Гаргантюа і Пантагрюель - Сторінка 31

І сало мене погубить, позаяк біси великі салоїди, як про це прямо мовить філософ Ямвлих, а також Мюрмель у своїй апології De bossutis et contrefactis pro Magistros nostros[191]. A проте я перехрестився, гукнув: Agyos athanatos, ho Theos![192] — і жоден чорт так і не явився.

Бачивши теє, окаянний баша надумав зробити кінець собі — прохромити своє серце моїм рожном. Справді, він уже притулив його до грудей, але рожен далі не пішов, бо був не досить гострий; і як турчин не пхав, у нього нічого не вийшло.

Аж це я підійшов до нього та й кажу:

— Місере мугиряко! Ти марно гаєш час, так ти себе зроду не вб'єш, а лише покалічиш, і потім тебе аж до судної дошки мучитимуть цирульники; як хоч, я тебе покладу на місці, що ти й не кавкнеш. Я вже багатьох таким робом на той світ спровадив, повір мені, і нічого, зосталися задоволені.

— О, мій друже (сказав він), я тебе благаю! Я подарую тобі за це мій черес. На, візьми! У ньому шістсот серафів та ще й кілька діямантів і рубінів чистої води.

— А де ж вони? — спитав Епістемон.

— Клянуся святим Іоанном, — відповів Панурґ, — далеченько, як вони ще є.

А де, скажіть, торішній сніг?[193]

Це найбільше хвилювало Війона, паризійського поета.

— Доказуй (сказав Пантагрюель), будь ласка, це ж нам цікаво, як ти розправився зі своїм башею.

— Слово порядної людини (сказав Панурґ), я не брешу. Я обмотав його напівобгорілими підгузами, знайденими там, потім зв'язав по-хлопському руки й ноги, щоб він не ворухнув навіть лабою, потім устромив йому рожен у горлянку і підвісив рожен на дві грубі закрючки, на яких трималися галябарди, а внизу роздмухав добрий вогонь, і тут мій мілорд продимів, як оселедець у курні. Ну, а я схопив його черес, зірвав із гачечка списа і дав дропака. Один Бог знає, як від мене тхнуло козлом!

Вискочив я на вулицю, дивлюсь, аж усі біжать на пожар і тарганять воду. Побачивши, що я наполовину обгорів, турки, природно, пожаліли мене і вилили на мене всю воду, це мене добряче відсвіжило і справило полегшу. Потім вони дали мені трохи підживитись, але я в рота нічого не брав, адже турки, як у них заведено, принесли самої води, аби запивати. Більше вони нічого лихого мені не зробили, хіба що один клятий потурнак із горбом іспереду спробував нишком поцупити в мене сало, але я так лулуснув його списом по пальцях, що він удруге вже не пхався. А одна дівка коринтянка, яка принесла мені їхнього улюбленого афродіястичного варення, все лупала очима на мою нещасну цюцюрку, ошелешена аж надто жалюгідним її виглядом: уся скоцюрблена від вогню, вона теліпалася, сягаючи лише колін. І от яка дивовижа: опік зовсім зцілив мене від запалення сідничого нерва, від якого я терпів цілі сім років, на тім самім боці, який смажився, поки мій підпікач спав.

Поки отак турки морочилися мною, вогонь пойняв, хто-зна вже як, понад дві тисячі домів, аж нарешті один турчин, укмітивши це, зіпонув: "На черево Магоме, все місто горить, а ми тут панькаємося!" І кожен кинувся до своєї халупчини.

А я подався до застави. Піднімаюсь я на перегорок, обертаюся назад, як жінка Лотова, і бачу — весь город ув огні, і зрадів у цю хвилю так, аж мало у штани не наклав із тої радости. Але Бог мене покарав.

— Як саме? — спитав Пантагрюель.

