Флорентіна - Сторінка 3

Тепер сіть має металеву рамку, яку кладуть по двох кутках на забиті дерев'яні

— А тепер давай шарніри! — каже вусань.

Другий подає з візка шарніри. Той кладе їх по боках уздовж під сіть, саме там, де сходяться обидва металеві [249] прути. Кінчики прутів вставляє у шарніри, і тепер ясно, що це воно за штука. Це — розкладна пастка. Половину її можна відхиляти, як відкидний верх дитячого візочка, а як за шнур хто смиконе, то вона відскочить наперед.

Навкруг тієї половини, що може відкидатися, два чоловіки наклали камінців. Натягнули сіть, прив'язали шнур і все замаскували зеленим гіллям.

Флорентіна, ні про що не здогадуючись, стоїть і досі біля лавки й годує голубів. Пакуночок ось-ось спорожніє, і це її трохи засмучує. Та от підійшов вусань, дав дівчинці другий пакунок, ще більший, з кормом для голубів, і показав на чотирикутник, викладений із камінців перед замаскованою сіттю.

Флорентіна добре знає вусаня. Це Вастль, який живе в сусідньому будинку. Ось він щось їй каже, і дівчина киває головою. Тоді з великим пакунком у руках вступає в той чотирикутник і довірливо розсипає свіжий корм. Голуби йдуть за нею, тільки один, кривенький, задовольняється крихтами біля лавки.

Тепер усі голуби стрибають і клюють у визначеному для них місці. Вони злітаються з усього парку. В їхній бік з цікавістю поглядають два дрозди та кілька горобців.

Тим часом чоловіки в кашкетах сидять на лавці й снідають. У них є з собою теплий печінковий паштет, кренделі й пиво. їхні гучні балачки полохають самотнього кривенького голуба, і той забивається аж під лавку.

У Флорентіни до голубів, що никають під лавками в парку, особлива пристрасть. Ми ще розповімо чому. Та про цю особливу пристрасть є в неї і вірш. Ось він:

ПІСНЯ ПРО ГОЛУБІВ ПІД ЛАВКАМИ

Чого б то голубам під лавами дибать?

Невже папір потрібен голубам? [250]

Як знайдуть крихту пирога чи хліба,

то спритно так клюють, аж смішно нам.

Чого б то їм під лавки забігати?

Від кого вони хочуть утекти?

Там їх не впіймає кіт вусатий

І не зачепимо ні я, ні ти.

Про що вони під лавками гадають?

Мабуть, таке: "Що тут для мене є?

Крихот нехай тут люди не шукають,

бо що додолу впало — то моє".

Чого ніхто їх, бідних, не жаліє,

гостинчика ніхто не принесе?

Чи думаєте, голуб не зуміє

віддячити як треба за усе?

Он гляньте, гляньте, як вони стрибочуть!

Які веселі й милі, далебі!

Я записати вам на пам'ять хочу:

"Давайте годувати голубів!"

Ми ще розповімо, яка подія наштовхнула Флорентіну написати цей вірш. А поки що в неї на думці голуби, які не сидять під лавками.

Флорентіна аж цвіте: в неї повні жмені корму. Вона бере його й посипає поміж голубами. Люди, які вийшли прогулятися, спостерігають за нею.

Чоловіки, що сиділи на лавці, вже поснідали, і вусань Вастль каже тому, другому:

— Го'!

Що означає: "Годі!"

Обидва встають і гукають Флорентіну. Дівчинка підбігає до лавки, бо в неї однаково скінчився корм.

— Постережи наш сніданок! — каже Вастль і показує на недоїдений печінковий паштет і на дві порожні пляшки з-під пива. [251]

Флорентіна стереже сніданок. Та ось вона помічає під лавкою самотнього кривенького голуба, то вже їй не до того. Та й хто сквапиться на ті недоїдки й порожні пляшки з-під пива?

Слабенький голуб привертає до себе всю Флорентінину увагу. Дівчинка й цього разу не бачить, що діється в неї за спиною.

А ті два чоловіки обережно збирають віття, яким маскували відкидну сіть, а тоді Вастль рвучко смикає за шнур. Сіть накриває всіх голубів.

