Фронтова сторінка - Сторінка 11

Ледве добравшись до підстрішка, Щербак разом з ношею опустився боком на солому. Тимошкін обережно поклав ноги і вперше глянув на того, хто нерухомо лежав поруч з товаришем. І хлопець жахнувся. В закривавленій сизій шинелі за Щербаковою спиною тихо стогнав зблідлий, не схожий на себе майор Андреев.

На кілька секунд, здається, хлопець скам'янів, вражений тим, що побачив, потім глянув на Блищинського. Земляк тиснувся до ожереду, дивився на двох чоловіків на соломі й кусав губи. Але, оволодівши собою, він одразу ж змінив розгублений вираз обличчя, якось роблено пожвавішав, став на коліна перед нерухомим майором і забелькотав по-жіночому швиденько й фальшиво:

— Товаришу майор! Товаришу майор! Ви живі?

Тоді на землі тяжко простогнав Щербак. Повільно, ледве долаючи втому, він звівся на руки, потім на коліна, став на одну ногу, на другу... Обличчя його стало ще страшніше—передчасно постаріле, почорніле й уперте хлоп'яче обличчя,— повільно підводився він, пронизуючи Блищинського повним ненависті й злості поглядом. Тимошкіна Щербак чомусь не помічав, ніби його й не було тут. Відчуваючи, що трапилося жахливе, хлопець, не тямлячи нічого, винувато стояв поруч.

А Щербак тим часом устав і, не зводячи лютого погляду з Блищинського, почервонілою рукою намацав ззаду свою кобуру, вийняв пістолет і знесиленим повільним рухом смикнув назад-вперед затвор.

— Скидай шинелю, вовча душа! — хрипкуватим простудженим голосом сказав він Блищинському.

Той, хитнувшись, відскочив від майора, підніс перед обличчям руки з тонкими тремтячими пальцями й забурмотів огидно й жалісливо:

— Пожди, пожди!! Що ти?! За що? Я ж нічого... Присягаюся!..

— Присягаєшся? Ах ти, падлюка, зрадницька морда!.. Присягаєшся? А майора хто покинув? Хто свою шкуру рятував? Ні, не вийде, гнидо!

Він підняв руку з пістолетом, націлюючись в груди Блищинському, і тоді, може, за одну мить до пострілу, якась сила штовхнула Тимошкіна до товариша. Він схопив його за руку і, сам не знаючи чому, заговорив:

— Зачекай, Ваню! Зачекай! Не треба! Потім! Чуєш? Потім.

Щербак рвонув од нього руку.

— Геть! Не заважай!

Але вже ця коротка мить замішання дала, певно, Гришці можливість опам'ятатися, і він закричав уже іншим, обуреним голосом:

— Що ти робиш?! У кого стріляєш?! Розберися, зрозумій, дурню. За що губиш!!!

Чи це справило своє враження, чи те, що Тимошкін встиг крикнути, що тут недалеко німці, але Щербак опустив пістолет.

— Ах ти собака! — тремтячи від злості, хрипів Щербак. — Він ще обурюється, він викручується. Он подивися! — показав хлопець на нерухомого майора, який лежав на соломі. — Ось що ти наробив, сволота продажна. А ще сержант! Полковий писар! Ну стривай!. Від мене ти не втечеш. Я тебе з-під землі дістану!

— Ну чого ти? Чого ти, на мене накинувся? Я його, може, з кілометр тягнув. Але ж він помер! Зрозумій! Помер... я думав. Тому й залишив. Як же нести? Німці навкруги. Сам знаєш, людина ж ти!

Він зрозумів, що найбільша небезпека вже минула, і навіть спробував роблено всміхнутися, щоб запевнити Щербака, що той. помиляється.

Іван нервово засовував у кобуру пістолет і, не зводячи з писаря тяжкого погляду, стомлено й злісно хрипів:

— Свого командира, свого, начальника пораненого покинути під самим носом у ворога! От мерзота, от же негідник! А що тепер? — він важко й повільно опустився на коліна перед майрром. — Руки поодморожувані, ноги, мабуть, також. Ну що тепер вдієш. Як зарадиш?

