Гадючник - Сторінка 3

Я нічого не тямив у їхніх убраннях. Відчуваючи, що я не подобаюся жінкам, я ще більше підкреслював у собі те, що викликало у них огиду. Юність моя була якимсь поступовим самогубством. Я навмисне квапився не подобатися зі страху, що й так не подобаюся.

Слушно чи ні, але в усьому я винуватив матір. Мені здавалося, ніби я розплачуюся за те, що змалечку вона мене, на лихо, надто пестила, плекала, доглядала. І в ту пору я ставився до неї жорстоко й брутально. Я дорікав їй тим, що вона надмірно любила мене. Я не прощав їй того, що вона лише одна в усьому світі дарувала мені, того, що ніхто інший не дав мені спізнати. Вибач, що я знову до цього вертаюся, але в спогадах про маму я черпаю снагу, щоб терпіти свою самоту і твою байдужість до мене. Що ж, відплата справедлива. Бідолашна жінка вже давно спочиває вічним сном, спомин про неї живе тільки в утомленому серці старого, яким я став, – вона б дуже мучилася, коли б могла передбачити, що доля помститься за неї!

Так, я був жорстокий: коли ми обідали чи вечеряли в нашій маленькій їдальні з лампою, що висіла над столом, я ледве відповідав на її несміливі розпити або гнівно спалахував з найменшого приводу, а то й зовсім без усякого приводу.

Вона не пробувала збагнути причину моєї злості і терпіла її як гнів якогось божества.

– Це хвороба, – казала вона, – тобі потрібна нервова розрядка… – І додавала, що де там їй, жінці малоосвіченій, мене зрозуміти. – Авжеж, з такими бабами, як я, хіба тобі цікаво? Хлопцеві, та ще й молодому, звісно, буде нудно…

І вона, дарма що була дуже ощадлива, ба навіть скупа, давала мені більше грошей, ніж я прохав, сама штовхала мене на витрати, привозила мені з Бордо строкаті краватки, які я не хотів носити.

Ми заприятелювали з сусідами. Я почав залицятися до їхньої дочки, хоча вона мені зовсім не подобалася, – вона тоді зимувала в Аркашоні, щоб підлікуватися; мати потерпала від страху, що я заражуся сухотами або знеславлю дівчину й муситиму одружитися з нею. Тепер я певен, що тоді завзято, хоча й марно, прагнув цієї перемоги, аби тільки допекти матері.

Ми прожили рік в Аркашоні і перебралися в Бордо. Мати купила там особняк на бульварі, але нічого не сказала, приготувала мені сюрприз. Як я здивувався, коли лакей відчинив нам двері! Мені відведено весь другий поверх. Усе аж сяяло – таке було нове. В душі мені сподобалася ця розкіш, – хоча, гадаю, нині вона здалася б мені мізерною, – але я все немилосердно висміяв і стурбувався витратами.

І тоді мати, тріумфуючи, склала мені про все звіт, хоча могла б і не звітувати (майже вся маєтність була її посагом). П'ятдесят тисяч франків ренти, не рахуючи вирубу лісу, – отож на ті часи, та ще як на провінцію, я мав неабиякі статки, і будь-який хлопець на моєму місці використав би їх, щоб вибитися в суспільні верхи міста. Честолюбства мені ніколи не бракувало, але я приховував від своїх однокурсників, як я їх ненавидів.

Майже всі вони були синами родовитих панів, вихованцями єзуїтів; я, ліцеїст і внук пастуха, не міг їм пробачити, що так ганебно заздрив їхнім вишуканим манерам, хоча, як мені здавалося, був розумніший за них. Заздрити тим, ким гордуєш, – така нікчемна пристрасть може отруїти людині все життя.

