Галапагос - Сторінка 24

А натовп у порту нагадував скоріше торнадо. Тепер цей розлючений смерч посувався від берега до міста — в присмерку, підгодовуючи сам себе, бо грабіжників уже самих можна було грабувати: адже вони тягли на собі омарів і вина, електронні прилади й портьєри, вішалки для одягу й сигарети, стільці й згорнені килими, рушники, покривала і таке інше.

Отже, капітан зліз зі щогли, подряпавши об щаблі свої ніжні босі ноги. І на судні, і в усьому порту, скільки він міг бачити, не було ні душі. Спершу капітан рушив до своєї каюти, бо був у самих спідніх. Він сподівався, що мародери залишили йому бодай щось із одягу. Та коли він повернув вимикач, щоб засвітити в каюті світло, то це нічого не дало, бо всі електричні лампочки були викручені.

Електрика на судні все ж була, адже в машинному відділенні збереглися запаси акумуляторних батарей. Річ у тому, що розкрадачі лампочок залишили без світла машинне відділення ще до того, як звідти можна було повиносити батареї, генератори та пускові двигуни. Тож ті розкрадачі несамохіть зробили людству велику послугу. Завдяки їм судно ще могло плисти. Без навігаційних приладів "Баійя" була сліпа, як Селіна Макінтош, але все-таки лишалась найшвидкохіднішим судном у тій частині земної кулі й могла розтинати хвилі на максимальній швидкості протягом двадцяти діб без дозаправки, якщо у непроглядній пітьмі машинного відділення все буде гаразд.

Однак уже через п'ять діб у відкритому морі виявиться, що у непроглядній пітьмі машинного відділення щось вельми негаразд.

Розшукуючи по всій каюті бодай якийсь одяг, щоб прикрити голе тіло, капітан, звичайно, не мав наміру виходити в море. В каюті не знайшлося навіть носовичка чи махрової серветки. Так капітан уперше відчув, що таке брак тканин;

тоді це була для нього просто незручність, але згодом той брак гостро позначатиметься на його подальшому житті протягом усіх тридцяти років, які йому ще залишились. Він не матиме чим захистити тіло ні від сонця вдень, ні від прохолоди вночі. Як же він і решта перших колоністів заздритимуть Акіко, дочці Хісако,— адже в тої буде хутряний покрив!

Усі, крім Акіко, доки вона сама не народить пухнастих дітей, змушені будуть удень носити ламкі накидки й капелюхи з пір'я, перев'язаного риб'ячими кишками.

А "Мандаракс" казав зовсім протилежне:

Людина — це двонога істота без пір я

Платон f427? — 347 до н e.)

Нишпорячи по каюті, капітан не втрачав спокою. Тут, на носі судна, із душа ще крапала вода, і капітан прикрутив кран. На це його влада, що там не кажіть, іще поширювалась. Стриманість завжди була одна з його головних рис. Як я вже казав, травна система в капітана ще мала що перетравлювати. Та ще важливіше для нього було те, що тепер від нього ніхто нічого не очікував. Ті, що розграбували судно, майже всі мали численних і страшенно бідних родичів, і вони вже починали закочувати очі, ляпати себе по животах і показувати від горла вниз, як це робили дівчатка канка-боно.

Не втрачав капітан і свого славнозвісного почуття гумору, задовольняти яке йому було тепер легше, ніж будь-коли. Чого це він має вдавати, ніби життя — серйозна річ? Адже на судні не лишилося навіть щурів. А втім,'на "Баійї де Дарвін" щурів ніколи й не було, що можна вважати ще однією удачею для людства. Бо якби щури зійшли разом із першими поселенцями на берег Санта-Росалії, то людям не було б чого їсти вже за якихось півроку.

А потім, доївши все, що зосталося б від людей та від себе самих, щури й собі вимерли б.

Сказав "Мандаракс":

Щури І

Котів і псів пороздирали всіх тієї хмурої пори,

В колисках немовлят кусали,

З чанів повиїдали всі сири

І кухареві в ополоник устромляли писок — суп хлебтали,

Барильце тріснули ікри,

Чоловікам в брилі шмигали, як до власної нори,

Жінкам псували вечори,

Бо навіть їхнє щебетання

В гидкому гинуло вищанні —

Вели симфонію щури.

Роберт Браунінг (1812-1899)

Розумні капітанові пальці, нишпорячи в кромішній темряві на носі судна, намацали десь на бачку в туалеті півпляшки коньяку. Це була взагалі остання пляшка, яка ще збереглася на борту, а її вміст — єдина речовина від носа до корми й від спостережного поста на щоглі до кіля, яку людська істота здатна була перетравити. Кажучи про це, я, звичайно, не припускаю можливості канібалізму. І не беру до уваги того факту, що сам капітан був цілком придатний для їжі.

І саме коли капітанові пальці міцно вхопили шийку пляшки в темряві, щось велике дуже владно штовхануло "Баійю де Дарвін". Почулися чоловічі голоси з нижньої, човнової палуби. А було ось що: команда буксира, який доставив пальне та харчі на колумбійське вантажне судно "Сан-Матео", тепер вирішила позбавити "Баійю де Дарвін" двох рятувальних шлюпок. Матроси перетяли носові швартови "Баійї", і буксир підштовхував її ніс у бік затоки, щоб можна було спустити на воду рятувальні шлюпки з правого борту.

Тож тепер "Баійю" з Південноамериканським материком з'єднував лише один кормовий трос. Висловлюючись поетично, той кормовий трос став білою нейлоновою пуповиною всього сучасного людства.

Капітан, як і я, цілком міг бути духом на "Баійї де Дарвін". Люди, що скидали наші рятувальні шлюпки, навіть не підозрювали, що на борту є жива душа.

