Гадючник - Сторінка 4

Мама, навпаки, говорила все навпростець: таких орендарів вона тримала в лабетах, в її очах Фондодежі були просто недбайливі платники. Селянка, землевласниця, вона не йняла віри торгівлі та її зрадливому щастю.

– Звісно, – сказала вона, – я вірю підписові пана Фондодежа, та бачте…

Тут я її перебив. Уперше я втрутився в ділову розмову. Пані Фондодеж дістала сподівану пільгу. Згодом я часто переконувався, що селянський інстинкт матері її не ошукав: твоє сімейство коштувало мені задорого, і коли б я потурав вам, твій син, твоя дочка, чоловік твоєї внучки одразу прогайнували б мої статки, все поглинув би їхній гендель. Їхній гендель! Контора на першому поверсі, телефон, друкарка… А позад цієї декорації гроші летять за вітром! Але я трохи збиваюся на манівці… Отож-бо ми познайомилися 1883 року, в Баньєр-де-Люшоні.

Тепер уся ваша бундючна родина зустрічала мене усмішками. Глуха бабуся бубоніла щось собі під ніс. А з твоєю матір'ю мені випало кілька разів перемовитися після обіду; вона була якась пісна і зовсім не відповідала моїм романтичним уявленням про неї. Ти не ображайся, що я таке згадую, але її розмова була банальна, її думка оберталася в тісному колі, а мова вражала убозтвом – уже за три хвилини мені ставало нудно, і я не знав, як підтримати бесіду.

Відкинувшись від матері, я почав приглядатися до дочки. Я не одразу помітив, що нас ніби заохочують до зближення. Чи ж могло мені спасти на думку, що Фондодежі бачать у мені вигідного жениха? Мені в пам'яті запала поїздка в долину Лілей. Бабуся та її черниця сидять ззаду, а ми з тобою попереду. Найманих екіпажів у Люшоні, хвалити бога, не бракувало. Тільки Фондодежі могли додуматися взяти аж туди свою коляску.

Коні йшли ступою, круг них вилися рої мух. Обличчя в черниці лисніло, очі були приплющені – вона куняла. Бабуся обмахувалася віялом, купленим у саду Етіньї,– на ньому було зображено, як матадор заколює чорного бика. Хоча стояла спека, ти натягла довгі, до ліктів, рукавички. Все на тобі було біле, навіть високі черевики. Ти сказала: "По смерті братів я дала обітницю носити лише біле". Я тоді не знав, що то таке – "носити за обітницею біле". Згодом я довідався, що в твоїй родині всі були схильні до цієї химерної побожності. Але в моїй душі діялося тоді таке, що все мені здавалося вельми поетичним. Як тобі пояснити, щo ти збудила в мені? Раптом відчути, що ти не бридкий, що ти не осоружний дівчині і, може, навіть їй до вподоби… Яким важливим у моєму житті став вечір, коли ти сказала:

– У вас такі довгі вії, аж дивно для хлопця.

Я старанно таївся зі своїми передовими поглядами. Пам'ятаю, на тій прогулянці ми з тобою вийшли на узвозі з екіпажу, щоб коням легше було братися вгору; твоя бабуся й черниця заходилися перебирати чотки й завели "Богородицю", а старий візник, вишколений за довгі роки служби, покликав на передку: "Амінь!" Ти, всміхаючись, скидала на мене оком. Але я залишався незворушним. Я охоче ходив з вами в неділю на пізню обідню. Служба божа не будила в мені ніяких метафізичних думок. Це був просто культ, та ще й культ того класу, до якого мене прийнято і з чого я пишався; це щось схоже на віру предків, збережену буржуазією, – низка обрядів, позбавлених усякої ваги, крім соціальної.

