Гаргантюа і Пантагрюель - Сторінка 115

Аби осмислити це диво, я, як ми досередини вступили, довго пас поглядом двері і мур, бо мені нетерпеливилось узнати, якою силою і якою мудрацією вони розчахнулися, і вже був подумав, чи не приклав наш ласкавий Ліхтар до того місця, де вони сходились, зілля, іменоване етіопісом, цей обушок на всі замки, аж це узрів у внутрішньому пазу тонку крицеву бляшку, оправлену в коринтську бронзу.

А ще я зауважив дві плити індійського магнета, широкі, в півдолоні завтовшки, блакитної барви, гладенько відполіровані, впаковані всією своєю масою у храмовий мур, де в нього впиралися навстіж розчахнуті двері.

Отож завдяки притягальній силі магнета крицеві бляшки за незвичайним, таємничим законом природи ворушилися; але половинки і собі скорялися йому і ворушилися тільки потому, як діямант прибирали, бо дію магнета на крицю призупиняє й уриває сусідство діяманту, а крім того, треба було прибрати і два пучки часнику, які наш веселий Ліхтар зняв і прив'язав до шнура, бо часник убиває магнет, позбавляє його притяжної сили.

На одній з плит, а саме на правій, старовинними латинськими літерами був гарно вибитий шестистопний ямб:

Ducunt volentem fata, nolentem trahunt.

Смиренного долі ведуть, непокірного тягнуть.

А на лівій плиті заголовними літерами був гарно вибитий такий вислів:

Προσ τελοξ αυτωη πanta kineitai

Все йде до своєї мети.

Розділ XXXVIII

Яка прегарна мозаїка храмову долівку оздоблювала

Прочитавши ці написи, я обвів поглядом пишний храм, а потім замилувався на прегарні розводи долівки, проти яких жодному іншому нинішньому чи минулому витвору штуки на цьому світі годі було змагатися, чи то долівка у святині Фортуни у Пренесті за Сулли, чи то долівка грецького храму Асарот, зведеного Созистратом у Пергамі. Це була мозаїка, вся з обточених, полірованих чотирикутних крем'яхів природної барви: то червоний яспис із такими гарними цяточками, то офіт, то порфир, то лікофталм, усіяний золотими іскорками, крихітними, нібито атоми, то агат з неяскравими відблисками молочно-білого кольору, то дуже ясний халцедон, то зелений яспис із червоними і жовтими жилками. Всі ці камінці були викладені по діагоналі.

У портику долівка теж була мозаїчна з підібраних камінців природної покрасі, згідно з тим, що там було вдано, і було таке враження, буцімто хто розкидав долі оберемок винограддя, розкидав абияк, бо тут їх насипав нібито густіше, а там менше. А втім, цього листяного клечення було скрізь чимало, і в напівсвітлі зненацька появлялись то равлики, по лозі повзаючи, то ящірки, рябіючи межи листу, тут світилися кетяги ще недозрілого винограду, а там уже зовсім стиглого, і те все зладила і скомпонувала рука дуже вмілого і дотепного маляра, і завиграшки воно могло б, не кажи ти малярство Зевксида Гераклейського, принадити шпаків та інших пташок; ми, принаймні, на цю мозаїку купились, бо там, де художник дуже щедро накидав галуззя, ми, боячись зачепитися, високо здіймали ноги, наче під нами був нерівний, кам'янистий грунт. Потім я оглянув храмове склепіння і стіни: вони були викладені мармуром і порфиром, суціль, з краю в край, оздоблені такою гарною мозаїкою, а ліворуч сприходу починалася гарна потішна гра, в якій добрий Бахус заломив індійців, і розігрували її так.

Розділ XXXIX

Як на мозаїчних храмових стінах була вдана битва, в якій Бахус індійців заломив

Спершу були вдані, всі у полум'ї пожару, міста, села, замки, фортеці, поля і ліси. Вдані були й розсатанілі, геть розшарпані жінки, що люто на шмаття шматували живих телят, баранів і овець і їли їхнє сире м'ясо. Це мало подавати, що Бахус, удершись до Індії, пустив усе під огонь і меч.

А проте індійці, гордуючи ним, поклали опору йому не чинити, бо вивідачі їм донесли, що його військо не має жодного войовника, в ньому числяться старик, жінкуватий і завжди п'яний, безвусі поселяни, геть голі, гопцюри і скакунці, з рогами і хвостами, як у цапенят, і сила хмільної баботи. Отож індійці ухвалили наїзд їхній не відбивати і пропустити їх, бо перемога над такими людьми вийде не на славу, а на сором, і не на гонор і звеличення, а на позорище і ганьбу. Отак зневажений, Бахус забирався далі, все пускав пожогом (вогонь і перуни — то його отецька бронь: появу його на світ Юпітер привітав перуном, а його матір Семелу і материнський дім спалив і знищив вогнем) і топив землю у крові, бо така вже його натура: мирного часу дає крівці, а воєнного її точить. За доказ можуть правити поля на острові Самосі, так звані Панема, тобто криваві; на цих полях Бахус наздогнав амазонок, утікачок від ефесян, і всім їм повідкривав жилу, отож по цьому кровопуску поля були залиті кров'ю. Тепер ви зрозумієте ліпше самого Арістотеля, який розправляє про це у своїх Проблемах, чому колись так гуляло одне прислів'я: "Не саджають і не їдять м'яти у війну". Бо на війні вої б'ються без ощадку, і ось як поранений того дня тримав м'яту в руках або ж їв її, то спинити кров годі, хіба що з тяжкою бідою.