Тимошкін теж схилився над майором — сиза шинеля пораненого на плечах і грудях була в бурих підмерзлих плямах крові, зблідле обличчя здавалося зовсім нерухомим, тільки під оком неспокійно смикалася маленька жилка. Майор давно, мабуть, знепритомнів і тихо стогнав у час коротеньких неглибоких видихів.

— Тепер ти його понесеш, вовча душа, — підіймаючи від пораненого голову, суворо сказав Щербак. — Звідси й до кінця.

Потім удвох з Тимошкіним вони посунули майора глибше під застрішок, Блищинський послужливо розгорнув солому, допоміг прикрити нею майорові ноги. Вираз сержантового обличчя був ще насторожений, але в погляді поступово з'являлася хитрувата впевненість. Щербак сердито й заклопотано хмурився.

— В нього, до того ж, і рука ще прострелена, крові багато витекло. Бачиш, що робиться, — він трощки підняв з соломи Майорову долоню. — Коли б чого поганого не сталося. Відморожена.

Рука справді була страшна, якась дуже біла й розпухла, та й взагалі в майорові ледве жевріло життя. Дивно було Тимошкіну бачити знайому кремезну постать цього чоловіка, їхнього командира, й розуміти, що тепер він уже зовсім не той, сама присутність якого надавала артилеристам певності й сили в бою. Тепер він був кволіший за дитину. Та їм не потрібна була його сила — бійці хотіли тільки, щоб він опритомнів, заговорив, побачив, у яку біду вони попали, і щось пораяв.

Щербак якийсь час сидів над ним, звівши суворі брови, і щось уперто й напружено думав. Відчувши, що товариш уже трохи відійшов у своєму гніві й перепочив, Тимошкін спитав:

— Як же це сталося? Пішов по Здобудька, а знайшов майора?

— Як сталося? Знайшов Здобудька. Вбитий. Прямо в потилицю. Потім заблудив. Така темрява, сніг. Ходив — ходив і згубив вас. Натрапив на кукурудзу. І ось майора знайшов. Той же гад покинув його... Майор сам сказав. Коли ще притомний був.

— Якби ж я знав, а то дивлюся — стих, ну, думаю, помер, — з фальшивою гіркотою озвався Блищинський. Він стояв над ними, прихилившись плечем до ожереду, і з цікавістю поглядав на майора. Дивно було, як швидко він забув про Щербакову лютість і тепер намагався вдавати, ніби нічого серйозного між ними й не трапилося. Щербак зміряв його погрозливим поглядом:

— Ти краще мовчи! Ось вийдемо — я тебе покараю. Нещадно покараю! Не думай, що одбоярився.

Вони помовчали трохи, Щербак уперше оглядів усе довкола — снігове поле, виноградник, деревця, хутір, розкопаний німцями пагорок удалині.

— Пройти не пробували?

— Ні. Як же пройдеш: німці кругом.

— А я ледве дорогу перейшов. Зранку сидів. Добре, що на лісок натрапив... — казав він, озираючись. — Ох ти холера! От біда! Треба ж майора рятувати. Тепло йому потрібне. Може, якась операція... А то загине до вечора.

— Звичайно ж. У соломі не дуже нагрієшся, — уставив своє Блищинський. Вигляд у нього був незалежний, але своїх міркувань він не висловлював одверто, видно, все ж таки остерігався Щербака. Щербак нічого йому не відповів.

— Як же ти ніс його так далеко? — спитав Тимошкін товариша.

— Знаєш, не раз уже думав: упаду й здохну. Але ніс. Як же ти покинеш: своя людина.

Він помовчав і зовсім уже стишено спитав:

— Курити, звичайно, нема?

— Немає, брат.

— Погано... А я ось у Здобудька папери взяв. — Щербак простяг ногу, добув з кишені потерту пачку документів. — На, ти ж грамотій — одпишеш. Як вийдемо...