Інколи ти крадькома позирала на мене, і спомини про ті обідні поєднувалися в мене з чудовим відкриттям: виявляється, я можу подобатися, зацікавлювати, хвилювати. Мені здавалося, що ти відповідаєш взаємністю на моє кохання. Та хіба щось важили мої власні почуття? Головне – я вірив у твоє кохання; я віддзеркалювався в іншій істоті, й відбитий образ мій її анітрохи не відштовхував. Я солодко спочивав душею, я весь розквітнув. Ніколи мені не забути, як під твоїм зором розтанула крига, що сковувала мене, як ожила моя душа, і в ній прокинулися замулені джерела. Звичайнісінькі прояви ніжності – потиск руки, квітка, збережена в книжці,– все було для мене нове, все розчулювало мене.

Лише матері нічого не перепадало від цього оновлення. Бо я відчував: вона вороже ставиться до моєї мрії, яка поволі зріла в мені і мені самому здавалася шаленою. Я сердився, що мати не поділяє мого захвату. "Невже ти не бачиш, ці люди хочуть підманити тебе?"– примовляла вона, і гадки не маючи, що її слова могли занапастити мою безмежну радість – бути нарешті коханим для когось. Живе на світі дівчина, якій я сподобався і яка хоче одружитися зі мною: я був певен цього, наперекір недовірі моєї матері. Адже ви такі заможні, такі впливові, тож який вам інший розрахунок родичатися з нами? І я мав серце на матір за те, що вона ставила під сумнів моє щастя.

Проте мати зібрала деякі дані, маючи знайомих у великих банках. Як я тріумфував, коли їй довелося визнати, що дім Фондодежів, незважаючи на тимчасові труднощі, користується довірою і йому залюбки дають позички.

– Вони наживають шалені гроші, але живуть на дуже широку ногу, – казала мати. – Все витрачається на стайні, на ліврейних лакеїв. Вони воліють пускати людям туману в очі, а не заощаджувати…

Відомості, отримані з банків, остаточно переконали мене, що прийшло моє щастя. Я мав доказ вашої безкорисливості: отже, твої родичі усміхаються до мене лише тому, що я їм подобаюся; мені раптом здалося цілком природним подобатися геть усім. Нам з тобою дозволили гуляти вечорами поблизу казино. Як дивно, що на початку життя, коли людині випадає крихта щастя, внутрішній голос не остерігає її: "Якби ти прожив до ста років, то й тоді не спізнав би іншої радості, крім цих небагатьох годин. Тож тішся ними аж до самого дна: тобі більше нічого не випаде. Трапилося тобі це перше джерело – тож воно й останнє. Утамовуй свою спрагу враз і назавжди, більше тобі не пити".

А я, навпаки, переконував себе, що це тільки початок довгого життя, палкого кохання, і не досить цінував ті вечори, коли ми з тобою мовчки сиділи під заснулими деревами.

Але вже тоді були деякі ознаки, тільки я їх не так собі пояснював. Пригадуєш той вечір, коли ми сиділи на лаві, де алея в'ється вгору позад водолікарні? Раптом ні з того ні з сього ти зайшлася плачем. Я пригадую запах твоїх мокрих щік, запах незбагненного для мене горя. Я подумав, ти плачеш від щастя. Через молодість я не міг інакше пояснити твоє ридання й хлипання. Правда, ти мене заспокоювала:

– Це нічого, це тому, що я біля вас…

І ти не брехала, брехухо! Ти справді плакала через те, що була біля мене, а не біля іншого – того, чиє ім'я ти вимовила нарешті переді мною кілька місяців тому, в цій самій кімнаті, де я пишу тепер, коли мені, старому, три чисниці до смерті, а довкола зійшлася родина й уже лагодиться паювати здобич.

