Галапагос - Сторінка 26

А потім, знову ж таки втрьох, перенесли його вже з даху автобуса через поруччя на палубу. Згодом вони переправлять його на верхню палубу, де він ненадовго прийде до тями — на час, достатній, щоб узяти шлюб із Мері Хепберн.

Потім 'Зігфрід вернувся назад і сказав капітанові, що тепер його черга переправлятись на борт. Капітан, знаючи, що матиме вигляд дурня, як полізе на дах, зволікав. Стрибати, коли ти п'яний, легко. А от дертися вгору — справа зовсім інша. Чому мільйон років тому так багато хто з нас навмисне час від часу розгладжував спиртним найголовніші звивини в нашому мозку — це лишається для мене цікавою загадкою. Мабуть, так ми прагнули підштовхнути еволюцію у правильний бік — у бік зменшення мозку.

Отже, капітан, зволікаючи і намагаючись говорити розсудливо й поважно, хоч ледве спромігся б сам підвестись, звернувся до брата:

— Я не дуже певен, чи той чоловік почував себе досить добре, щоб його термосити.

"Зігфрід уже втратив із ним терпець. Тож сказав:

— Гірше не вигадаєш, чи не так? Адже ми цього бідолаху вже туди перетягли. Може, нам слід було натомість викликати вертоліт, щоб він переправив його просто до весільної зали в готелі "Уолдорф-Асторія"?

На цьому завершилась остання розмова між братами фон Кляйстами, коли не рахувати вигуків "гоп!", "ну .ж бо!", звуків "гуп!" та інших, поки капітан знов і знов робив марні спроби видертися на дах автобуса.

Нарешті це йому таки вдалося, хоч почував він себе вкрай приниженим. З автобуса на палубу він перейшов уже без сторонньої допомоги. Після цього 3ігфрід звелів Мері й решті пасажирів теж перебиратися на судно й допомогти там *Уейтові, якого всі вважали за Вілларда Флемінга. Мері виконала цей наказ, подумавши, що для нього вилізти на дах автобуса без чиєїсь допомоги було справою чоловічої честі.

Тепер Зігфрід стояв на причалі сам і дивився вгору на інших. Всі сподівалися, що він приєднається до них, але цього не сталось. Зігфрід сів за кермо. Хоч суглоби в нього несамовито сіпалися, він усе-таки запустив мотор. Він мав намір чимдуж помчати назад до міста, там у щось влетіти й розбитись на смерть.

Та 'Зігфрід не встиг навіть рушити з місця — його оглушила ударна хвиля від ще одного потужного вибуху. Він стався не в місті і не на околиці, а нижче за течією — здається, десь у безлюдних болотах.

38

Другий вибух був такий самий, як і перший. Знов ракета спарувалася з радіолокаційною тарілкою. Цього разу то була тарілка на невеличкому колумбійському вантажному судні "Сан-Матео". Перуанський пілот Рікардо Кортес, який вдихнув у ракету життя, гадав, що спаровує її з тарілкою радіолокатора на "Баійї де Дарвін", хоч насправді судію вже було позбавлене й цієї тарілки, і, з погляду ракетної боєголовки, сексуальної привабливості.

Майор Кортес зробив те, що мільйон років тому називалось невмисною помилкою.

Треба ще додати, що Перу ніколи не наважилося б атакувати "Баійю де Дарвін", якби "Круїз віку до витоків природи" проходив відповідно до плану, з повним комплектом знаменитостей. Перу було не таке вже й глухе до світової громадської думки. Та круїз скасували, і "Баійя де Дарвін" опинилася в досить скрутному становищі: тепер вона перетворилася на потенціальне військово-транспортне судно, заповнене людьми, тобто "особовим складом військового флоту", який аж проситься, щоб його висадили в повітря, чи підпалили напалмом, чи розстріляли з кулеметів, чи щось іще.

