Флорентіна - Сторінка 8

- Джеймс Крюс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Голос вона мала тоненький, як у дівчати, і дитячі рученята, чисто тобі з марципана. У своєму будинку з крамничкою вона жила сама як палець уже двадцять років, а кожний зайвий гріш клала в окружну ощадкасу, їй бракувало для цілковитого щастя лише одного — доньки.;

І ось, як сніг на голову, нагодилось оце дівча, таке-такісіньке, як вона хотіла і бачила у своїх мріях. Бо тітонька Роза — хоч хоч як неймовірно це звучить — любила людей неспокійних, з якими ніколи не знаєш, що вони можуть встругнути наступної миті. Ця врівноважена кругленька тітонька, яка ось уже понад двадцять років щоранку рівно о сьомій відчиняла крамницю, ця п'ятдесятирічна тітонька, за непорушними звичками якої можна б звіряти годинник, ця сама тітонька нишком жадала неспокою, жвавості й чарівної неточності. ^,

Напевно, це можна пояснити приказкою: протилежності притягуються.

А може бути й зовсім інакше пояснення. В усякому разі, тітонька безперечно мала саме таку вдачу. І найщасливіша від того була невтомна Флорентіна. [290]

Завжди понура кицька Олівія тепер, відколи тут поселилася Флорентіна, гасала по хаті, як мітла. І часто терлась об ноги дівчинки. Бо Флорентіна була дуже щедра на крихти кексу, обрізки ковбаси й сиру.

Вставмо ж мерщій у нашу розповідь вірш із повного зібрання творів Флорентіни, щоб показати, що дівчинка любить котів. Ось він:

ПІСНЯ ПРО МОЮ КИЦЮ

Голубів люблю я змалку,

і котів я теж люблю.

Як пташок годую зранку,

то свою кицюню Нявку

навкруг шиї почеплю.

Добре їй тримаю лапи,

щоб не вирвалась ніяк.

Бо я знаю, що котяка,

як дай волю, то подряпа

всяку пташку тільки так!

Ці коти ще й хапуняки.

Я своїй скажу:-Не смій! —

І моя кицюня Нявка

вже на голубів не нявка —

ні до чого птахи їй.

Оце й годі про любов Флорентіни до котів. Повернімося знов до тітоньки Рози Райбісль.

Після того, як Флорентіна перебралася до неї, меблі в її помешканні були переставлені ще раз, уже втретє. Тітонька Роза допомагала Флорентіні з невичерпним, радісним терпінням. Великодньої неділі її домівка була опоряджена так мило й затишно, як ніколи досі.

Цього ранку сонце всім зичило добра. Воно розсіяло по небу трішечки хмарок, начебто хто накидав дрібних [291] жмутиків вати, й обливало теплим золотим уранішнім світлом село й пагорок.

Коли тафернвізівці поверталися від утрені, з сусіднього села й простували через пагорок, то побачили своє село внизу перед собою у нових, свіжих барвах. Сонце й лагідний весняний вітер позлизували останні снігові латочки.

У садку крамарки поміж кущами форсиції в мідяно-жовтому цвіту миготіло щось кольору марципана. Це була Флорентіна у своїй рожевій святковій сукенці з пишними шлярками. Вона ховала великодні писанки, великодні гніздечка і великодніх зайців із шоколаду.

Час од часу вона гукала:

— Тітонько, мені треба ще три писанки із нуги!*

Або:

— Тітонько, відірвалося ліве вухо. Мені треба нового зайця!

І щоразу Роза Райбісль несла в садок ті ласощі, що їх вимагала Флорентіна, несла терпеливо й усміхалась.

Коли Щульце-Нойберги показались на сільській вулиці, Флорентіна вже все ретельно позаховувала. Залишилось тільки одне — пов'язати киці Олівії небесно-голубу стрічку.

Це легко казати, та не легко зробити. Бо саме цього дня кицька дуже побоювалася Флорентіни. Все ж дівчинці пощастило прибрати Олівію по-великодньому. На жаль, не обійшлося без подряпин. На лівій руці був добре помітний довгий червоний рубчик. Та це дівчинку не турбувало. Набагато цікавіше було спостерігати, як Шульце-Нойберги шукають великодні гостинці.