Я заздрив їм і водночас зневажав їх: а їхня пиха (чи то вона мені тільки ввижалася?) розпалювала мою злість. Така вже в мене вдача, що я й разу не спробував прихилити їх до себе, а тільки чимраз ближче сходився з їхніми супротивниками. Ненависть до релігії, що довгий час була моєю найпалкішою пристрастю, яка завдавала тобі стільки муки і навіки порізнила нас, – ця ненависть зародилася в мені на юридичному факультеті в 1879–1880 роки, саме тоді, коли вотувалася[5] стаття сьома славетного декрету і коли вигнали єзуїтів.

Доти мене не обходили ті питання. Мати ніколи про них не розводилася, хіба що іноді казала:

– Я спокійна. Коли вже такі люди, як ми, не попадуть до царства божого, то й нікого туди не пустять.

Вона мене охрестила. Перше причастя в ліцеї здалося мені нудною формальністю; я навіть пам'ятаю його невиразно. В кожному разі, я більше не причащався. В цих матеріях я був цілковитий невіглас. Малим хлопцем, здибавши на вулиці священика, я мимоволі думав, що то якийсь карнавальник. Мене ніколи не цікавили проблеми релігії, і коли зрештою я зіткнувся з ними, то поставився до них як політик.

Я заснував студентський гурток; ми сходилися в кав'ярні "Вольтер", де я вигострював своє красномовство. У побуті сором'язливий і незграбний, виступаючи публічно, я ставав зовсім іншою людиною. Я мав шанувальників і радо ними верховодив, але в душі гордував ними, так само як і багатіями. Мене лютило, що вони наївно не приховували своїх нікчемних рушіїв у житті, бо ж усвідомлював, що і в мене вони такі ж самі. Сини дрібних чиновників, зубожілих буржуа, ці хлопці були розумні й честолюбні, але сповнені жовчі, вони мені лестили, хоч і не любили мене. Інколи я запрошував їх до ресторану – для них щоразу це була подія, і потім вони довго про неї згадували. Мене, проте, дратували їхні манери. Часом я не міг стриматися й жорстоко глузував з них, завжди лишаючи їм карб на серці.

А ось релігію я ненавидів щиро. Мучило мене і якесь неясне прагнення соціальної справедливості. Я змусив матір звеліти розібрати хатки-мазанки, де тулилися наші орендарі, що сиділи на самій лише мамализі та чорному хлібі. Уперше мати спробувала сперечатися зі мною.

– Гадаєш, вони тобі подякують…

Оце і все, що я зробив. Я мучився, думаючи про те, що мене ріднить із моїми ворогами спільна нам усім жадібність до землі, до грошей. Є на світі класи маєтних і e немаєтні. Я розумію: я завжди буду з маєтними. Статки мої не менші, а може, й більші, ніж у цих бундючних панків, котрі, як мені здавалося, відверталися, вгледівши мене, але, напевне, не відмовилися б потиснути мені руку, якби я подав її. До речі, і праві, і ліві не раз кололи мені очі на громадських зборах моїми двома тисячами гектарів лісу та виноградниками.

Вибач, що я так довго розводжуся. Без усіх цих подробиць ти не зрозумієш, чим була для такого чутливого хлопця, як я, зустріч із тобою й наше кохання. Я, селянський син, чия мати "запиналася хусткою", взяв шлюб із панною Фондодеж! Це було неймовірно, просто незбагненно…

IIІ

Довелося відкласти перо, бо вже споночіло, і я почув, як унизу розмовляють. Не те щоб ви дуже галасували. Навпаки: ви говорили тихо, і саме це мене й стурбувало. Колись із моєї кімнати я міг підслуховувати всі ваші балачки. Але тепер ви од мене криєтеся, все перешіптуєтесь. Якось ти сказала мені, що я став приглухуватий. Де там – я чую гуркіт поїзда на віадуку. Ні, ні, я не глуха тетеря. А ви зумисне стишуєте голос, не хочете, щоб я бодай слово почув. Що ви од мене приховуєте? Погано йдуть справи, чи що? Недарма круг тебе збилися всі, повисолоплювавши язики: і зять-виноторговець, і чоловік нашої онуки, що й за холодну воду не візьметься, і наш син Юбер, біржовий маклер… До речі, він же банкір, золото гребе лопатою: цей хлопець приносить двадцять відсотків дивідендів!

