Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Сторінка 55

Застібаючи мантію аж до шиї, він тільки й сказав:

— До наступної суботи, учні. І не забувайте: Місце, Мужність, Мудрість.

З цими словами він махнув чарівною паличкою, від чого всі обручі наче корова язиком злизала, і в супроводі професорки Макґонеґел вийшов із зали. Розмови спалахнули відразу, як учні рушили до вестибюлю.

— Як тобі пішло? — запитав Рон, підбігаючи до Гаррі. — Мені здається, що під час останньої спроби я щось відчув... ніби якесь поколювання в нозі.

— Мабуть, кросівки намуляли, Рончику-Бончику, — почулося ззаду: повз них зі зневажливою посмішкою промайнула Герміона.

— Я нічого не відчув, — знизав плечима Гаррі, незважаючи на її глузи. — Та мені зараз і не до того...

— Як це не до того? Ти що, не хочеш навчитися являтись? — недовірливо перепитав Рон.

— Це мене особливо не турбує. Мені краще б літати, — відповів Гаррі, позираючи через плече в пошуках Мелфоя. Щойно вони вийшли у вестибюль, він пришвидшив кроки. — Слухай, поквапся, мені ще треба дещо зробити...

Спантеличений Рон побіг за Гаррі до ґрифіндорської вежі. Їх трохи затримав Півз, який заклинив чимось двері на п'ятому поверсі й нікого не пропускав, якщо той не підпалить собі штани. Тож Гаррі з Роном розвернулися й побігли відомим їм надійним і коротшим шляхом. Хвилин за п'ять вони вже залазили в отвір за портретом.

— То ти поясниш мені, що ми робимо? — спитав захеканий Рон.

— Сюди, — відповів Гаррі і через усю вітальню покрокував до дверей, за якими були сходи до хлопчачих спалень.

Їхня спальня, як і сподівався Гаррі, була порожня. Він відкрив свою валізу й почав у ній нишпорити, а Рон нетерпляче за ним стежив.

— Гаррі...

— Мелфой використовує Креба й Ґойла як шпигунів. Він щойно сварився з Кребом. Я хочу знати... ага.

Гаррі знайшов його, цей акуратно складений квадратик на перший погляд чистого пергаменту, розгладив, а тоді легенько вдарив кінчиком чарівної палички.

— Урочисто присягаю не затівати нічого доброго... як і Мелфой, між іншим.

На поверхні пергаменту відразу з'явилася Карта Мародера. Це був детальний план кожнісінького поверху замку, на якому рухалися крихітні чорні цяточки з написами, що позначали всіх мешканців замку.

— Допоможи мені знайти Мелфоя, — наполегливо попросив Гаррі.

Він розклав карту на ліжку, вони з Роном нахилилися над нею й почали шукати.

— Ось! — показав Рон за одну-дві хвилини. — Він у слизеринській вітальні, дивись... там Паркінсон, Забіні, Креб і Ґойл...

Гаррі був розчарований, але рішучості не втрачав.

— Тепер не зводитиму з нього очей, — твердо заявив він. — І як побачу, що він десь зачаївся, а Креб і Ґойл стоять на сторожі, — зразу накину плаща-невидимку й довідаюся, що він там ро...

Гаррі замовк, бо до спальні увійшов Невіл, від якого тхнуло смаленою тканиною, й почав нишпорити у своїй валізі у пошуках нових штанів.

Попри всю свою рішучість упіймати Мелфоя на гарячому, Гаррі наступні кілька тижнів не міг похвалитися жодними успіхами. Хоч він постійно пильнував за його переміщенням на карті, інколи для цього зайвий раз на перервах відвідуючи туалет, та ні разу так і не помітив Мелфоя в якомусь підозрілому місці. Зате звернув увагу, що Креб і Ґойл частіше, ніж звичайно, блукали по замку самі, часом надовго зупиняючись у безлюдних коридорах, але тоді Мелфоя не тільки не було поруч з ними, його взагалі не можна було розшукати на карті. Це було найзагадковіше. Гаррі навіть думав, чи не зникає Мелфой з території школи. Але як він міг таке робити, враховуючи небувалі заходи безпеки, вжиті в замку? Отож Гаррі припускав, що губить Мелфоя серед сотень інших чорних цяточок, які снують по карті. А те, що Мелфой, Креб і Ґойл починали ходити кожен своїм шляхом, тоді як раніше ця трійця була нерозлучна, то з віком таке буває — Рон і Герміона живий доказ цього, сумно міркував Гаррі.