Першою щось знайшла Флорентінина товаришка Боббі. Вона знала Флорентіну й знала, що та могла скористатися найдивовижнішими сховками. Тому вона вилізла на драбину, яка була прихилена до ринви пральні.

[* Н у г а — ласощі з солодких горіхів. [292]]

І справді, вгорі у ринві щось сяяло на сонці — синьо, червоно й жовто. То було гніздечко з нуговими писанками, загорненими у фольговий папір.

Інші сховки були не набагато простіші. Пан Шульце-Нойберг, похитуючи головою, признався, що в його житті це таки найважчі великодні пошуки.

Шоколадний заєць, обгорнений цупким папером, був запханий у кротячу нору, з якої виглядав тільки край його лівого вуха; одна лілова писанка була так спритно захована серед грядочки лілового шафрану, що треба було дуже пильно придивлятися, щоб її знайти; а писанка з начинкою, перев'язана стрічкою, спокійнісінько лежала собі у поштовій скриньці, яка висіла на воротях саду.

Та нарешті з делікатною допомогою Флорентіни були виявлені геть усі сховки, і Шульце-Нойберги, навантажені ласощами, подалися до своєї дачі.

А Флорентіна була така схвильована того дня, що склала кумедну абетку, до якої на пакувальному папері додала примітку: "Написано великодньої неділі на кухні Рози Райбісль".

Щоб показати, в якому грайливому настрої перебувала Флорентіна, наводимо оцей вірш:

МОЯ АБЕТКА

Аґрус — ягода смачна,

якщо є в саду вона.

Бабця бігає у льох.

Що, як бігати удвох?

Віл такий, як всі воли,

а осел — як всі осли.

Голуб має власний дім,

та сидить не часто в нім. [293]

Дощ надовго задощив,

є дощити йому чим.

Егегекало летить.

"Еге-ге!" —усім кричить.

Єгер ходить по гриби,

як немає що робить.

Журавель — як пастушок,

вигнав жабку на лужок.

Зошит в школу не попав,

бо пролежав і проспав.

"Й" пишу у слові "кит",

"І" пишу у слові "кіт".

Інге Зандерс молодець,-

чимчикує навпростець.

їжу носять їжачки,

бо на те в них голочки.

Йорж у гості б завітав,

коли б сам дорогу знав.

Качур дибає на став,

хоч од качечки відстав.

Луг цвіте, буяє луг,-

линуть пахощі навкруг.

Мама варить на свій лад

маринад і шоколад.

Небилицю знай таку:

стіл купається в ставку. [294]

Острів став — ні верть, ні круть,

не боїться й потонуть.

Птах три дні писав листа,

але хто його вчита?

Руки зовсім не болять,

як матусю обіймать.

Стежка вибігла у сад,

та їй сад чомусь не рад.

Торт смакують залюбки

і дорослі й малюки.

Уве й Карі — сміхуни,

реготять усе вони.

Флорентіна теж така,

ще й, мов скіпочка, тонка.

Хмара, хмарка, хмареня —

одне одному рідня.

Цуцик має справжній хист —

ворушити куций хвіст.

Чашко, чашко, вибачай,

я не буду пити чай.

Шевчик любить шевцювать,

так, як я вірші писать.

Щука хитра, бач, яка —

не клює на черв'яка.

Юнга — хлопець хоч куди,

не посидить без води. [295]

Я абетці бачу край,

тож берися і читай.

Після кумедної Флорентіниної абетки повернімося знов на дачу Шульце-Нойбергів.

Драбина там уже давно була почеплена на завіси, намальований слоник вигравав розкішними свіжими барвами без жодної тобі непотрібної цяточки, а плакат із жовтими картопляними галушками на голубому тлі лежав у картонному рулоні з написом: "Рекламний відділ фірми "Кнедель-Меєр", Менхгаузен, Лебергассе, ІЗ", хоч зараз віднось його на пошту.

За обідом родина розбалакалась про Флорентіну. Напередодні вони одержали лист. і посилку від її мами з озера Гарда.

Мама писала: "Я рада, що моя донька перебуває в такому спокійному сільському куточку. Вона там, напевне, й сама стане спокійнішою".

