Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Сторінка 56

Пояснення вдарило його, мов троль довбнею.

— Де ти взяв ці шоколадні казанки?

— Це дарунок на день народження! — репетував Рон. Він поволі обертався в повітрі, намагаючись звільнитися. — Я тобі теж пропонував, хіба ти забув?

— Ти просто підняв їх з підлоги, так?

— Вони впали з мого ліжка, ясно? Пусти мене!

— Вони не падали з твого ліжка, дурило! Невже ти не зрозумів? Вони — мої, я їх виклав зі своєї валізи, коли шукав карту. Це ті шоколадні казанки, що їх мені дала перед Різдвом Ромільда Вейн, вони начинені любовним зіллям!

Але Рон з усього сказаного зрозумів, здається, одне-єдине слово.

— Ромільда? — перепитав він. — Ти сказав Ромільда? Гаррі... ти її знаєш? Можеш мене познайомити?

Гаррі дивився, як Рон теліпається в повітрі, як його обличчя аж світиться надією, і ледве стримувався, щоб не розреготатися. Гаррі відчував, що одна частина його тіла — ближча до пульсуючого від болю правого вуха — була б не проти відпустити Рона й посміятися, коли той після закінчення дії зілля розчовпає, що вчудив... але ж вони начебто друзі, думав Гаррі, і він сам заїхав би собі в друге вухо, якби дозволив Ронові привселюдно патякати про своє невмируще кохання до Ромільди Вейн.

— Добре, я вас познайомлю, — відповів Гаррі, швидко обмірковуючи ситуацію. — Зараз я тебе спущу на підлогу, о'кей?

Він щосили пожбурив Рона на підлогу (вухо йому боліло таки добряче), але Рон просто схопився на ноги й запосміхався від вуха до вуха.

— Вона буде в кабінеті Слизорога, — впевненим голосом сказав Гаррі, знову повертаючись до дверей.

— А чому вона там буде? — схвильовано запитав Рон.

— Бо він їй призначив додаткові уроки настійок, — на ходу щось вигадував Гаррі.

— Може, попросити, щоб він і мені дозволив ходити на додаткові уроки? — захопився Рон.

— Чудова думка, — погодився Гаррі.

Біля отвору за портретом чекала Лаванда. Такого ускладнення Гаррі не передбачав.

— Рончику-Бончику, ти запізнився! — закопилила вона губки. — Я тобі приготувала дарунок на день...

— Та відчепися, — грубо урвав її Рон, — Гаррі мене зараз познайомить з Ромільдою Вейн.

І не кажучи їй більше ні слова, вибрався з отвору за портретом. Гаррі спробував скорчити для Лаванди вибачливу гримасу, але їй, мабуть, здалося, що то насмішка, бо коли Гладка Пані закривала за ними отвір, Лаванда була смертельно ображена.

Гаррі трохи побоювався, що Слизоріг міг піти на сніданок, але той відчинив двері свого кабінету після першого ж стуку. На ньому був зелений оксамитовий халат і такий самий нічний ковпак; очі дивилися туманно й заспано.

— Гаррі, — пробелькотів він. — Такий ранній візит... я по суботах зазвичай довго сплю...

— Пане професоре, мені дуже прикро вас турбувати, — якомога тихіше пояснив Гаррі, а Рон тим часом ставав навшпиньки, щоб зазирнути повз Слизорога в кімнату, — але мій друг Рон помилково вжив любовне зілля. Чи не могли б ви його врятувати? Я міг би завести його до мадам Помфрі, але ж нам заборонено користуватися товарами з "Відьомських витівок Візлів"; крім того, знаєте... незручні запитання...

— Гаррі, думаю, ти й сам можеш приготувати йому ліки. Ти ж такий знавець настоянок! — здивувався Слизоріг.

— Е-е, — трохи розгубився Гаррі, бо Рон штурхав його в ребра ліктем, намагаючись прорватися до кімнати, — просто я ще не готував протиотрути від любовного зілля, пане професоре. Поки я все зроблю, Рон може натворити великих дурниць...