Флорентіна й тепер нічого не помічає. Вона оглянулась аж тоді, як почула позад себе злякане туркотіння й пурхання.

Саме якийсь незнайомець каже:

— Це злочин! За це судити треба!

Тепер Флорентіна побачила, що всі голуби, яких вона годувала, разом з двома дроздами й горобцями, попалися в пастку.

Флорентіну не обдуриш. Вона здогадується, що Вастля і того, другого дядька призначено ловцями голубів. І мабуть, Вастль запропонував їй годувати голубів лише задля того, щоб людям, які прогулюються парком, не одразу впало в око, що тут робиться.

Флорентіна вважає, що Вастль учинив недобре. Вона навіть радіє, що люди в парку накинулись на ловців голубів.

Якась жінка з пінчером ще й заступається:

— Ці чоловіки не винні. Це ж їхній фах.

Та інші люди обурюються:

— Кожен сам собі вибирає фах!

Флорентіна лише краєчком вуха дослухається до людських балачок. Вона тепер думає тільки про хворого голуба, самотнього голуба під лавкою, що дивом порятувався.

Вона скрадається до голуба, а він і не ворухнеться. Тоді Флорентіна мерщій хапає пташку на руки, тулить її, теплу, до грудей і стрімголов мчить геть.

Біжить, ледве переводячи дух. І схвильовано шепоче: [252]

— Не бійся, моя голубонько! Нічого лихого я тобі не вчиню. Я порятую тебе! Я назву тебе Жозефіною або Кларою, а може, Маргаретою.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

в якому йдеться про те, як рятують голубів, та шукають гроші, і де з'являються, а потім зникають хлопчики Лойсль і Карлхен

Поки Флорентіна з хворим голубом на руках мчала великим містом, її товаришка Боббі закінчила розмальовувати скриньку своїй бабусі на день народження. Тепер вона вибігла на вулицю, щоб знайти Флорентіну, і неподалік хлібної крамнички тітоньки Вітстум зіткнулася з нею лице в лице.

— Флорентіно, підемо шукати гроші? — питає Боббі.

— Ніколи,— захекано відповідає Флорентіна.— Мені треба глядіти Маргарету. Вона кульгає й не може літати. Ще трохи, і дядьки б її спіймали.

Боббі анічогісінько не втямить. Та коли вона помічає в руках Флорентіни голуба, то розуміє принаймні половину того, що сталося. Флорентіна тим часом мчить собі далі. Боббі теж не відстає:

— Куди ти несеш голуба?

— Додому! — кричить Флорентіна. (Вона здебільшого кричить, хоч переважно й нема чого.)

— Ти не боїшся Нявки? — питає Боббі.

Враз Флорентіна спиняється, її товаришка наскакує на неї, і вони буцаються лобами.

— Ой! — скрикує Боббі.— Що з тобою?

— Додому не можна,— розгублюється Флорентіна.-

Нявка дуже ласа до голубів. Вона неодмінно з'їсть Маргарету.

— З'їсть,— погоджується Боббі,— та й не писне. Наша кицька теж до голубів ласа. Що ж його робити? [254]

— Дай подумати,— мовить Флорентіна.

Та, на жаль, упавши в роздуми, Флорентіна надто притискує голубку Маргарету, а голуби цього не люблять. Маргарета пручається, і Флорентіна з переляку випускає її. Оце тобі й на: голубка приземлюється на тротуар і, накульгуючи й стривожено тріпочучи крильми, стрибає у відчинене вікно, до підвалу того будинку, де мешкає Боббі.

Недовго думаючи, Флорентіна кидається слідкома, Боббі — за Флорентіною, а двоє хлопчиків, що за всім цим стежать, і собі лізуть у підвал.

У підвалі під самим вікном — цементна підлога. Гуп — це зіскочила Флорентіна.

Тоді — трах! Це Боббі.

Потім — шух-шурурух! Це хлопці.

Голубка Маргарета полохливо забилася в куток підвалу й затуркотіла: "Гу-гу-гу-гу".

Флорентіна гукає:

— Маргареточко, серденько моє, що ти там робиш? Ходи до своєї мами, ходи!

Флорентіна рушила до голубки куди обережніше й тихіше, ніж вона завжди ходить. Пташка полохливо відскакує, та все ж попадається.

