Гаргантюа і Пантагрюель - Сторінка 10

Ратище Ґарґантюа, гартоване, незламне, трощило крицевою клюгою браму, пробивало панцер, валило дерева, низало кільця, нахоплювало сідло, панцеранку, рукавицю. Це все він проробляв при повному риштунку.

Але не мав він рівні і в мистецтві хизуватися, вольтижуватися. Сам феррарський штукар-верховець був проти нього звичайний мавпій. Надто ж він наламався перескакувати з коня на коня, у млі ока і землі не торкаючись (такі коні звуться вольтижними) стрибав урізнобіч, зі списом напереваги, не ступаючи у стремена і кинувши повіддя, щоб кінь летів куди хотя. У військовій справі такі штуки вельми цінуються.

Ув інші дні він орудував алебардою, спершу нею мах-мах, а потім руб, і всі його мали за рицаря славуту, рицаря бойового і турнірного.

А ще він разив пікою, обіручим еспадроном, шпагою-батардою, із незмінним щитом, тарчею чи плащем на руці.

Стрільцював він верхи оленів, козуль, ведмедів, ланей, вепрів, зайців, куріпок, фазанів, дрохв. Грав у великого м'яча, гилячи його ногою або ж кулаком. Боровся, бігав, стрибав, але не з розгону, не на одній нозі і не по-німецькій, бо (казав Гімнаст) такі стрибки даремні і на війні не поможуть, він перемахував через рівчаки, перешастував через плоти, збігав на шість ступнів угору по муру і видирався таким самим робом до вікна на списову довгість.

Плавав у плесах на грудях, голічерева, на боці, рухаючись усім тілом або ж ногами; з книжкою перепливав Сену, жодної сторінки не замочивши та ще й у зубах плаща держачи, не кажи ти Юлій Цезар. Ухопившись за облавок однією рукою, залазив на судно, для чого вимагалася неабияка сила, а з облавка кидався сторч головою у воду, діставав дно, досліджував рифи, пірнав у глибини та чорториї. Розвертав корабель на плаву, керував ним, вів його швидко, повільно, за водою, устріть води, зупиняв його посеред шлюзу, вів однією рукою судно, а другою орудував веслищем, ставив вітрила, ліз по вантах на щогли, бігав по реях, наставляв компас, повертав проти вітру вітропуск, тримав міцно стерно.

Вибрівши з води, цупко видирався на гору і так само легко спускався, лазив по деревах, наче кіт, стрибав із дерева на дерево, наче вивірка, ламав гілляки, як другий Мілон. З допомогою двох гартованих кинджалів і двох міцненьких пробійчиків видирався на дах кам'яниці, не кажи ти щур, а при спуску так умів зосередитися, аби при падінні не забитися.

Кидав дротик, прогонич, каменюку, спис, рогатину, алебарду; напинав лука, сам-один заряджав обложний арбалет; прямим націлом мірив самопал; на сошник гармату ставив; у тирі в підсадку палив, стріляв знизу вгору, згори вниз, уперед, убік і назад, як партяни.

Йому з високої вежі скидали линву, щоб аж до землі звисала, і він по цій линві залазив і злазив на руках, причому так шпарко й моторно, що вам так не проповзти і по рівних луках.

Йому перекидали між двома деревами жердину, і він, руками перебираючи і ногами анітрохи не дриґаючи, лазив туди й назад, та так хутко, що й бігом його не наздогнали б.

Щоб огруддя й легені розвинути, він желіпав, як сто чортів. Одного разу я чув, як він кликав Евдемона, — його репет від застави Святого Віктора аж до Монмартра долітав. Навіть Стенторів голос під час троянської січі не досягав такої моці.

Свої тужні він зміцнював вилитими з олива двома здоровецькими виливанцями, завважки вісім тисяч сімсот квинталів кожний, у нього вони гирями називалися; піднявши з землі, він нерухомо тримав їх над головою, по одному в кожній руці, три чверті години, а то й більше — чим тобі не силач, не моцак.

