Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Сторінка 2

- Джоан Роулінг -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Наприклад, перш, ніж убивати Гаррі Поттера, я мушу позичити в когось із вас чарівну паличку.

На обличчях усіх присутніх проступив шок — так само він міг заявити, що хоче позичити в когось руку.

— Немає охочих? — запитав Волдеморт. — Стривайте... мені здається, Луціусе, що тобі чарівна паличка вже не потрібна.

Луціус Мелфой підвів голову. Вогонь з каміна надавав його шкірі жовтувато-воскового відтінку, а його очі були тьмяні й запалі. Він заговорив хрипким голосом:

— Що, володарю?

— Паличку, Луціусе. Мені потрібна твоя паличка.

— Я...

Мелфой скоса зиркнув на дружину. Вона дивилася прямо перед собою, бліда, як і він, з довгим білявим волоссям, що спадало їй на спину, однак під столом її тонкі пальці торкнулися його руки. Після цього доторку Мелфой вийняв з плаща чарівну паличку й передав Волдемортові, а той, піднісши її до червоних очей, став пильно розглядати.

— З чого вона?

— З в'яза, володарю, — прошепотів Мелфой.

— А серцевина?

— Дракон... драконячі сердечні струни.

— Добре, — сказав Волдеморт. Вийняв свою паличку й порівняв довжину.

Луціус Мелфой мимоволі смикнув рукою; на якусь частку секунди здалося, що він сподівається отримати взамін Волдемортову чарівну паличку. Волдеморт уловив цей порух, і його очі лиховісно округлилися.

— Дати тобі паличку, Луціусе? Мою паличку?

Дехто глузливо захихотів.

— Я дав тобі свободу, Луціусе, хіба тобі цього мало? Але я помітив, що останнім часом і ти, й твоя родина чогось не дуже щасливі... Чим тебе засмутила моя присутність у твоєму домі, Луціусе?

— Нічим... нічим, мій пане!

— Брешеш, Луціусе...

Здавалося, цей м'який голос сичав і після того, як безжальні вуста зімкнулися. Дехто з чаклунів ледве стримався, щоб не затрястись, коли сичання поголоснішало; щось важке сунуло по підлозі під столом.

Величезна змія поволі виповзла на Волдемортове крісло. Вона повзла і повзла, аж доки не завмерла на Волдемортових плечах: її шия була завтовшки з людське стегно, а очі з вертикальними щілинами зіниць дивилися не кліпаючи. Волдеморт неуважно погладив істоту довгими тонкими пальцями, не зводячи очей з Луціуса Мелфоя.

— Чого це Мелфої такі невдоволені своєю долею? Хіба вони не вдавали усі ці роки, що прагнуть мого повернення, зростання моєї могутності?

— Звичайно, володарю, — вимовив Луціус Мелфой. Тремтячою рукою він витер піт з верхньої губи. — Ми справді цього прагнули... і прагнемо.

Зліва від Мелфоя його дружина дивно й скуто кивнула, відвертаючи очі від Волдеморта й змії. Праворуч його син Драко, що постійно витріщався на заціпеніле вгорі тіло, зиркнув на Волдеморта й нажахано відвів очі, щоб не зустрітися з ним поглядом.

— Володарю, — сказала чорнява жінка голосом, що зривався від хвилювання, — для нас велика честь приймати вас тут, у нашому родинному домі. Не буває більшої втіхи.

Вона сиділа поруч з сестрою, така не схожа на неї своїм чорнявим волоссям, важкими повіками, поставою й поведінкою.

Якщо Нарциса сиділа заціпеніло й незворушно, то Белатриса аж тяглась до Волдеморта, неначе самих слів було замало, щоб передати її прагнення бути з ним.

— Не буває більшої втіхи, — повторив Волдеморт, трохи нахиливши голову вбік і розглядаючи Белатрису. — Почути таке від тебе, Белатрисо, це не абищо.

У лице їй ударила червона барва, а на очі від хвилювання аж навернулися сльози.

— Володарю, ви ж знаєте, що я кажу чисту правду!