— Це що, твоя голубка, Флорентіно? —г— питає один із хлопців.

То Лойсль, син бензозаправника.

— Це моя Маргареточка,— відповідає Флорентіна й пальчиком гладить голубку по голівці. А та нічичирк, тільки наполохано водить очима.

— Я врятувала її од смерті,— каже Флорентіна, а тоді розповідає всім трьом геть усе, що пережила в парку.

— Оце-то історійка! — мовить Лойсль.— Мені здається, нам треба врятувати більше голубів, не тільки її.

— Але куди ми їх дінемо? — питає Карлхен. Це другий хлопець, син удови Майсель, продавщиці капелюхів. Він уславився своїми вічними "якби" та "але".

Лойсль морщить чоло й на мить замислюється:

— А чий це підвал? [255]

— Наш,— каже Боббі.

— А що то за клітка?

— Там жив золотистий хом'ячок, який торік помер від запалення легенів.

— То, може, в клітці вже немає ніяких мікробів? — питає Лойсль.

— Де б вони взялись! — каже Боббі.— Ми її вичистили.

— Ну то посадімо цю голубку в клітку,— велить Лойсль.— А тоді видно буде, куди прилаштувати інших. Флорентіно, садови свою пташку сюди!

Дівчинка відразу слухається. Бо, по-перше, Лойсль — верховода на вулиці, і, по-друге, в нього дуже гарні каштанові кучері. А дівчатам це до вподоби.

Діти вибираються вікном з підвалу надвір, а кривенька голубка Маргарета лишається в клітці, де жив колись золотистий хом'ячок.

Надворі Лойсль каже:

— Притулок ми їм знайшли, а тепер будемо шукати для них їжу.

— Але,— перебиває Карлхен,— за їжу треба платити!

— А ми з Флорентіною й так збиралися шукати гроші,— хвалиться Боббі.— Ви тим часом можете ловити голубів. /

— Гаразд,— пристає на це Лойсль.— Шукайте гроші! А ми ловитимем голубів. Ходімо, Карлхене!

— Але ж куди ми підемо? — питає Карлхен.

— На Карлів майдан,— відповідає Лойсль.

Хлопці біжать, а Флорентіна й Боббі прямують до сусіднього вокзалу на пошуки грошей.

Немає в світі нічого простішого, як шукати гроші на великому міському вокзалі. Спершу треба обійти телефонні будки, обдивитися, чи не стримлять у щілинах забуті монети; коли ж там нема нічого, злегенька постукати по телефонних скриньках. Часом якась монета і брязне. Саме так Боббі і Флорентіна добули 40 пфенігів. [256]

Тоді треба обнишпорити великі залізні скрині на багато дверцят, у яких за ЗО пфенігів упродовж дня можна зберігати свій багаж. Тут теж є щілини для монет, і дівчаткам добре-таки пощастило: вони натрусили аж 90 пфенігів. Та на 1200 дверцят — це й не диво!

Нарешті дівчата отаборюються біля довжелезної черги до квиткових кас, де обстежують долі. Там неважко натрапити на якісь монети, бодай вартістю в один пфеніг. Коло кас наші шукачки назбирали 41 пфеніг.

Тепер вони мають 1 марку й 71 пфеніг. Ще оглянули щілини для монет у автоматах. Там вони знайшли одну жуйку, яку поділили пополам, і монету на п'ять пфенігів. Отож, їхня здобич уже становить одну жуйку й 1 марку 76 пфенігів. З тією здобиччю вони й вертаються пішки на свою вулицю, щоб купити в тітоньки Вітстум крихот хліба.

Такі пошуки грошей мають подвійну цінність: це справа й потрібна, і водночас втішна. Флорентіна написала про це пісню на пакувальному папері. Ось вона:

ПІСНЯ ПРО ПОШУКИ ГРОШЕЙ

І що ми ходимо шукать?

Ми — грошей шукачі.

Робота й вигідна така,

й приємна для душі.

Ми прибігаєм на вокзал,

там автоматів повен зал.

В них шпарки для монет.

Отут увесь секрет!

Ану постукай і трусни,

тоді у шпарку зазирни.

Ну от — одна лиш мить —

а вже там щось лежить.