Фредерік, або Бульвар Злочину - Сторінка 17

(Він перевертає картку, вивчає її і задумливо вимовляє). Це написано вже десять років тому.

Постарілий, хворий Фредерік, насилу пересуваючись, виходить із туалету і вертається у своє крісло. Він повторює хриплим голосом.

ФРЕДЕРІК. Десять років…

ПІПЛЕ. У життя — брудні пальці, пане Фредерік. Завтра бульвар Тампль закривають, більшість театрів будуть зруйнована. Уряд хоче розширити вулиці, стати на заваді хвилюванням і розгорнути операції з нерухомістю. У мене від цього нуртує живіт.

ФРЕДЕРІК. Не хвилюйся, Піпле, поки залишаться двійко дурнів і шматочок сцени, театр виживе.

Він кахикає. Піпле хоче йому допомогти. Фредерік його відштовхує і продовжує кахикати самостійно.

ПІПЛЕ (хоче змінити тему). Як ви тут опинилися?

ФРЕДЕРІК. Я ніколи й не залишав цього будинку. Хлопчиком жив у двірницькій у дворі разом із матір'ю, яка була гладильницею. У тридцять років досяг третього, почесного поверху, там, де балкони: я мав квартиру, яка займала всю площу будинку. Після першого арешту майна судовим виконавцем я переїхав на четвертий поверх в окрему квартиру. Потім, через погану звичку платити борги, на п'ятий. Але квартирна платня стала завеликою. І тепер, на жаль, я в мансарді. Я пройшов усі поверхи. Яке сходження! По мірі того, як я летів клубком донизу, я підіймався вгору.

ПІПЛЕ. Годі, годі, не кажіть так.

ФРЕДЕРІК (просто). Я не сумую. До того ж, на жаль, я знаю, що буде після мансарди, яким буде мій наступний етап.

ПІПЛЕ. Так? Який же?

ФРЕДЕРІК (з посмішкою). Хмари…

ПІПЛЕ. Пане Фредерік, не кажіть так.

ФРЕДЕРІК (з гумором). Я не звертаю на це уваги. Я вже стільки разів помирав… і щоразу піднімався… під оплески…

Жорстоко закашлявся.

ФРЕДЕРІК. Рак голосових зв'язок… це логічно для актора… ти вмираєш від того, чим грішив… (Раптово хапає Піпле за руку і стискає її). Скажи мені, вона прийде, правда ж, вона прийде?

ПІПЛЕ (йому ніяково). Я не знаю, пане Фредерік. Я послав одного з моїх синів до готелю, де проїздом зупинилася герцогиня Йоркська, сподіваюся, що йому вдасться її зустріти.

ФРЕДЕРІК. Мені сказали, у неї чарівні діти, так? Хлопчик і дівчинка. Я пишаюсь.

У цей момент мовчки входить Береніка у супроводі молодшого сина Піпле Робеспьєра, хлопчика десяти років. Вона вдягнена елегантно і просто, як і раніше, дуже гарна.

Проте серпанок печалі покриває її риси.

Вона бачить Фредеріка, поки він її не помічає. Приголомшена, відвертається, щоб приховати сльози.

ФРЕДЕРІК. Що я чую? Це вона?

Береніка заперечно жестикулює Піпле.

ПІПЛЕ. Ні, пане Фредерік. Це мій останній повернувся. Він… він хотів би прочитати вам байку Лафонтена… "Коник-стрибунець і мурашка". Ну, починай, Робесп'єре.

Підштовхує сина до Фредеріка.

Хлопчик бере Фредеріка за руку, починає читати байку.

РОБЕСП'ЄР (розповідає байку "Коник-стрибунець").

"В чистім полі, на роздоллі,

Коник, славний стрибунець,

І танцює, і співає —

Пречудовий молодець!

У траву! — в пшеницю! — в жито! —

Досхочу розкошував,

І цілісінькеє літо не вгаваючи співав.

А довкола всі працюють,

Вся Мурахова сім'я.

Стрибунець із них сміється:

Не люблю роботи я!

Розгулявся на всі боки —

Все байдуже, все дарма!..

Коли гульк! — до них у гості

Суне лютая зима!..

Скочив Коник до Мураха,

Стиха слізоньку обтер:

— Бачиш, он зима біліє…

Що я їстиму тепер?

— Ти спізнився, небораче, —

Відказав Мурах йому. —

Хто любив життя ледаче —

Непереливки тому.