Хоч лютий невдовзі мав змінитися березнем, погода змін не зазнала, тільки до вологості тепер додався ще й вітер. Загальне обурення учнів викликало повідомлення на дошках оголошень у всіх вітальнях, що наступні відвідини Гоґсміда скасовуються.

Рон був розлючений.

— Це ж мій день народження! — вигукнув він. — Я так чекав!

— А що тут дивного? — стенув плечима Гаррі. — Після того, що сталося з Кеті.

Вона й досі не повернулася з лікарні Святого Мунґа. Ба більше, в "Щоденному віщуні" повідомляли про нові зникнення людей, серед яких виявилися й родичі деяких гоґвортських учнів.

— Тепер мені тільки й лишається, що те дурне явлення! — роздратовано бурчав Рон. — Чудовий дарунок на день народження...

Минуло вже три уроки явлення, але без особливих зрушень, якщо не вважати за зрушення те, що ще кілька учнів розщепилося. Зростало роздратування й нелюбов до Вілкі Твайкроса з його трьома "М", що надихнули учнів вигадувати йому численні образливі прізвиська, найчемніші з яких були "макака" і "мішком прибитий".

— З днем народження, Роне, — привітав Гаррі друга першого березня. Їх розбудили Шеймус і Дін, які галасливо вирушали на сніданок. — Лови дарунок.

Він кинув пакунок з гостинцем на Ронове ліжко, де вже лежала невеличка купка інших дарунків. Гаррі вирішив, що їх уночі принесли ельфи-домовики.

— Дякую, — сонно пробурмотів Рон. Поки він здирав паперову обгортку, Гаррі зіскочив з ліжка, відкрив валізу й почав шукати Карту Мародера, яку ховав після кожного використання. Він повикидав з валізи половину її вмісту, поки знайшов карту під скрученими шкарпетками, в яких він і досі тримав пляшечку з відваром успіху фелікс-феліціс.

— Нарешті, — пробурмотів він, сідаючи з картою на ліжко. Легенько вдарив по ній паличкою і прошепотів, щоб не почув Невіл, який проходив поруч:

"Урочисто присягаю не затівати нічого доброго".

— Які класні, Гаррі! — зрадів Рон, розмахуючи парою новеньких квідичних воротарських рукавиць з Гарріного пакунку.

— Прошу, прошу, — неуважно відповів Гаррі, шукаючи в слизеринській спальні Мелфоя. — Не думаю, що він ще спить...

Рон не відповів; він захопився розгортанням пакунків з гостинцями, час від часу щось радісно вигукуючи.

— Добрий улов цього року! — оголосив він, показуючи важкого золотого годинника з чудернацьким символами по обідку та малесенькими рухомими зірочками замість стрілок.

— Дивися, що мама з татом подарували! Слухай, та я ж через рік повнолітній...

— Круто, — Гаррі мигцем глянув на годинника, а тоді ще уважніше придивився до карти. Де ж той Мелфой? Він не снідав за слизеринським столом у Великій залі... його не було біля Снейпа, що сидів у своєму кабінеті... не було ані в туалеті, ані в шкільній лікарні...

— Хочеш? — проплямкав з повним ротом Рон, пропонуючи коробку шоколадних казанків.

— Ні, дякую, — підвів голову Гаррі. — Мелфой знову десь пропав!

— Та не міг він, — Рон запхав у рот ще один казанок, а тоді зіскочив з ліжка й почав одягатися. — Поспіши, бо доведеться являтися на порожній шлунок... хоч так, мабуть, було б легше...

Рон задумливо глянув на коробку з шоколадними казанками, махнув рукою й пригостився третьою цукеркою.