А я, сидячи на тій лаві, на повороті Верхнього Баньєру, припадав обличчям до твого плеча, до твоєї шиї і вдихав пахощі, що йшли від цього заплаканого дівчати. Вогка й тепла піренейська ніч, що пахла мокрою травою і м'ятою, просякла й твоїм ароматом. Під горою, на площі Джерел, листя лапатих лип круг оркестрової раковини було освітлене ліхтарями. І старий англієць із нашого готелю ловив довгим сачком нетлю, приваблену вогнем. Ти попросила мене:

– Дайте хусточку…

Я витер тобі очі й сховав хусточку на грудях, під сорочкою.

Я став зовсім іншою людиною – гадаю, цим усе сказано. Навіть моє обличчя й те осяяв якийсь відблиск. Я це зрозумів з жіночих поглядів. Після того вечора, тих сліз ніякої підозри в мені не ворухнулося. А скільки ще було таких вечорів, коли ти вся пашіла радістю, горнулася до мене, спиралася на мою руку. Я йшов надто швидко, ти відставала й просила не поспішати. Я був цнотливий наречений. Ти будила в мені щось незаймане. Ні разу я не мав спокуси надужити довірою, виявленою твоїми батьками, я й думки не припускав, що тут є якийсь розрахунок.

Так, я змінився, змінився так, що одного дня зі мною сталося щось чудне, – тепер, після сорока років, уже можна признатися, хоча навряд чи ти радітимеш, читаючи цього листа. Сталося це, коли ми їхали в долину Лілей. Ми вийшли з коляски. Шуміла вода, я розминав пучками окріп; по долах уже чорніла ніч, але на верхів'ях ще сяяли осади світла. Раптом мене огорнуло відчуття, ба навіть фізична певність, що існує інший світ, існує цілком реально, але ми сприймаємо лише його тінь…

Відчуття тривало одну мить, протягом мого невеселого життя воно повторювалося лише зрідка, через великі проміжки часу. Але саме незвичайність цього відчуття набувала в моїх очах великої цінності. Ось чому згодом, коли ми почали запекло сперечатися за віру, я гнав від себе геть такі спомини… Мені треба було в цьому тобі признатися. Але тепер вже не час говорити про такі речі.

Про наші заручини не варто згадувати. Якось увечері ми обмінялися обручками, і сталося це ніби не моєю волею. Ти, певне, зрозуміла слова, що вихопилися в мене, не так, як я хотів: і раптом нас уже зв'язано з тобою на все життя. З несподіванки я не міг опам'ятатися. На біса про це згадувати? Але тут вийшла одна прикрість, на якій я мушу зупинитися.

Ти одразу попередила мене, що ставиш деякі вимоги. "Задля миру й злагоди" ти не хочеш хазяйнувати разом із моєю матір'ю і навіть жити з нею під одним дахом. Не лише твої батьки, але й ти сама поклала собі нізащо в цьому не поступатися.

Скільки літ збігло, а я й досі пам'ятаю оту задушливу кімнату в готелі, те відчинене вікно, що виходило на алеї Етіньї. Золотіє пил, ляскає пуга, дзеленчать дзвоники, а крізь прочинені віконниці долинає знадвору тірольська пісенька. В матері боліла голова, вона лежала на канапі в спідниці й кофтині (старенька ніколи не знала, що таке хатня одежа – пеньюар, халат). Коли мати заговорила про те, що збирається віддати нам нижній поверх, а собі взяти одну кімнату на четвертому, я піймав її на слові:

– Слухай, мамо, Іза гадає, що було б краще…

Переказуючи твої слова, я крадькома позирав на старече обличчя матері й ніяково опускав очі. А вона бгала своїми скарлюченими пальцями шлярку на кофтині. Коли б вона почала сперечатися, мені було б за що вчепитися, але вона мовчала – ніякого тобі приводу спалахнути. Слухала, не показуючи пі образи, ні подиву. Нарешті вона озвалася, добираючи таких слів, щоб я повірив, ніби вона давно знала: ми житимем нарізно.

– Я майже весь рік житиму в Оріні,– мовила мати. – Там буде зручніше, ніж на інших фермах.