуарів з якоюсь рідиною чи газом, або неоднакової висоти кротовини, або зариті до половини панцирі велетенських черепах. А може, шапки гігантських грибів? Чи криївки-землянки?

Дощ і вітер гойдали ниттям ослабленої сіті. Темпе вийняв із всюдихода біосенсор і почав водити його дулом понад горбками. Стрілка раз по раз стрибала в червоний сектор шкали, потім верталася назад — і знову показувала пік, збуджувана метаболізмом не якихось живих мікроорганізмів чи мурах, а мабуть, китів або слонів, немовби вони цілими стадами позагрузали в набряклому водою грунті.

До контрольних ста хвилин залишалося сорок сім. Повернутись до ракети і чекати? Шкода часу, а найгірше те, що він може проґавити щось раптове. В уяві вже почали невиразно вимальовуватись правила гри: квінтяни не нападають, а тільки розставили перепони, щоб він скрутив собі в'язи, якщо так дуже цього хоче. Тож нічого було далі роздумувати.

І Темпе заходився рішуче виймати з контейнера знаряддя, щоб перестрибнути на той бік рову. Надів реактивний літальний апарат, застромив у кишеню саперну лопатку, надів лямки рюкзака, в який засунув біосенсор, і, розуміючи, що така спроба не завдасть берегові ніякої шкоди, застосував спершу ракетницю, яка стріляє териленовим тросом, Вперши її в лівий лікоть і цілячись низько в протилежний укіс, він вистрелив. Трос розмотався зі свистом, і гаки вп'ялись у берег, але коли він потяг трос до себе, розмоклий грунт ураз попустив, Тоді він відкрив клапан і стиснене повітря з шумом легко підняло його вгору, мов на тренувальному полігоні. Він пролетів понад темним ровом з мулистою водою на дні і, зменшуючи тягу, яка била його по ногах холодним тремтячим повітрям, опустився на набачене місце за горбком, схожим на величезну безформну хлібину з шерехатого азбесту. Черевики його роз'їхалися в болоті, але він устояв.

Тут було не надто круто. Його оточували пузаті, присадкуваті ліплянки попелястого кольору зі світлішими смугами там, де хлюпотіли струмочки води. Покинуте в тумані сільце примітивного негритянського племені. Або кладовище з могильними горбиками. Вийнявши з рюкзака біосенсор, він спрямував його на шерехату випуклість за крок попереду. Стрілка затремтіла біля червоного максимуму, як слабкий вольтметр, приставлений до потужної динамо-машини.

Тримаючи перед собою важкий оптиметр з висунутим дулом, наче зброю, готову вистрелити, Темпе оббіг довкола сірого шкаралупчастого горба, що випнувся з глини. Черевики залишали глибокі сліди, які зразу заповнювалися каламутною дощівкою. Він біг угору схилом від одного безформного 6уханця до іншого. Приплюснуті зверху, вони перевищували його на півзросту. Саме для мешканців заввишки з людину. Але ніде не було й сліду якихось входів, отворів, віконець, амбразур. Не могли це бути ні зовсім глухі й безформні бункери, ні трупи, поховані в зашкарублих могилах. Хоч би куди він повернув оптиметр, скрізь кипіло життя. Для контролю Темпе спрямував дуло у власні груди. Стрілка відразу перемістилася з краю в центр шкали. Обережно, щоб не пошкодити, він засунув біосенсор у рюкзак, вихопив складану лопатку з кишені на холоші скафандра, став навколішки й почав копати податливу глину. Часом лопатка різко скреготала об щось тверде, він відкидав від себе липку мазь, вода швидко заповнювала яму, яка дедалі глибшала.