Гаррі вдарив по карті чарівною паличкою, промимрив "Шкоди заподіяно", хоч нічогісінько й не сталося, швидко вдягся, обмірковуючи ситуацію. Мусить бути якесь пояснення періодичних зникнень Мелфоя, але йому просто нічого не спадало на думку. Найкраще було б ходити за ним назирці, але навіть з плащем-невидимкою ця ідея була нереальна: у Гаррі ж були уроки, тренування з квідичу, домашні завдання і явлення; він не зміг би цілими днями ходити за Мелфоєм так, щоб ніхто не помітив його відсутності.

— Готовий? — спитав він Рона.

Гаррі уже виходив зі спальні, а Рон навіть не ворухнувся, так і стояв, притулившись до стовпчика ліжка, й дивився порожнім поглядом в омите дощем вікно.

— Роне? Сніданок.

— Я не голодний.

Гаррі здивовано на нього глянув.

— Ти ж казав...

— Ну, добре, піду з тобою, — зітхнув Рон, — але їсти не хочу.

Гаррі підозріло до нього придивився.

— Ти щойно вмолотив півкоробки шоколадних казанків.

— Не в тому річ, — знову зітхнув Рон. — Ти... ти не зрозумієш.

— Це вже точно, — зізнався здивований Гаррі й повернувся, щоб відчинити двері.

— Гаррі! — зненацька вигукнув Рон.

— Що?

— Гаррі, я цього не витримаю!

— Чого ти не витримаєш? — не на жарт стурбувався Гаррі. Рон зблід, і здавалося, що його зараз знудить.

— Я постійно про неї думаю! — хрипко простогнав Рон.

Гаррі роззявив рота. Він такого не сподівався й волів би не чути. Дружба дружбою, але якщо Рон почне називати Лаванду Лавця-Вавця, то доведеться покласти цьому край.

— І чому ж це заважає тобі снідати? — Гаррі намагався в усю цю бридню влити хоч краплину здорового глузду.

— Вона, мабуть, і не здогадується про моє існування, — розпачливо махнув рукою Рон.

— Ще й як здогадується, — Гаррі вже нічого не розумів. — Ви з нею постійно лижетеся.

Рон кліпнув очима.

— Ти про кого?

— Це ти про кого? — Гаррі відчував, що розмова заходить у глухий кут.

— Про Ромільду Вейн, — ніжно промовив Рон, і все його обличчя засвітилося, наче осяяне сонячним промінням.

Вони майже хвилину дивилися один на одного. Нарешті Гаррі запитав:

— Це жарт, чи як? Ти ж пожартував.

— Мені здається... Гаррі, мені здається, що я в неї закохався, — здушеним голосом промимрив Рон.

— О'кей, — Гаррі підійшов до Рона, щоб краще бачити його осклілі очі й бліде обличчя, — о'кей... а тепер скажи це ще раз, але цілком серйозно.

— Я її кохаю, — ледь чутно повторив Рон. — Ти бачив її волосся? Чорне, блискуче й шовковисте... а очі? Її великі темні очі? А її...

— Дуже смішно, — урвав його Гаррі, — але жарт закінчився, чув? Досить.

Він повернувся до виходу, і тут хтось щосили заїхав йому в праве вухо. Похитуючись, Гаррі озирнувся. Рон з перекошеним від люті лицем приготувався вдарити його кулаком вдруге.

Гаррі машинально висмикнув з кишені чарівну паличку, й закляття так блискавично промайнуло в його свідомості, що він сам не встиг нічого збагнути:

— Левікорпус!

Рон заверещав, бо якась невидима сила потягла його за ногу вгору; він безпорадно завис догори ногами в повітрі, мантія звисала до самої підлоги.

— Навіщо ти мене вдарив? — закричав Гаррі.

— Гаррі, ти її образив! Сказав, що це жарт! — Рон помалу червонів, бо кров шугонула йому в голову.

— Це ж маразм! — вигукнув Гаррі. — Що на тебе найшло?

І в цю мить його погляд упав на відкриту коробку шоколадних цукерок, що лежала на Роновім ліжку.