Проспівав ти літо гоже —

Вдача вже твоя така.

А тепер танцюй, небоже,

На морозі гопака!"

Потім Робесп'єр заливається сміхом.

ФРЕДЕРІК (зупиняючи дитину). Чому ти смієшся?

РОБЕСПЬЄР. Те, що каже мурашка, кумедно…

ФРЕДЕРІК. Ні, скоріше, жорстоко. Хіба можна дати конику померти з голоду? Ти ж чув, гуляючи по полях, як він співає у полудень, коли так спекотно; він співає і вночі, коли ти спиш; він співає для всіх — для дітей, для перехожих, і навіть коли нікого немає, для сонця і зірок. Можливо, він не дуже гарний, його маленький крик, але він співає від щирого серця. То ж якщо він нічого не вміє, окрім як співати влітку, то він має померти взимку?

Він тремтить і кахикає.

Пестить дитину по голові.

ФРЕДЕРІК (похмуро). Ні, ти маєш рацію. Роби, як мурашка, забудь про коника-стрибунця, не ставай актором, ніколи. Актор ні на що не годиться: він не вміє любити. (Нахиляється до дитини). Одного разу я зустрів жінку, якій би міг віддати перевагу над усіма іншими, надовго. Але я збрехав їй. Я не хотів нав'язувати їй ні себе, ні своє життя.

Фредерік закидає голову назад, змучений цим спогадом.

Береніка тихо наближається до нього.

БЕРЕНІКА (на видиху). Може, насправді, це було доказом кохання?

ФРЕДЕРІК. Береніко?

Приголомшені, двоє закоханих зустрілися, майже не насмілюючись глянути один на одного, торкнутися.

Схвильований Піпле відвертає голову.

Береніка, на колінах перед Фредеріком, пристрасно стискає його руки в своїх.

БЕРЕНІКА. Пробач мені, Фредеріку.

ФРЕДЕРІК (на останньому подиху). Пробачити тобі? Але що?

БЕРЕНІКА. Те, що я поїхала. Того вечора я зрозуміла, що ти примусив себе обманути мене і принизити. Я знала, що ти не кохаєш Манірницю. Я б могла протестувати, викрити тебе. Проте я поїхала.

ФРЕДЕРІК. Береніко…

Вони обнімаються.

БЕРЕНІКА. Я відчувала, що якби я наполягла, я б змусила тебе повірити в те, що життя може бути таким же реальним, як і театр.

ФРЕДЕРІК. Береніко…

Вони знову обнімаються, але Фредерік, вражений почуттями, слабшає.

БЕРЕНІКА. Йому зле.

ПІПЛЕ. Він виснажений, пані герцогиня. Лікарі кажуть, що він не мав прожити так довго. Але він прожив… тому що чекав на вас.

Береніка ніжно цілує Фредеріка, потім відвертається і дзвінко ляскає в долоні.

Кілька чоловіків у лівреях мовчки входять до мансарди. Двоє з них кладуть Фредеріка на носилки.

ПІПЛЕ. Що ви робите, пані герцогиня?

БЕРЕНІКА. Я його забираю.

ПІПЛЕ. Куди?

БЕРЕНІКА. На бульвар Тампль. У Фолі-Драматік.

ПІПЛЕ. Але… йому лишилося кілька годин. Він скоро помре.

БЕРЕНІКА. Саме тому. Де, по-вашому, має померти Фредерік Леметр? На останньому поверсі прибуткового будинку? Він помре на сцені.

Інші люди розташовуються навколо тіла. Вони запалюють смолоскипи.

Фредерік розплющує очі.

ФРЕДЕРІК. О… поглянь, Береніко… рампа!

Раптово декорація мансарди підіймається до колосників.

Ми опиняємося на голій сцені Фолі-Драматік, де Фредерік і Береніка з дивною охороною із носіїв смолоскипів, знов повертаються на перші місця своєї любові.

Арель, постарілий і гладкий, вилітає на сцену і прямує до Фредеріка.

АРЕЛЬ. Ах, мій старий Леметре…

ФРЕДЕРІК (йому трохи краще). Арель? (Дозволяє директору себе поцілувати). Хіба ми не сварилися?

АРЕЛЬ. Так. Десять років тому. Але ж театральні сварки…

Шанобливо цілує руку Береніці.

ФРЕДЕРІК. Як ідуть справи?

АРЕЛЬ. Погано, звісно. Є сто тисяч способів заробити гроші, а я вибираю єдиний, який напевно розорить мене. До речі, а ви зараз вільні?