На щастя, саме тієї миті Рон простогнав:

— Гаррі, я її не бачу... він її десь ховає?

— Чи зілля було ще свіже? — Слизоріг тепер дивився на Рона з професійним інтересом. — Бо що довше воно зберігається, то більшої набирає сили.

— Та я бачу, — сопів Гаррі, ледве стримуючи Рона, що явно намірився збити Слизорога з ніг. — Пане професоре, це його день народження, — благально додав він.

— Ну, добре, заходьте вже, заходьте, — змилосердився Слизоріг. — Я маю тут у торбі все необхідне, це нескладне зілля...

Рон увірвався в задушливе й захаращене Слизорогове помешкання, перечепився через прикрашений китицями ослінчик для ніг, зберіг рівновагу лише тому, що схопив Гаррі за шию, й пробурмотів:

— Вона цього не побачила, ні?

— Вона ще не прийшла, — відповів Гаррі, дивлячись, як Слизоріг відкриває набір для настійок і додає по дрібці різних складників у маленьку кришталеву пляшечку.

— Це добре, — гарячково мовив Рон. — Як я виглядаю?

— Дуже привабливо, — м'яко сказав Слизоріг, подаючи Ронові скляночку прозорої рідини. — Випий трошки щоб угамувати нерви, знаєш, щоб мати гідний вигляд, коли вона прийде.

— Класно, — зрадів Рон і одним духом видудлив протиотруту.

Гаррі і Слизоріг дивилися на нього. Якусь мить Рон ще всміхався. А тоді усмішка поволі згасла, і замість неї на обличчі вималювався переляк. Слизоріг реготнув.

— Ну що, знов нормальний? — засміявся Гаррі. — Дуже вам дякую, пане професоре.

— Нема за що, хлопче, нема за що, — відмахнувся Слизоріг, а Рон, спустошений, упав у найближче крісло. — Йому б зараз дати чогось для настрою, — додав Слизоріг, подріботівши до столика з напоями. — Я маю маслопиво, маю винце, маю ще останню пляшку настояного в дубовій бочці меду... гм... хотів подарувати Дамблдорові на Різдво... та нехай... — він махнув рукою, — він же не шкодуватиме за тим, чого не мав! Чому б нам його не відкоркувати й не відзначити день народження містера Візлі. Що краще за добрий трунок рятує з пазурів нерозділеного кохання...

Він знову захихотів, і Гаррі теж не зміг стриматися. Це вперше після невдалої спроби видобути зі Слизорога справжні спогади він опинився з ним майже наодинці. А може, якщо в Слизорога й далі буде веселий настрій... якщо вони вип'ють певну кількість настояного в дубових діжках меду...

— Ну ось, прошу, — Слизоріг подав Гаррі й Ронові по келиху меду, і підняв свій. — Ну, многая і благая тобі літа, Ральфе...

— ...Роне... — зашепотів Гаррі.

Але Рон, не дослухавши тосту, перехилив келих з медом до дна.

Минула єдина мить, коротша за удар серця, і за цю мить Гаррі відчув, що сталося щось жахливе, а Слизоріг, здається, ні.

— ...і нехай збудуться твої...

— Роне!

Рон випустив з рук келиха; підвівся з крісла й повалився на підлогу; руки й ноги почали судомно смикатися. З рота пішла піна, а вирячені очі ледве трималися в очницях.

— Пане професоре! — закричав Гаррі. — Зробіть щось!

Та Слизорога паралізував жах. Рон тіпався й задихався; шкіра почала синіти.

— Що... але ж... — белькотів Слизоріг.

Гаррі перестрибнув через низенький столик до відкритого Слизорогового набору для настійок і почав виймати звідти різні баночки й торбинки, а в нього за спиною з Ронового горла виривалося жахливе уривчасте булькання й хрип. І ось він знайшов цей засохлий, схожий на нирку, камінчик, що його Слизоріг забрав у нього на уроці настійок.

Гаррі кинувся до Рона, розціпив йому зуби й укинув у рота безоар. Рона потужно пересмикнуло, він хрипко зітхнув, а його тіло обм'якло й заспокоїлося.

— РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ —

Ельфи сідають на хвіст

— То це був, загалом, не найкращий Ронів день народження? — запитав Фред.

Був вечір, у шкільній лікарні панувала тиша, вікна ще не були завішані шторами, та лампи вже горіли. Зайняте було тільки одне ліжко — на ньому лежав Рон. Гаррі, Герміона й Джіні сиділи довкола нього; цілісінький день вони чекали за подвійними дверима, намагаючись зазирнути в палату, коли хтось заходив чи виходив. Аж о восьмій вечора мадам Помфрі дозволила їм провідати хворого. А ще через десять хвилин прибули Фред і Джордж.

— Не думали ми, що оце так доведеться вручати свої дарунки, — похмуро додав Джордж, поклавши на тумбочку біля Ронового ліжка величенький, загорнутий у папір пакунок, і сів біля Джіні.

— Так, коли ми уявляли собі цю сцену, то він принаймні був притомний, — сказав Фред.

— Ми чекали його в Гоґсміді, хотіли здивувати... — зітхнув Джордж.

— Ви були в Гоґсміді? — здивувалася Джіні.

— Ми думаємо, чи не купити нам крамничку "Зонко", — невесело пояснив Фред. — Така собі Гоґсмідська філія, знаєш. Але чи треба нам вона, якщо вам не дозволятимуть у вихідні купувати наші товари... та то вже деталі...

Він підсунув до Гаррі стільця й подивився на бліде Ронове обличчя.

— Гаррі, як саме це сталося?

І Гаррі всоте, як йому здавалося, переповів те, що розказував Дамблдорові, Макґонеґел, мадам Помфрі, Герміоні та Джіні.

— ...а тоді я запхнув йому в горло безоар, і йому стало легше дихати, Слизоріг побіг по допомогу, з'явилися Макґонеґел і мадам Помфрі, які й доставили Рона сюди. Вони вважають, що все буде добре. Мадам Помфрі каже, що він тут пробуде ще з тиждень... лікуватиметься есенцією рути.

— Ти ба, пощастило йому, що ти згадав про безоар, — тихенько сказав Джордж.

— Пощастило, що той безоар був у кімнаті, — уточнив Гаррі, якого кидало в жар від самої думки, що було б, якби йому в руки не потрапив той маленький камінчик.

Герміона ледь чутно засопіла. Цілісінький день вона була тихенька як мишка. Після того, як вона примчала, біла наче смерть, до Гаррі, що чекав біля дверей шкільної лікарні, й розпитала, що сталося, Герміона майже не брала участі в гарячковій дискусії між Гаррі й Джіні про те, як саме отруївся Рон, а просто стояла біля них, перелякана, зціпивши зуби, аж поки їм нарешті дозволили увійти.

— А мама з татом знають? — запитав Фред у Джіні.

— Вони вже його бачили, бо прибули ще годину тому... вони зараз у Дамблдора в кабінеті, але скоро повернуться...

Виникла пауза і друзі почули, як Рон щось бурмоче уві сні.

— То отрута була в меду? — тихенько запитав Фред.

— Так, — одразу відповів Гаррі; він не міг думати ні про що інше й був радий знову почати обговорення. — Слизоріг його наливав...

— Чи не міг він щось підсипати Ронові в келих, поки ти не бачив?

— Міг, — погодився Гаррі, — але навіщо йому було труїти Рона?

— Поняття не маю, — насупився Фред. — А ти не думаєш, що він міг переплутати келихи? Що він цілився в тебе?

— А чого б це Слизорогові труїти Гаррі? — здивувалася Джіні.

— Не знаю, — відповів Фред, — але ж багато, мабуть, є таких, що хочуть Гаррі отруїти. Він же "Обранець".

— То ти гадаєш, що Слизоріг — смертежер? — запитала Джіні.

— Усе можливо, — похмуро припустив Фред.

— Він міг бути під впливом закляття "Імперіус", — додав Джордж.

— А може, він ні в чому й не винний, — сказала Джіні.