На моє не зазіхайте – я зі своїх рук нічого не випущу. Ти ще сьогодні ввечері шептатимеш мені: "Чого б не продати сосну на вируб?" Ти нагадаєш мені, що дві Юберові дочки мешкають у батьків своїх чоловіків, бо не мають грошей, щоб купити обстановку. "У нас на горищі звалені меблі, вони там тільки псуються. Чого б нам не дати їм на якийсь час ці речі?" Їй-богу, ти зараз проситимеш мене про це. "Вони на нас ображені і сюди вже й не потикаються… Я не маю втіхи бачити моїх онучок…"

Ось про що ви шепочетесь.

Перечитав ці рядки, написані вчора ніби в маячні. Неймовірно, що я піддався такій люті. Власне, я не листа пишу, а цілий щоденник. Веду далі. Що діяти? Закреслити написане і почати інакше? Не можу: час не стоїть. Напишеш – не зітреш. А втім, я й хотів відкрити тобі всю душу – до самого темного дна. Вже тридцять років я для тебе лише автомат, що викидає тисячофранкові кредитки, зіпсутий автомат, що працює погано: треба його без упину трусити, аж поки пощастить розкрити, вительбушити і жменями вигребти сховані там скарби.

Знову я гарячкую. Вернуся краще до того, на чому зупинився вчора: поволі доберуся до причини свого навіженства, пригадаю ту фатальну ніч… Але спершу викличу спомин про нашу першу зустріч.

У серпні вісімдесят третього я був з матір'ю в Люшоні. В готелі Сакарона за тих часів було повно крісел, канап, пуфів, опудал сарн. А липові алеї в Етіньї! Через стільки років я чую їхні пахощі, коли цвітуть липи. Вранці мене будив дрібний тупіт віслюків, дзвін калаталець, ляскання погоничевої пуги. Гірські бурчаки текли навіть вулицями. Хлопчики розносили рогалики й молочні буханці. Проїздили верхи провідники; я дивився, як вирушають за місто кавалькади.

Весь другий поверх займала родина Фондодежів. Їм відведено покої короля Леопольда.

– Треба ж бути такими марнотратцями! – казала мати.

Але це не заважало їм платити з запізненням (вони заорендували у нас велику ділянку – цю землю ми мали біля гавані,– щоб складати там товари).

Ми обідали за табльдотом, а вам, Фондодежам, подавали окремо. Пригадую ваш круглий стіл біля вікна. Твоя гладка бабуся ховала свою лису голову під чорним мереживом, де поблискував стеклярус. Мені все здавалося, ніби вона всміхається до мене. Я помилявся: то в, неї були маленькі очиці і рот до вух, вузький, мов шпарка. Їй прислуговувала черниця з брезклим жовтим обличчям, обрамленим накрохмаленим чепцем. А твоя мати… яка вона була вродлива! Вбрана в чорне, завжди в жалобі за двома своїми померлими дітьми. Це в неї, а не в тебе спершу я закохався і нишком милувався на неї. Мене бентежили її оголена шия, плечі й руки: вона не носила ніяких коштовностей. Я збирався діяти в дусі стендалівських героїв і щоранку давав собі слово до вечора заговорити з нею або підсунути їй листа. Тебе я майже не помічав. Я вірив, що дівчата мене зовсім не цікавлять. До того ж ти мала пихату звичку ні на кого не дивитися, – в такий спосіб ти вміла віднадити будь-кого.

Якось, повернувшись із казино, я застав матір за розмовою з пані Фондодеж, облесливою, надто люб'язною від неймовірних зусиль знизитися до рівня своєї співрозмовниці.