ФРЕДЕРІК (із зловісним гумором). Тимчасово. Але у мене деякі проблеми з голосом.

АРЕЛЬ. Нічого, покличу Кюссонне, і він нам сплете інтригу довкола німого героя. До речі, ви знаєте, що бідолашний Кюссонне тепер пише трагедії у віршах для Комеді-Франсез?

ФРЕДЕРІК. Успішні?

АРЕЛЬ. Анітрохи: суцільні провали. Але провали в Комеді-Франсез, як не як!

Арель, Фредерік і Береніка сміються разом.

ФРЕДЕРІК. Я ніколи не міг зрозуміти, чому їхні провали викликали пошану, а наші успіхи були підозрілими. Слава має оминати негідників, слава ж народна, а не світська.

АРЕЛЬ. Наполеон зрозумів характер французів і винайшов почесний Легіон. Потім вони всі втекли.

ФРЕДЕРІК (слабко). Я маю піти у поганому сенсі.

АРЕЛЬ (знічений). Гаразд, я пішов за Кюссонне.

ФРЕДЕРІК. Зайвий клопіт, Арелю, я чудово розумію, що зі мною все скінчено. І що завтра прийдуть руйнувати твій театр…

АРЕЛЬ. Ви знаєте?

ФРЕДЕРІК (з подобою усмішки). Ти мав зідрати з них чималу суму, так?

АРЕЛЬ (пригнічений). Так. (Несподівано щиро). Але без театру, що я з нею робитиму…

Фредеріку знову зле.

ФРЕДЕРІК. О!..

БЕРЕНІКА. Фредеріку… (Тихим голосом). Я люблю тебе…

ФРЕДЕРІК (знайшовши в собі сили грати, як вона). Тихіше… пані герцогине… я теж…

Панна Жорж у чорній сукні, з кошиком квітів, поспішно заходить з вулиці.

АРЕЛЬ. Це Панна Жорж. Тепер вона вимушена продавати конвалії на бульварі.

ЖОРЖ (дуже схвильована). Він тут?

Вона наближається.

Але Фредерік уже кудись поринув, не впізнає її і бачить тільки чорну сутану.

ФРЕДЕРІК (слабко). Добривечір, пане абат.

ЖОРЖ. Добривечір, Фредеріку.

ФРЕДЕРІК (тихо). Мені нічого вам сказати, пане абат.

Панна Жорж ставить свій кошик і опускається на коліна поряд із ним.

ФРЕДЕРІК. Втім, є одна річ: ваш добрий Бог не вміє робити свою справу. Дуже кепський драматург. Коли п'єса починається, ти не усвідомлюєш, коли кінчається, тим більше не усвідомлюєш. А що між цими двома? Суєта. Плутанина. Ні ситуації, ні мети, ні сенсу. Лише перипетії. (Дивиться на Береніку і всміхається). Так… так… трапляються іноді вдалі персонажі… але п'єса в цілому, пане абате! П'єса ж погана! Принаймні, у театрі ближче до розв'язки бідні стають багатими, багаті стають добрішими, а злі покарані. Тут ми покращуємо життя. А у вас? Негідник тріумфує, а безневинний віддає Богу душу. От чого бракує вашій творчості, так це наївності, простодушності. Я б усе життя творив у простоті душевній. Простакувата — адже це інша назва справедливості і доброти. Ось що я хочу вам сказати, пане абат, ви і я, ми торгуємо ілюзіями, основа комерції у нас спільна, але я думаю про публіку. (Додає тихіше). Е… Жорж… я тебе впізнав…

Підморгує їй.

Схвильована Жорж палко цілує йому руки.

Він закриває очі, голова схиляється набік.

БЕРЕНІКА. Він відходить…

Наближає своє обличчя до його лиця.

Фредерік розплющує очі і дивиться на величезний порожній зал.

ФРЕДЕРІК. Я вже тужу за собою.

Заплющує очі і вмирає, притискаючи до свого серця ту, яку любив.

У глибині сцени повільно входить дивна пара.

Йдеться про спомин Фредеріка-хлопчика, який уперше потрапляє на сцену Фолі-Драматік.

Він тримається за руку матері, яка щойно віднесла білизну. Він споглядає сцену із захопленим обличчям.

Він наближається вперед, витріщивши очі і закохано споглядаючи театр.

ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК. О, мамо, як тут гарно… Я хотів би лишитися тут.

КІНЕЦЬ