З найпершими дужаками гуляв він і в бруси: коли його черга надходила, він тримався страх як цупко на ногах і поступався лише зухам над зухами, тим, хто зуміє його з місця зрушити, показуючи себе в цьому Мілоном; як той Мілон, він брав у руки гранат і викликав охочих відняти його в нього.

Після таких грищ його розминали, чистили й переодягали, і він повагом плентав додому; ідучи левадою чи різнотрав'ям, він, бувало, розглядав дерева та рослини і зіставляв їх із тим, що про них писали давні учені, такі як Теофраст, Діоскорид, Марин, Пліній, Никандер, Макр і Ґален; він і його супутники цупили додому цілі оберемки зела, передаючи їх Різотомові, — цей пахолок був ще й начальником над сапками, мотиками, заступами, лопатами та іншим знаряддям, потрібним для виготовлення зільників.

Удома вони, поки вечеря готувалася, повторювали деякі місця із прочитаного, а потім сідали до столу.

Гідне уваги, що за обідом, завжди простим і невибагливим, Ґарґантюа лише задушував комара, зате вечеря була сита і тривала, і їв він уже так, щоб підживити душу і насититися, до чого, власне, й зводиться правдива дієта, доброю і мудрою медициною прописувана, тоді як зграя тупоголових лікарів, на софістиці схибнутих, радять усе навпаки.

За вечерею поновлювався обідній урок, і тривав він, поки була охота, решта часу йшла на вчену розмову, приємну і корисну.

Прочитавши пообідню молитву, співали, грали на музичні інструменти, веселилися і розважалися, ріжучись у карти чи в кості, отож іноді трапеза і гульбища тривали аж до пізніх облягів, а іноді вони гуртом одвідували товариство учених чи мандрівників, яким довелося побувати на чужій стороні.

Глупої ночі, перед сном, виходили десь на терасу, дивились на небо, спостерігали за кометами, як комети були, або за ходом, розташуванням, протистоянням і збіганням світил.

Потім Ґарґантюа з-пітагорійська, коротко розповідав вихователеві, що він прочитав, побачив, дізнався, зробив і почув протягом дня.

Відтак молилися Господеві Творцеві, били йому поклони, покріплювалися у своїй вірі, славили його незмірну благостиню і, подякувавши йому за минувшину, припоручали себе його милосердю на прийдешність.

А там уже й на боковеньку йшли.

Розділ XXIV

Як Ґарґантюа дощ перебував

У дощ і в сльоту дообідній час проводили як звикле, хіба що на зло негоддю веселий і яскравий вогонь розкладали. Проте по обіді тіловиховні вправи скасовували, усі сиділи вдома і з апотерапічною метою перегрібали сіно, кололи і пиляли дрова, молотили снопи на току; потім малювали чи різьбили або відновлювали старосвітську гру в кості, взоруючись на те, як описав її Леонік і як грає в неї наш славний друзяка Ласкаріс. За грою згадували ті місця з давніх авторів, де є спомин про неї або ж посилання на неї.

А ще ходили дивитися, як топляться метали або відливаються гармати, ходили до гранярів, золотарів, шліфувальників самоцвітів, до алхіміків та монетників, до килимників, ткачів і шовкопрях, до годинникарів, дзеркальників, друкарів, органістів, фарбарів та всяких інших майстрів і, даючи всім на вино, вивчали ремесла і знайомилися з винаходами в тому чи тому ремеслі.

Ходили на публічні виклади, на урочисті акти, на змагання риторів, на виступи і промови славетних адвокатів та казнодіїв.

Одвідували зали і приміщення для шермицерії, і там він схрещував шпаги з майстрами і наочно показував, що фехтувальник і рубака з нього не згірший, а то ще й ліпший, ніж вони.