— А ось як (відказав Панурґ). Дивлюсь я веселенько на омахи полум'я та ще й шкилюю: "Ох, горопашні блішки! Ох, горопашні мишки! На вас чекає сувора зимівля — вогонь добрався до ваших нірок". Як на те, з міста, від вогню тікаючи, вибігло шістсот, та де там шістсот, понад тисячу триста одинадцять собацюг, здорових і дрібних. І посунули просто на мене, відчувши дух моєї грішної, підсмаженої плоті, і розшарпали б мене в одну помлу очей, якби мій янгол не підказав мені, що є чудовий засіб проти зубного болю.

— А з якого побиту (спитав Пантаґрюель) тобі було боятися зубного болю? Адже від ревматизму ти вилікувався?

— Хай тобі крашанки і писанки! (гукнув Панурґ). Хіба то не пекельний біль зубний, коли тебе собаки ловлять за ноги? Аж це я згадав про сало і ну кидати його собачні, а та одразу ж за ці кришеники й перегризлась. Завдяки цьому вони від мене відстали, а я відстав од них. Отак вони мене к животу зболили, радого та щасливого, на славу всім харчевням!

Розділ XV

Як Панурґ навчав найновішого способу зводити паризькі мури

Якось Пантаґрюель, щоб від студій одпочити, подався до передмістя Сен-Марсо, бажаючи оглянути Фолі-Гобелен. Йому товаришив Панурґ, із припасеними, як завжди, під плащем флягою та шматком шинки: він ніколи не забував їх прихопити, узиваючи їх своїми драбантами. Зброї він не носив, і коли Пантаґрюель збирався подарувати йому шпаду, він відповів, що вона ще йому перегріє косу, тобто селезінь.

— Але ж (сказав Епістемон) як ти відбиватимешся в разі нападу?

— Налягаючи на ноги, — відповів Панурґ, — аби лиш колюща бронь була заборонена.

Повертаючись, Панурґ після огляду паризійських мурів сказав ущипливим тоном:

— Дивіться, які гарні мури. Міцненькі мури, для оборони пуцьвірінків нема кращих. Але, бородою свідчусь, такому городу, як оцей, вони стануть у поганій пригоді. Та тут корова пукне і понад шість брасів[194] такого муру обвалиться.

— Друже мій (сказав Пантаґрюель), знаєш, що відповів Агесилай, коли його спитали, чому велике місто лакедемонське не обмуроване муром? Отож-бо, показавши на його мешканців і громадян, у військовій справі битих, дужих і добре узброєних: "Ось (гукнув він) мури міста!" Тим він хотів сказати, що найміцніший мур — це тверда кістка і що міста й осади не мають надійнішої і міцнішої твердині, ніж звага їхніх мешканців та резидентів. Так само і цей город сильний завдяки своїй численній і загорілій людності й іншого передмур'я не потребує. І якби захотіли обмурувати його як Страсбург, Орлеан або Феррару, їм би з цим не повелося, завеликі вийшли б витрати і видатки.

— Хай і так (погодився Панурґ). А все ж непогано було б надіти таку собі кам'яну подобизну, коли підступає ворог, хоча б на те, щоб він загадався: "Хто там?" А щодо ваших слів про великі кошти на мурування, то хай тільки отці міста поставлять мені вина, а я вже навчу найновішого і найдешевшого способу зводити мури.

— Якого б то? — спитав Пантагрюель.

— Тільки нікому нічичирк (відповів Панурґ), як я вам його відкрию. Я вже спостеріг, що жіночі шмонді тут дешевші за каміння. Ось з них і треба стіну городити, розмістивши їх за архітектурною симетрією, так щоб найбільші виставити на перший план, а потім положисто, як ослячі спини, викласти середні й нарешті маленькі, і попротикати подібно до шпичастих діямантів, як на масивній вежі в Бурже, отими тужавими булавами, які домують у монастирських матнях.

Який же диявол зруйнує такі мури? Метал і той не такий відпорний на удари. І якщо туди ткнеться гаківниця, ви одразу побачите (присяйбогу!), як закапає з цього благодатного пранцюватого плоду, просто періщитиме, хай тобі абищо! І блискавка в них ні разу не шваркне. А чому? Бо вони святі і благословенні.