Отже, ті колумбійці пливли собі під місячним сяйвом болотистою затокою в бік відкритого моря, додому, їли вперше за тиждень пристойні харчі й гадали, що їхня радіолокаційна тарілка, обертаючись довкола, стереже їх, мов діва Марія. Ні, вона не дасть, щоб їх спіткало лихо! Мало ж вони знали...

До речі, їли вони м'ясо підстаркуватої дійної корови, від якої молока все одно було небагато. Саме вона лежала під брезентом на ліхтері, що привіз товар на "Сан-Матео",— дійна корова, але тоді ще зовсім жива. А повантажили її на борт якнайдалі від порту, щоб натовп людей на березі її не побачив. Бо ті люди були в такому відчаї, що могли за корову й убити.

Вона була ще однією купою білку, яка залишала Еквадор.

Цікаво було бачити, як її вантажили. Матроси обійшлися без стропів чи спеціальної сітки. Просто зробили міцний канатний вузол і перев'язали корові тулуб та роги. Тоді встромили в цей вузол залізний гак на кінці троса підйомного крана. Потім кранівник згори почав підтягати трос, і згодом корова вже гойдалася в повітрі з вивернутими задніми ногами, виставленим напоказ вим'ям і вистромленими горизонтально передніми ногами, що загалом надавало їй вигляду кенгуру.

Еволюційний процес, який дав цього великого ссавця, ніколи не передбачав, що він може опинитись у позі, коли вага всього його тіла передаватиметься через шию. А чим довше корова гойдалася в повітрі, тим більше її шия нагадувала шию голубоногого олуша, лебедя чи нелетючого баклана.

У деяких великомозкових тієї епохи повітроплавні вправи нещасної корови могли викликати регіт. Захвату вона справді не збуджувала. І коли вже опинилась на палубі "Сан-Матео", то виявилась така покалічена, що навіть стояти не могла. Та цього й слід було чекати, і це якраз відповідало планам моряків. Бо багатий досвід їх навчив, що худоба, з якою отак обійшлися, проживе ще тиждень чи трохи більше, поки настане час її з'їсти, і м'ясо в неї не загниється. Історія з дійною коровою була скороченим варіантом того, що колись, за доби вітрильних суден, робили з гігантськими сухопутними черепахами.

В обох випадках потреби в холодильнику не було.

Щасливі колумбійці саме жували й ковтали м'ясо тієї бідолашної корови, коли стали жертвою останньої ланки еволюції бризантних вибухових речовин під назвою "дагоніт". Дагоніт був, так би мовити, сином значно слабкішої вибухівки під назвою "глакко", яку виробляла та сама компанія. Глакко породив, якщо можна так висловитись, дагоніт, а обидва вони були нащадки грецького вогню, чорного пороху, динаміту, кордиту та тринітротолуолу.

Тож можна сказати так: колумбійці по-варварському обійшлися з коровою, але покарання за це дістали — значною мірою завдяки великомозковим винахідникам дагоніту — негайне й жахливе.

З огляду на те, як погано повелися колумбійці з тією коровою, майора Рікардо Кортеса, що летів швидше від звуку, можна було б назвати доброчесним лицарем давноминулих часів. Та й сам він вважав себе таким, хоч і гадки не мав ані про корову, ані про те, куди влучила його ракета. Він доповів по радіо начальству, що знищено "Баійю де Дарвін". І попросив, щоб передали його найкращому приятелю, підполковнику Рейєсові — той уже повернувся на землю після ракетного нападу на аеропорт—таке послання іспанською мовою: "Маєш рацію".

Рейєс зрозуміє: він, Рікардо Кортес, погоджується з тим, що запуск ракети — це така сама насолода, як і статевий акт. І ніколи він не дізнається, що влучив не в "Баійю де Дарвін", як не дізнаються друзі та рідні тих колумбійців, з котрих він зробив шніцель у затоці, що саме з ними сталося.