— Нізащо не стане! — зітхнув пан Шульце-Нойберг. І, мов той тафернвізівський селянин, докинув:— Аби вона знала!

— Е, Гансе, не роби з мухи слона,— мовила його дружина.— Дівчинка ще нічого не чинила з лихими намірами. Хіба не так, Гансе?

— Авжеж, авжеж. Я ж нічого не кажу. Вона, власне, навіть добра дитина. В неї ангельська душа, але, на жаль...— Він знову зітхнув.— На жаль, вона непосидюща, як сатана.

— Шкільний лікар казав, що в неї погана кров,— докинула й Боббі.

— Ну от! — вигукнув батько.— Я так і знав. Такої метушні не витримає і найдужчий віл. Колись вона звалиться з ніг.

Він і гадки не мав, що незабаром його передбачення справдиться. [296]

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,

у якому фатально збувається передбачення пана Шульце-Нойберга і багато людей проводять безсонну ніч

Опівночі, коли на дачі всі вже спали, хтось затарабанив у двері й схвильовано загукав:

— Це Роза Райбісль! У Флорентіни правець!

Засвітилося світло, і хвилин за п'ять пан Шульце-Нойберг, уже одягнений, відчинив двері розгубленій крамарці.

Цього разу він не зітхав і не бурчав.

Тільки питав:

— Ви міряли температуру?

— Так. 39 і 8!

— Ви переконані, що це правець?

— Думаю, що правець. Бо її вдряпнула Олівія. Рука опухла, і на ній проступають червоні смуги.

— Хто така Олівія?

— Моя кицька.

— Ага, згадав. Хто з лікарів чергує в неділю?

— Бойтельбах. В Айнеді.

— Ви його викликали?

— Так, але в нього поламалася машина. Вийшов з ладу кулачковий вал. То я хочу спитати вас...

— Добре, панно Райбісль, я поїду,— мовив пан Шульце-Нойберг.

Коли його сонне жіноцтво зійшло донизу в халатах, він уже завів машину.

Та його дружина, яка і в найскрутніші моменти завжди мислила практично, вигукнула:

— Зачекай хвилиночку!

І принесла йому в машину скручений у трубку плакат з картопляними галушками, готовий до відправки поштою.

— Якщо ти однаково їдеш в Айнед, то прихопи і його з собою,— мовила вона.— І прошу тебе, Гансе, [297] зателеграфуй батькам: Дезенцано, Лаго ді Гарда, Італія, готель "Імперіал".

Пан Шульце-Нойберг проказав собі під ніс:

— Дезенцано, Лаго ді Гарда, Італія, готель "Імперіал".

І помчав вузькою дорогою до шосе.

Тим часом пані Шульце-Нойберг одяглася і, озброєна електричним ліхтариком та домашньою аптечкою, подибала до крамниці Рози Райбісль.

Але домашня аптечка пані Шульце-Нойберг не пригодилася. По-перше, і в крамарки була скринька, повна всіляких ліків, а по-друге, лікар рівно за півгодини дістався до Тафернвіза. Зараз же за ним приїхав і пан Шульце-Нойберг.

Роза Райбісль скрізь у будинку повмикала світло. Вона вийшла навшпиньки назустріч чоловікам і сказала пошепки:

— Вона марить.

Тоді провела лікаря до ліжка, на якому сиділа пані Шульце-Нойберг і тримала здорову руку хворої дівчинки.

Уже згадуваний тут лікар Бойтельбах був чоловік огрядний, важив мало не два центнери, мав уже років шістдесят п'ять, але був на завидки здоровий.

Він говорив голосно, повагом, із розкотистим "р", як трагічний герой на сцені. Цим справляв велике враження на селян.

Та цього разу він попервах не сказав нічого. Зміряв пульс і температуру, уважно оглянув долоню й усю ліву руку. І аж коли знов підвівся, то мовив:

— Це не пррравець, а натуррральне заррраження кррові!

— А натуральне зараження крові дуже небезпечне? — спитала крамарка, перелякано дивлячись на нього.

Лікар відповів, готуючи шприц:

— Натуррральне, люба панно, означає спррравжнє.