Замість гербаризувати, вони відвідували склепи дрогистів, билярів, аптекарів, якнайпильніше розглядали плоди, коріння, листя, живицю, насіння, чуженецькі масті і зараз же метикували, яким способом їх підробити.

Ходили дивитися на линвоскоків, рухлярів і штукарів, причому хлопець стежив за їхніми жестами, вивертами, цибами і дослухався до їхнього балаклійства, особливо подобалися йому пікардійські шонійці — от уже хто вроджені перебенді, от уже хто мастаки верзти на галай-балай.

Вернувшись на вечерю, вони їли менше, ніж в інші дні, та ще й м'ясо ніжне і нежирне, аби менше дошкуляло вогке повітря, яким тіло дихає, і щоб без звичної гімнастики не охлянути.

Так виховувався Ґарґантюа і підтримував цей режим день у день, беручи з постійних управ той пожиток, який може взяти вельми кмітливий як на свої роки хлопчина; і хоча ці вправи попервах і здалися йому важкі, одначе з часом зробилися такі приємні, легкі й утішні, що радше скидалися на королівські розваги, ніж на школярську науку.

А проте Понократ, аби допомогти учневі скинути надмірну розумову напругу, обирав раз на місяць якусь ясну та погідну днину, і вони зранку вибиралися за місто: у Жантильї, в Булонь, у Монруж, у Пон-Шарантон, у Ванв або ж у Сен-Клу. Там вони пропадали цілий день, на всю губу веселячись: жартували, пустували, чаркували, гуляли, співали, танцювали, вилежувалися на мураві, дерли гнізда, ловили перепелів, жаб і раків.

І хоча цього дня не читали, але минав він не марно, бо на прегарних луках вони згадували якісь утішні вірші з Верґілієвих Георгік, з Гесіода, з Поліціанського Рустика, латиною писали пікантні епіграми і перекладали французькою рондо та балади.

Бенкетуючи, вони з розведеного вина виціджували, за настановами Катона в De re rust.[80] і Плінія, через плющеву цівочку воду: мили вино у шаплику з водою, а потім пропускали його через лійку, переганяли воду з посудини в посудину або ж майстрували маленькі автомати, себто саморушні прилади.

Розділ XXV

Як між лернейськими пекарями і ґарґантюйцями зайшла велика змага, до кривавих чвар призвівши

Під ту пору, на винобрання, з початком осени, місцеві пастухи стерегли виноградники і ганяли, щоб не дзюбали ягоду, шпаків.

А в цей час гостинцем чи то на десяти, чи то на дванадцяти підводах лернейські хлібопеки везли до міста коржі.

От пастухи, звичайненько так, і попросили їх продати за готівку за ринковою ціною коржів. А щоб ви знали, для тих, кому заколодило, виноград, надто піно, ф'єр, мюскадо, бікан або ж фуарар[81], зі свіженькими коржами — то божественна харч; після цього всі бачать, як вони не раз, не два присідають серед лози, за що їх і прозвали виноградними присідателями.

На їхнє прохання пекарі не зглянулися, ба більше, почали їх кобенити на всі заставки: сказали, що вони бидло, щербуни, рудиголови, галабурдники, ломуси, песиголовці, халамидники, махори, дурисвіти, шахруни, бабаки, ласощохлисти, розгамузи, самохвальки, мерзосвітники, довбні, ошусти, похатники, причепи, мартопляси, блазнюки, лежні, гидь, лобурі, бевзі, поторочі, скалозуби, чваньки, ланці, пастуші засранці, гівняна варта, пришивши до цього інші ядучі квітки і додавши, що такі пишні коржі не для їхнього рота і що єдине, що їм треба їсти, це висівки та полову.

У відповідь на такі образи один пастух, на ім'я Фрож'є, чесний і славний молодик, підлазисто мовив:

— З якого дива почали ви так високо нестися? Адже раніше ви продавали нам залюбки, а нині не бажаєте.