Фронтова сторінка - Сторінка 10

Зрештою, чи варто так переживати через одного якогось виродка, коли навкруги стільки хороших хлопців. Отак думав Тимошкін, трошки заспокоївшись і відпочивши.

А ще він думав, що після такої суворої боротьби за життя на землі все — і погане й хороше — в людях у свій час визначиться і стане на своє місце; розкусять і цього Блищинського, — час і історія доможуться свого, і людина нарешті постане перед суспільством у всій своїй правдивій сутності. Ще ж ніколи не вдавалося — нікому видати біле за чорне й навпаки. Не очорнили ж, не опоганили ні зла фортуна, ні підлі люди іншого його земляка й односельця Адама Ждановича. Скільки він пережив, але ж від того не змінився, не озвірів, зберіг у собі все найкраще, а може, ще й покращав. Тиждень тому хлопець одержав звістку з села, що знайшовся, об'явився Адам, якого не було вісім років, а тепер воює на Першому Білоруському фронті, командує танковою ротою, і шість орденів, кажуть, блищить у нього на грудях. А чого тільки не пережив цей чоловік, і от же відступилася смерть, що сто разів насідала на нього.

Тимошкін був тоді дуже малий і мало що запам'ятав з давніх сільських подій, але ця людина з дитинства глибоко запала йому в душу. Пам'ятає хлопець, одного разу на зборах вирішувалось питання про організацію комсомольського осередку в селі, виступав хтось приїжджий з району, а потім Адам Жданович. Володька сидів тоді на оберемку дров біля порога й наче тепер пам'ятає, як кидав Адам в обличчя куркульських синків свій гнів, як кривилися озвірілі вусаті обличчя братів Миколайонків, як лаявся з ним заможний хуторянин Прянусь. З односільчан ще ніхто не зважувався записатися в комсомол, тоді перший підвівся Адам і сказав, що він не боїться куркулів, і закликав бідняцьких хлопців підтримати його. Що робилося на тих зборах! А десь через тиждень Адама побили. Підстерегли після вечірки й били кілками по голові, проломили череп. Два місяці лежав Адам у лікарні, а, очунявши під весну, все ж таки домігся свого й організував осередок.

Він став у них першим активістом, потім секретарем сільради, організовував колгоспи, ходив і їздив по всій окрузі, ніколи не знаючи ні сну, ні відпочинку. Одного разу його підстрелили з дробовика, іншим разом хотіли втопити. Після одних зборів штрикнули ножем, і він потому кульгав ціле літо... Зате як любили його діти! Він з ними завжди був веселий, забавляв їх, жартував і часом оповідав, яке буде життя в країні через багато-багато років. Тоді він ставав задумливим і привітним.

У тридцять сьомому він уже був секретарем райкому комсомолу, приїжджав інколи в їхнє містечко і, як і раніше, їздив по селах. Тільки в цей час не було кому його ненавидіти й ніхто його вже не пробував убити. Люди поважали його — і молоді й старі — і більше, ніж будь-яке інше начальство, поважали в районі. До нього ходили колгоспники з своїми безнастанними клопотами, він завжди допомагав усім, як тільки міг. Їхнє маленьке село, відоме раніше не далі, як за десять кілометрів, стало славним на весь район. Усі знали, що він їхній, — цей комсомольський секретар Жданович. А він усе жив неодружений, без господині, без будь-яких пожитків, мотався від району до батька.

Його старий за п'ятнадцять кілометрів возив йому харчі, мати прала білизну. І тоді знайшлися все ж таки ненависники, які захотіли знищити його. Восени якось причвалав з району старий Жданович, приніс сякі-такі синові речі і на всі розпитування тільки зітхав, а мати плакала. В той час нерідко траплялося таке, але ніхто ніколи не міг подумати, що страшні слова "ворог народу" будуть приліплені до Адама Ждановича. А ось так сталося. На довгі роки, наче в воду впав, зник чоловік без сліду й слиху.

Сільські підлітки дивувалися не менше, ніж дорослі, і ніяк не могли зрозуміти, що діється в світі. Деякі мужики були твердо впевнені, що сталася помилка, казали, розберуться десь там, і Адам незабаром повернеться. Але минали роки, а він не з'являвся. Тимошкінову душу довго ятрив невигойний біль за ним, і скільки хлопець собі не казав; що Адам — ворог, якщо так з ним вчинили, серце його не хотіло забути щирої прихильності до людини. Багато він тоді перечитав книжок, поставали перед очима й зникали образи невідомих сміливих людей, а цей свій хлопець Адам Жданович невигойним незрозумілим болем довгі роки жив у його серці.

І, мабуть, давно вже він не відчував такої радості, як у тому вузькому ровику біля кукурудзи, коли довідався з листа, що серце не ошукало його.

Розділ шостий

Задубілий і геть знесилений, він знову, здається, заснув. Невідомо, скільки тривав той сон, але раптом хтось смикнув його за плече — хлопець здригнувся, прочумався й побачив над собою Блищинського. Той щось казав, але Тимошкін, не розуміючи, бачив тільки, як беззвучно ворушаться його тонкі губи, тривожно роздуваються ніздрі і в округлених рудих очах холоне страх.

— Тимошкін, ідуть!.. Чуєш, ідуть!.. Сюди!..

Хлопець підвівся в соломі, охоплений передчуттям біди, але все ще не міг зрозуміти, що трапилося й що йому треба робити. Потім-схопився на болючі задубілі ноги, взяв автомат і вдивився в сніжне поле, куди тицяв рукою сержант.