Тут є лиш одна недогода.

— Хо-хо! Ха-ха-ха! (сказав Пантагрюель). Яка ж?

— Та ось мухи вельми вже ласі на ці плоди. Злітаються роєм і паскудять: на таку гидь уже не повабишся! А втім, і проти цього знайдеться засіб: треба їх прикрасити гарними лисячими хвостами або ж здоровецькими кабаками провансальських віслюків. І в цьому зв'язку хочу навести вам (саме до вечері) оповідку Frater Lubinus, libro De compotationibus mendicantium.[195]

У ту добу, коли звірі говорили (а це було давно), бідолашний лев, ідучи Б'єврським лісом і бурмочучи пообідні молитви, пройшов під деревом, на яке зліз селянин-вугляр, щоб зрубати гілляку; селянин, побачивши лева, кинув у нього сокиру і глибоко зранив йому стегно. Лихо, та й годі! Лев побіг, кульгаючи, і довгенько блукав лісом, шукаючи допомоги, поки здибав теслю, який зохотився рану його оглянути; от тесля почистив її, як тільки міг, і заткав мохом, порадивши левові обмахувати рану, щоб її мухи не засиділи, поки він сам шукатиме деревію.

Ось лев, одужавши, гуляє лісом, аж це столітня баба ріже і згрібає хмиз; побачивши лева, вона з переляку беркицьнула додолу, вивернувшись так, що вітер задубив їй плаття, спідницю та сорочку аж до плечей. Помітивши це, лев із жалю підбіг до неї глянути, чи не потовклася вона, і з уваги на її теє то як його… питає:

— О бідолашна жінко, хто ж це так тебе поранив?

Не встиг цар звірів це промовити, як добачив лиса, от він підкликав його та й каже:

— Гей, куме лисе, сюди, сюди, швидше, тут нещастя!

Коли лис підійшов, лев сказав йому:

— Куме, друже мій, у цієї доброї жінки дуже погана рана між ногами, добре видно її розрив. Дивись, яка вона велика: від заду аж до пупа, завбільшки чотири, а то й п'ять із половиною ампанів. Це від удару сокирою; боюся тільки, що рана вже задавнена. Отож, щоб мухи туди не добралися, гарненько, я прошу тебе, обмахуй її від мух уздовж і впоперек. Хвіст у тебе пухнастий і довгий: обмахуй, мій друже, обмахуй від мух, благаю тебе; а я тим часом піду по мох, щоб прикласти до рани, бо тільки так ми можемо виручити ближнього і допомогти одне одному. Обмахуй гарненько; отак, мій друже, обмахуй від мух, інакше буде пацієнтці зле. Обмахуй же як слід, куме, обмахуй! Бог обдарував тебе хвостом; великим і товстим, усім на завидки; обмахуй гарненько і без упину. Добрий обмахувач, а обмах має бути безперервний, обмахуй своїм обмахалом, щоб ніколи мухи не обмушили. Обмахуй від мух, друзяко, обмахуй, доглядаче! Я скоро вернусь!

Горопашний лис обмахує наліво і направо, туди і сюди: але стара карга бздить і пердить, смердюча як сто чортів. Бідашному лисові кругом почало плавати, бо він не знає, як повернутися, щоб уникнути бабиного бзда; і так, крутячи головою, помічає він, що на заду в неї є ще одна дірка, не така велика, як та, яку він од мух обмахує, і звідки стругають ці смердючі й отруйні вітри.

Нарешті вертає лев, цуплячи моху більше як вісімнадцять пак, і починає пхати його принесеною ломакою в рану; от він упер туди вже шістнадцять із половиною пак та й дивується:

— Хай йому біс! Ну й глибока ж оця рана, туди може влізти понад два вози моху!

А лис його попереджує:

— О, куме леве, мій друже, благаю тебе, не клади всього моху туди; залиш його тріньки, бо ззаду осьосьо є ще одна маленька дучка, смердюча як п'ятсот чортів.