Тимошкін узяв з його рук загорнуту в папірець червоноармійську книжку, якісь довідки, потерті, пожмакані аркуші. Один аркушик розгорнув: то був лист — нерівні, написані олівцем рядки до рідних, кудись на Вінничину чи Кіровоградщину. "Одсилати його чи вже не треба?" — подумав він і пробіг очима перші нескладні слова українською мовою: "Пишу вам усім — жінці і братовій Олені, брату Опанасові і всім родичам, що я попав до артилерії, воюємо Гітлера з гармати. Мене хотіли назначить до коней, та я відмовився — як це я буду в обозі, коли в мене свій рахунок з Гітлером за Миколу. Воюємо ми добре, хлопці в нашій обслузі сміливі, командир Скваришов теж справедливий і одважний, а ще й хороший. За мною не горюйте, а що трапиться, то дарма не загину, а покажу цим фріцюкам. Чоботи мої нехай Петро оддасть кумові, щоб підбив підошви, вони ще міцні, а за роботу, коли прийду після війни, в боргу не зостануся. А ще сходи до голови сільради, нехай по оцій справці зменшить тобі плату, як червоноармійській родині..."

Прочитавши листа, Тимошкін трохи здивувався, вперше побачивши зсередини цього тихого, нерозторопного, як то кажуть, чоловіка, мабуть, здатного на більше, ніж те, що він встиг зробити за короткий час на війні. Хлопець навіть пошкодував за тим, що ось-до цього часу трохи зневажливо ставився до їздового, який насправді був зовсім не поганим солдатом.

Щербак, підвівшись на колінах, все оглядав місцевість. Німці на пагорку потроху ворушилися в розкопаній землі, повз них дорогою мчали автомашини в напрямі фронту. В сніговім просторі посвітлішало, але небо скрізь було затягнуте сірими хмарами, дув холодний морозний вітер.

В той час заворушився, застогнав у соломі майор, видно було з усього, що в ньому догорали рештки життя, і Тимошкін подумав, що було б зовсім безглуздо після всього, що сталося, дати йому загинути тут, за кілька, можливо, годин до порятунку. Певно, це турбувало й Щербака. Хлопець стомлено підвівся на ноги, вдивився в сніговий обшир, і погляд його несподівано впав на той маленький хутір, що самотньо чорнів у кінці посадки.

— Не бачили, в хуторі німців нема? — спитав Іван.

— Чорт їх знає, може й є.

— Та нема там нікого, — впевнено сказав Блищинський.

Ця його впевненість розізлила Тимошкіна.

— А ти ходив туди, чи що? — неприязно запитав хлопець.

— Не ходив, зате дивився цілий день. Розумієш?

Щербак недовірливо глянув на Блищинського, потім на Тимошкіна й узяв з соломи автомат.

— Я збігаю. Якщо можна буде, перенесемо майора туди.

— Ваню, постривай, — схопився Тимошкін. — А може, там німці?

— Нехай сходить, — тихо, але настійно сказав Блищинський. — Чого боятися?

— Ваню, не йди! — заперечив Тимошкін. Але хіба можна було переконати Щербака? Такий уже був цей чоловік: коли наміриться що зробити, то вже доможеться свого.

— Я швидко. Ти подивись тут, — сказав він Тимошкіну, поправив шапку й пішов. У Тимошкіна щось боляче стрепенулося в грудях.

— Чого ти на комусь виїжджаєш? — крикнув він землякові. — Чого сам не сходиш? Знову за чужу спину сховався!

Але вони вже зосталися вдвох, і Блищинський знову став, як раніше, — впевнено-нахабним. Нічого не відповівши, він вовкувато, спідлоба дивився на Тимошкіна, від затаєної злості роздимав ніздрі й зручніше вмощувався на соломі. Тільки остаточно влаштувавшись, відповів багатозначно:

— А клина від гармати в нього все ж таки нема...

Тимошкін спочатку не зрозумів, а коли збагнув, що це він про Івана, здивовано подивився на земляка.