Їхнім вранішнім слідом полем від дороги йшов чоловік. Було ще далеко, і Тимошкін не міг роздивитися, хто це: свій, німець чи, може, угорець, але вже тепер можна було вгадати, що прямував він саме до цього ожереду. Добре, що Блищинський прокинувся й наглядів його. З усього було видно: писар злякався й тепер бігав очима по обширу, шукаючи якогось порятунку. Але не було куди подітися — попереду й збоку мчали дорогою німецькі, автомашини, на пагорку вже окопалися німці й чогось чекали. Добре, що вороги були порівняно далеко від них, не дуже оглядалися на свій тил — певно, вся їхня увага була спрямована в бік фронту.

А чоловік підходив усе ближче. Блищинський прищулився за рогом ожереду; дрижачи всім тілом від холоду, Тимошкін присів поруч, і вони поглядали, силкуючись якось зрозуміти, хто це. І тоді стало видно, чоловік іде якось дуже важко, хитаючись, мов п'яний, час від часу спиняється. Потім їм здалося, що він несе на собі щось важке й велике, — це й змушує його так нерівно ступати й нахиляти голову.

Вони довго, до сліз в очах, приглядалися до цього пішохода. Було дуже холодно, навколо мела поземка, вітер шарпав солому в ожереді, шерхотів і раз у раз шалено кидався в їхній трохи затишний підстрішок, Грищина офіцерська шинеля аж іскрилася, обсипана сріблистим сніговим пилом. У Тимошкіна, здається, все задубіло всередині й боляче нило. І раптом від якогось незрозумілого, неусвідомленого почуття Тимошкін подався з підстрішка. Видалось йому — виразно, надійно, радісно — що то Іван Щербак. Ще нічого в ньому не можна було розглядіти — нічого характерного ні в постаті, ні в одягу, а вже вдарила в голову, сподіванка — кінець самотності, тепер вони будуть разом! Ледве стримуючи свою радість, він настійно казав собі: це він несе пораненого Здобудька, тому така дивна хода в нього, й така постава.

— Блищинський! — гукнув він землякові. — Це Щербак!

Блищинський притих, насупився, поміркував і обережно зауважив, вдивляючись у далечінь:

— Звідки він візьметься?! Це хтось інший.

Тимошкіну стало прикро, що земляк не поділяв його радості.

— Дивак, подивись: у ватянці, високий і йде перевальцем. Мабуть, Здобудька, нашого їздового, несе. Хіба не він?

Блищинський ще придивився до далекої, мабуть, знеможеної від ходи постаті й вилаявся:

— Ну, звичайно ж. От дурень! Якого дідька він преться сюди! Чи йому не було іншої дороги?

— А куди ж йому йти! — здивувався Тимошкін. — Бачить ожеред і йде до нього.

— Бачить! А того не розуміє, що нас викриє. Ще німців за собою приведе.

Іван підійшов ще ближче, і Тимошкін уже не тільки відчував, але бачив і впізнав його куценьку з одстовбурченими кишенями ватянку, схилені дужі плечі, на яких лежала якась ноша; на грудях на ремені теліпався його ППШ.

Блищинський стурбованим поглядом знову окинув простір, але, здається,, ніде ніхто не стежив за ними. Тоді він поставив на запобіжник автомат і сказав:

— Не міг десь почекати до ночі. Треба ж було пертися перед очима в німців... А ти ось що, Тимошкін... Хочеш врятуватися — тримайся коло мене. Розумієш? Ти не слухай його. Зрештою, я командир, а, не він. Я сержант, розумієш? А він рядовий.

— Ну це вже дзуськи, — сказав окрилений Тимошкін.

— Як це — дзуськи?

— А так.

Блищинський зиркнув на хлопця й змовк; якась затаена злість майнула на його почорнілому від холоду й зарослому щетиною обличчі. Потім, ніби щось пригадавши, засунув руку за пазуху, вийняв баклагу, побовтав, але вона була, мабуть, порожня, і він пожбурив нею в бочку. Дзвінко брязнувши, посудина відскочила в сніг.

— Чорт з тобою! — сказав Гришка. — Пропадеш — сам будеш винуватий.

Він злився, але Тимошкіну вже начхати було на його злість. Іван підійшов зовсім близько, він важко ступав по снігу, дуже зігнувшись і тримаючи на спині людину. Потім глянув уперед побачив їх під ожередом, спинився, придивився і, мабуть, впізнавши, прискорив ходу. Тимошкін був дуже радий, що Іван живий і нарешті знайшовся і що вони тепер будуть разом, тільки...

Тільки кого ж це він тягне на собі в сизій офіцерській шинелі? Ні, то не Здобудько. У Здобудька звичайна, як і в усіх, солдатська шинеля. До того ж, у цього чоловіка нестрижена голова, на якій вітер куйовдить білявого чуба, і довгі ноги в чоботях, звисають ледве не до самого снігу.

І тут Тимошкін глянув на свого земляка. Той теж, певно, роздивився вже Щербакову ношу й насторожився, тривожно примружив короткозорі очиці, роздув ніздрі. Пальці його рук нервово забігали по грудях, ніби чогось шукаючи, намацали ремінь сумки й учепірились за нього.

Передчуваючи щось недобре, Тимошкін не втримався на місці й кинувся через кучугуру до товариша. Розкидаючи чобітьми сніг, він біг до нього, весь час вдивляючись в обличчя хлопця, нарешті зустрів його погляд і не впізнав. Страшно було дивитися на Іванове обличчя! Мабуть, від утоми, бруду й поту, що заливав йому щоки, вираз став диким, очі світилися якимсь лютим, шаленим блиском. Від такого вигляду в Тимошкіна одразу потьмарилась радість зустрічі — він уже зрозумів, що з товаришем трапилось лихе.

Не сказавши й слова, Тимошкін підхопив за ноги чоловіка на Щербаковій спині, й, хитаючись, вони обидва пішли до ожереду.