— Не буває більшої втіхи... навіть порівняно з тією радісною подією, що сталася, як я чув, цього тижня у вашій родині?

Вона витріщилась на нього з роззявленим ротом, явно спантеличена.

— Не знаю, володарю, про що ви.

— Про твою небогу, Белатрисо. І вашу теж, Луціусе й Нарцисо. Вона ж вийшла за вовкулаку, Ремуса Люпина. Ви, мабуть, цим пишаєтесь.

За столом вибухнув глузливий регіт. Дехто аж позгинався, обмінюючись глумливими поглядами, а хтось загупав по столу кулаками. Здоровенна зміюка, невдоволена гамором, роззявила пащу й сердито засичала, та смертежери її не чули, радіючи з приниження Белатриси й Мелфоїв. Белатрисине лице, яке щойно пашіло щастям, укрилося гидкими червоними плямами.

— Вона нам не небога, володарю, — перекрикнула вона повінь веселого реготу. — Ми з Нарцисою ні разу й не бачилися з сестрою, відколи та одружилася з бруднокровцем. Ми не маємо нічого спільного ані з цією почварою, ані з тим покручем, за якого вона вийшла.

— А ти що скажеш, Драко? — поцікавився Волдеморт, і хоч говорив він тихо, його голос добре вирізнявся серед знущальних вигуків та гигикання. — Будеш няньчити вовченят?

Регіт вибухнув новою хвилею. Драко Мелфой з жахом глипнув на батька, що уважно розглядав свої коліна, а тоді піймав материн погляд. Вона ледь помітно хитнула головою й знову незворушно втупилася у протилежну стіну.

— Годі, — звелів Волдеморт, погладжуючи сердиту змію. — Годі.

Регіт мов обірвало.

— Чимало наших найдревніших родинних дерев за цей час трохи попідгнивало, — сказав він, а Белатриса благально дивилася на нього, затамувавши подих. — Щоб їх оздоровити, треба їх попідрізати. Відтяти хворі гілки, щоб зберегти дерево.

— Так, володарю, — прошепотіла Белатриса, знову заливаючись слізьми вдячності. — І якнайскоріше!

— Так і буде, — пообіцяв Волдеморт. — Як у вашій родині, так і в цілому світі... ми позбудемося червоточин, які нас роз'їдають, аж доки залишаться тільки ті, в чиїх жилах тече справжня кров...

Волдеморт підняв чарівну паличку Луціуса Мелфоя, націлив на людину, що висіла над столом, і легенько махнув. Людина зі стогоном ожила й заборсалась у невидимих путах.

— Упізнаєш нашу гостю, Северусе? — запитав Волдеморт.

Снейп підняв очі на перевернуте обличчя. Смертежери теж придивилися до бранки, немов отримали дозвіл виявити цікавість. Коли її обернуло лицем до каміна, жінка промовила надтріснутим переляканим голосом:

— Северусе! Рятуй!

— Е-е, так, — сказав Снейп, коли полонянку знову розвернуло до нього спиною.

— А ти, Драко? — поцікавився Волдеморт, погладжуючи зміїну морду вільною рукою. Драко різко смикнув головою. Тепер, коли ця жінка отямилася, він уже не міг на неї дивитися.

— Але ж вона тебе не навчала, — сказав Волдеморт. — Для тих, хто не знає, скажу, що сьогодні до нас завітала Чаріті Бербидж, яка донедавна викладала в Гоґвортській школі чарів і чаклунства.

За столом почулося схвальне мугикання. Дебела горбата жінка з гострими зубами хихикнула.

— Отож... викладачка Бербидж розповідала дітям чаклунів і відьом про маґлів... про те, що вони не дуже й відрізняються від нас...

Якийсь смертежер плюнув на підлогу. Чаріті Бербидж знову розвернуло лицем до Снейпа.

— Северусе... будь ласка... благаю...