Далі в мозаїці вдано, як Бахус ішов походом: сидів на пишній колісниці, трьома парами молодих леопардів запряженій; вид у нього був, як у дитятка, ознака того, що добрі заливахи зроду не старіються, рожевий, як у херувима, і безволосий; на голові в нього стирчали гострі ріжки; а вище сиділа гарна корона з винових грон і листя і шарлатова митра, а взутий він був у золочені полуботки.

Жодного мужа його не супроводжувало; всю його гвардію і всю його рать складали басариди, еванти, елеїди, евгіади, едоніди, треатериди, огигії, мімаллони, менади, тіади і вакхиди[511], жінота, розперезана, скажена, нестямна, драконами і живими гадюками підперезана, з патлатими косами і виновою у них упліткою, в оленячих і козячих шкурах, з топірцями, тирсами, дротиками і галябардами у формі шишок у руках; а легкими своїми тарчами, дзвенючими й гудючими від дотику пальцями, вони користувалися в потребі як тамбуринами і цимбалами. Чисельність їх сягала сімдесяти дев'яти тисяч двохсот двадцяти семи.

Перед вів Силен, на кого Бахус цілком здавався і в чиїй звазі, чесності, мужності й обачності не раз переконувався. Цей уже дідок був маленького зросту та ще й трясся, згорблений, одутлий, череватий, клаповухий, носатий і бровастий; під верх він узяв осла стадника; в руці тримав берло, потрібне йому для підпори, а також для веселого постукування, коли треба злазити; вбраний був у жіночу жовту сукню. За почет собі мав молодих поселян, рогатих, як цапики, і лютих, як леви, голих-голісіньких, вони без угаву співали пісень і сороміцькі танці вичеберювали: звали їх титири[512] і сатири. Число їх сягало п'яти тисяч ста тридцяти трьох.

Задніх пас Пан, страшенний монстр із цапиними ногами, вовнистими клубами, з рівними, в небо націленими, рогами на голові. Монстр був червонопикий, бородатий, зате смілько, зух, небоюн і чистий тобі порох; у лівиці він тримав сопілку, у правиці кривулясту ґерлиґу; до свого загону він затяг сатирів, гемипанів, египанів, сильванів[513], фавнів, фатуїв[514], лемурів[515], ларів, домовиків, лісовиків і гайовиків, число яких доходило до сімдесяти восьми тисяч ста чотирнадцяти. Усі вони вигукували одне й те саме слово: Евое!

Розділ XL

Як у мозаїці наїзд і напад доброго Бахуса на індійців удано

Далі було вдано наїзд і набіг доброго Бахуса на індійців. Там я побачив, як Силен, вівши перед, лляв піт і свого віслюка батожив; віслюк застрашливо пащу роззявляв, відмахувався, відхвицювався, відгуркувався всіма громами, буцімто під хвоста йому ґедзь забрався.

Сатири, капітани, сержанти, вахмістри і капрали на пастуших жоломійках похідний марш утинали і несамовито перед військом вичеберювали і все з цапиними цибами, скоками, пуками, вибриками, викрутасами та вихилясами, розпалюючи у вояках бойове завзяття. Всі гукали Евое! Менади перші з диким репетом і моторошним гуком цимбалів і щитів напали на індійців; увесь небосхил ходив ходором: це було добре видно на мозаїці; чого ж після цього дивуватися мистецтву Апеллеса, Аристида Тебанського та інших, хто так мальовничо зображував грім, мигавки, блискавку, вітер, слова, норови і почуття.

Далі показувалося, що індійський табір оповіщено про те, як Бахус їхні землі плюндрує. Вперед уже рушили слони з вежами на спині, де сиділо чимало індійців, але військо пішло врозтіч, а слони повернули назад і пройшлися потоптом по своїх, перелякані грізним дзвоном вакханок і знетямлені панікою, що охопила їх. Тут ви могли бачити, як Силен щосили пришпорює п'ятами свого віслюка і по-старосвітському обкладає ворогів киякою, а його віслюк з роззявленою пащею, начебто ревучи, женеться чвалом за слонами, і цей його войовничий рев лютіший за той, що в оні дні, у пору вакханалій, збудив німфу Лотиду, коли Пріап, опанований пріапизмом, загорівся її, приспану, приємно пріапизувати, цей рев і став гаслом до атаки.

Там же ви могли бачити, як Пан стрибав на кривих своїх ніжках довкола менад і розкочегарював у них войовничий запал. Далі ви могли бачити, як молодий сатир сімнадцять царів з'ясирив, як вакханка, гадюками сорок два ворожих верховод обплутавши, цупила їх за собою, як маленький фавн тарабанив дванадцять стягів, у супостата відбитих, а добряга Бахус, геть-то безпечно, колував і колесував собі на колісниці, реготав, дурнував та пустував, пив до всіх і до кожного. І нарешті було символічно вдано звитяжний трофей і тріумф доброго Бахуса.

Тріумфальна його колісниця була геть-то заклечана плющем, узятим і нарваним на горі Моро, рослиною рідкісною, надто в Індії, а де рідкість, там уже й ціна. У цьому його наслідував Александер Великий під час свого індійського тріумфу (в колісницю були запряжені слони). А потім його наслідував Помпей Великий, переможно вернувшись до Рима з африканського походу (на колісниці сидів шляхетний Бахус і пив вино, вхопивши за вуха кантару. У цьому його потім наслідував гай Марій після перемоги над кімврами під Ексан-Провансом. Усе його військо було увінчане плющем; тирси, тарчі і цимбали теж заклечував плющ. Силенів віслюк, і той був ним накритий, як попоною.

Обабіч колісниці простували полонені індійські царі, масивними золотими ланцюгами скуті; вся рать виступала з великою помпою, раденька і веселенька, несучи безліч трофеїв, феркули[516], багатий луп і співаючи сільських пісень, епінікей[517] та дзвінких дифірамбів.