Ракета, що висадила в повітря аеропорт, з погляду дарвінівської теорії була значно ефективніша, ніж та, що вдарила по "Сан-Матео". Адже вона вбила тисячі людей, птахів, собак, кішок, щурів, мишей тощо, які в противному разі породили б потомство.

А вибух у болотистій затоці знищив лише чотирнадцять членів команди, близько п'ятисот щурів на судні, кількасот птахів, трохи крабів, риби тощо.

Однак головним чином то був зовсім не ефективний напад на найнижчу ланку харчового ланцюга — на мільярди й мільярди мікроорганізмів, що разом із власними покидьками та рештками своїх предків становили гнилу основу болота. Вибух потривожив їх не дуже, бо вони не такі вже чутливі на раптові зміни ритму. Вони б ніколи не вчинили самогубства, як ото 3ігфрід фон Кляйст за кермом, що збирався вкоротити собі віку в автокатастрофі, їх просто несподівано перекинуло з одного середовища до іншого. Вони злетіли в повітря разом із значною частиною свого колишнього середовища, а потім гепнулися вниз. Багато хто з них на цьому вибухові навіть виграв, бо дістав змогу побенкетувати тим, що залишилось від корови, щурів, членів команди та інших представників вищої форми життя.

С казав " Мандаракс ": Дивовижно бачити, як мало потребує природа, щоб задовольнитись. Мішель Ейкем де Монтень (1533-1592)

Детонація дагоніту, глаккового сина, прямого нащадка благородного динаміту, викликала в затоці припливну хвилю заввишки шість метрів, і вона поглинула автобус, що стояв на причалі Гуаякільського морського порту,— змила його в море, де й утопився Зігфрід фон Кляйст, який однаково бажав смерті.

Та ще важливіше те, що хвиля обірвала білу нейлонову пуповину, яка зв'язувала майбутнє людства з материком.

Хвиля віднесла "Баійю де Дарвін" на кілометр проти течії й м'яко посадовила на мулувату мілину. Судно освітлював не лише місяць, а й яскраві, миготливі вогні пожеж, що спалахували в усьому Гуаякілі.

Капітан вийшов на місток і запустив дизельні двигуни-близнюки, що стояли далеко внизу. Запрацювали близнюки-гвинти, і судно зісковзнуло з мілини. Воно було вільне.

Капітан спрямував його за течією, в бік відкритого моря.

Сказав "Мандаракс":

Судно, відірвана частка землі, йшло самітно й стрімко, як маленька планета. Джозеф Конрад (1857-1924)

А "Баійя де Дарвін" — то було не абияке судно. З погляду історії людства то був новий Ноїв ковчег.

КНИГА ДРУГА

ТАК СТАЛОСЯ

А сталося так, що новісінький білий теплохід уночі, хоч і без карт, компаса та ходових вогнів, усе одно розтинав на максимальній швидкості хвилі холодного, глибокого океану. З погляду людства він уже не існував. Вважалося, що саме "Баійю де Дарвін", а не "Сан-Матео" розбито вщент.

Це було невидиме з берега судно-привид; воно несло на собі гени свого капітана та с імох із десяти пасажирів на захід, де їм судилося взяти участь у пригоді, що триває вже мільйон років.

А я був привидом на судні-привиді. Я — син великомозкового письменника-фантаста, якого звали Кілгор Траут.

Я дезертирував із морської піхоти Сполучених Штатів.

Мені надали політичний притулок, а потім громадянство у Швеції, і я став зварником на верфі в Мальме. Одного дня мене безболісно обезголовив сталевий лист, що впав, коли я працював у судновому корпусі "Баійї де Дарвін"; одначе я відмовився канути в голубий тунель, що веде до потойбічного життя.

Я завжди міг матеріалізуватись, але зробив це лише одного разу, на самому початку гри, на кілька бурхливих миттєвостей, коли під час плавання на лінії Мальме — Гуаякіль моє судно зазнало шторму в Північній Атлантиці.