— Тиша, — звелів Волдеморт, ще раз махнувши Мелфоєвою паличкою, і Чаріті замовкла, наче їй заткнули рота кляпом. — Не вдовольнившись розбещенням і засміченням голів чаклунських дітей, на тому тижні викладачка Бербидж опублікувала в "Щоденному віщуні" полум'яну статтю на захист бруднокровців. Чаклуни, за її словами, мали б визнати цих крадіїв їхніх знань та чарів. Виродження чистокровних, на думку викладачки Бербидж, цілком бажане... вона б воліла, щоб ми всі парувалися з маґлами... або ж, зрозуміло, з вовкулаками...

Цього разу ніхто не засміявся: усі відчули у Волдемортовім голосі лють і презирство. Чаріті Бербидж уже втретє повернулася лицем до Снейпа. Сльози текли їй з очей і крапали на волосся. Снейп досить байдуже глянув, як її знову поволі розвертає від нього.

— Авада Кедавра.

Спалах зеленого світла осяяв кожнісінький закуток приміщення. Чаріті з розмаху гупнулася на стіл, аж той затрусився й заскрипів. Кілька смертежерів підскочили у кріслах. Драко аж упав на підлогу.

— Вечеря, Наджіні, — м'яко вимовив Волдеморт, і величезна змія, звиваючись, сповзла з його плечей на поліровану стільницю.

— РОЗДІЛ ДРУГИЙ —

Світлої пам'яті

Гаррі стікав кров'ю. Стискаючи праву руку лівою й проклинаючи подумки все на світі, він штурхнув плечем двері своєї кімнати. Хруснула порцеляна: це він наступив на чашку з холодним чаєм, що стояла за дверима.

— Що за?..

Він роззирнувся. На сходовому майданчику будинку номер чотири на вулиці Прівіт-драйв нікого не було. Можливо, це Дадлі додумався влаштувати йому таку дурнувату пастку з чашкою. Піднявши закривавлену руку, Гаррі другою рукою позбирав черепки й кинув їх у переповнений бачок для сміття, що стояв у його кімнаті. Тоді пішов до ванни і підставив пальця під кран.

Страшенно дратувала безглуздість і недоречність того, що ще чотири дні йому не можна чарувати... хоча він мусив визнати, що рваний поріз на пальці дошкуляв би йому і з чарами. Він так і не навчився зцілювати рани, і тепер виявилося — особливо зважаючи на його найближчі плани — що це серйозна прогалина в його магічній освіті. Загадавши собі конче розпитати в Герміони, як це робиться, він узяв величезний клапоть туалетного паперу, спробував витерти розлитий чай, після чого повернувся в кімнату і з грюкотом зачинив за собою двері.

Цілісінький ранок Гаррі спорожняв свою шкільну валізу — вперше, відколи шість років тому її спакував. На початку кожного навчального року він просто вигрібав згори три чверті вмісту й накладав нові речі, лишаючи на дні купу мотлоху — старі пера, сушені очі жуків, розпаровані шкарпетки, що вже були йому малі. Кілька хвилин тому Гаррі запхав руку в цей непотріб і відчув різкий біль у підмізинному пальці правої руки, відсмикнув її й побачив, як з неї тече кров.

Далі він діяв обережніше. Знову ставши коло валізи навколішки, обмацав усе дно, видобув старий значок з ледь помітними переливами написів "Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ" та "ПОТТЕР-СМЕРДОТТЕР", потрісканий і спрацьований стервоскоп та золотий медальйон із запискою всередині, підписаною "Р.А.Б.", і аж тоді, нарешті, виявив, що саме його поранило. Відразу впізнав. Це була п'ятисантиметрова скалка зачарованого дзеркальця, подарованого йому покійним хрещеним батьком Сіріусом. Гаррі її відклав і ще раз обережно обмацав валізу, шукаючи інших скалок, проте від останнього дарунка хрещеного не залишилося більше нічого, крім товченого скла, що ховалося в найглибших шарах мотлоху, мов жменька блискучого піску.

Гаррі сів і роздивився гострий уламок, об який порізався, однак не побачив там нічого, крім віддзеркалення власного зеленого ока.