Знову самотній, як не рахувати мене, капітан поспішив напитися. Яке це тепер мало значення? Буксир разом із рятувальними шлюпками, що слухняно пливли за ним проти течії, зник. "Сан-Матео", весь ілюмінований, немов різдвяна ялинка, і з тарілкою радіолокатора, що оберталась над капітанським містком, теж зник, але за течією, тож тепер капітан міг кричати зі свого містка що завгодно, не привертаючи нічиєї уваги. Тримаючись за штурвал, він заволав у осяяну зорями ніч: "Людина за бортом!" То він мав на увазі себе.

Не чекаючи наслідків, капітан натис пускову кнопку лівого двигуна. З корабельних надр почувся приглушений низький гуркіт великого дизельного двигуна при повному здоров'ї. Капітан натис праву пускову кнопку — і вдихнув життя у двигун-близнюк. Ці надГйні, покірливі раби народилися в Колумбусі, штат Індіана, неподалік від Індіанського університету, де Мері Хепберн здобувала свій магістерський ступінь із зоології.

Світ тісний.

Дизелі працювали, і це був для капітана ще один привід назюзюкатися коньяку. Він вимкнув двигун, і добре, що зробив це. Бо якби вони розігрілися, температурна аномалія напевно привернула б увагу електронних приладів перуанського винищувача-бомбардувальника, що чатував у стратосфері. Ми у В'єтнамі теж мали такі чутливі на тепло прилади, які виявляли людей або принаймні великих ссавців у цілковитій темряві — завдяки тому, що їхні тіла трохи тепліші за оточення.

Одного разу я викликав шквал артилерійського вогню на буйвола. А звичайно то були люди, які намагалися підкрастися до нас і, коли пощастить, убити. Що то було за життя! Я б залюбки покинув усю свою зброю й, замість воювати, став би рибалкою.

Такі самі думки юрмились і в голові капітана, який стояв на містку: "Що це за життя!" тощо. Ситуація кумедна, звичайно, хоч йому було не до сміху. Життя його, міркував він, уже відміряло своє, довело, що він нічого не вартий, і ладнр ось-ось покинути його тлінне тіло. Як же мало він знав!

Капітан вийшов на корму й став босоніж на голій сталі ближче до містка та офіцерських кают. Тепер, коли на палубі не залишилося килимів, було добре видно, навіть при зоряному світлі, позатикані отвори для зброї. Я сам зварював на тій палубі чотири сталеві листи. Проте більша частина моєї роботи, до того ж найточнішої, була глибоко всередині.

Капітан підвів очі до зірок, і великий мозок підказав йому, що його планета — лише невеличка цяточка в космосі, а сам він — тільки мікроб на цій цяточці, і нема нічого менш важливого, ніж те, що з ним стане. Отакі-от думки народжувались тоді у надто великих мозках — суцільні дурниці. І навіщо? Нині так уже ніхто не міркує.

І ось він побачив, як небо прокреслила зірка — метеорит, котрий спалахнув на верхньому краю атмосфери, там, де підполковник Рейєс у своєму космічному скафандрі щойно одержав звістку про те, що Перу офіційно оголосило війну Еквадорові. Та зірка примусила капітанів великий мозок знову здивуватися з того, які ж безпорадні люди перед цими метеоритами, що б'ють по земній поверхні.

А тоді пролунав отой грандіозний вибух в аеропорту, коли ракета й радіолокаційна тарілка зустрілися й узяли шлюб.

Готельний автобус, весь розмальований іззовні голубоногими олушами, морськими ігуанами, пінгвінами, нелетючими бакланами та ще багато чим іншим, припаркувався в цю хвилину біля лікарні. Капітанів брат 'Зігфрід хотів зайти по допомогу для 'Джеймса Уейта, який знепритомнів. Саме його серцевий напад і викликав це відхилення від маршруту до аеропорту, яке, безперечно, врятувало життя всім, хто був у автобусі.

Величезний пухир ударної хвилі, породженої вибухом, був міцний, як цегла. Пасажирам в автобусі здалося, що вибухнула сама лікарня. Віконця й вітрову шибку автобуса вдавило всередину, але вони були зі скла, яке не б'ється, й не перетворились на скалки. Натомість Мері, Хісако, Селіну, "Казашку, бідолашного Уейта, дівчаток канка-боно та капітановогр брата — усіх присипало якимись білими зернятками.

Така сама доля спіткала й "Баійю де Дарвін". Усі її ілюмінатори вдавило всередину, і скрізь під ногами були білі зернятка.

Лікарня, яка щойно сяяла вогнями, тепер стояла геть темна, як і все місто, і зсередини долинали зойки по допомогу. Двигун автобуса, хвалити Бога, ще працював, а його фари висвітлювали вузьку доріжку серед руїн. Тож Зігфрід, заціпенівши на кілька секунд, усе-таки спромігся від'їхати звідти. Та й яку допомогу він чи хтось інший в автобусі надасть живим людям, якщо вони ще є, у зруйнованій лікарні?

Автобус вибрався з лабіринту руїн якомога далі від епіцентру вибуху, тобто аеропорту, й рушив до морського порту. На шляху через болотисту місцевість від міських кварталів до глибоководних причалів уламків майже не траплялося, бо ударній хвилі там, по суті, не було чого трощити.

Зігфрід фон Кляйст поїхав до морського порту, бо це був шлях найменшого опору. Тільки він бачив дорогу. Пасажири все ще були на підлозі. Мері Хепберн відтягла непритомного 'Джеймса Уейта від дівчаток канка-боно, і тепер він лежав горілиць головою у неї на колінах.