Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Сторінка 6

- Джоан Роулінг -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ви ж, мабуть, умієте водити машину? — чемно спитав він дядька Вернона.

— Чи я вмію?.. Та ж ясно, що вмію водити! — бризнув слиною дядько Вернон.

— Дуже мудро з вашого боку, сер, дуже мудро, бо в мене голова макітриться від усіх тих кнопок і ручечок, — зрадів Дідалус. Йому явно здавалося, що він цим лестить Вернону Дурслі, однак той з кожним Дідалусовим словом помітно втрачав віру в надійність цього плану.

— Навіть водити не вміють, — пробурмотів він тихенько й обурено настовбурчив вуса, та, на щастя, ні Дідалус, ні Гестія його не почули.

— А ти, Гаррі, — продовжував Дідалус, — зачекаєш тут своїх охоронців. У нас сталися невеликі зміни...

— Як це розуміти? — миттю озвався Гаррі. — Я думав, Дикозор прибуде й забере мене "Явленням-пліч-о-пліч".

— Не вийде, — скупо зронила Гестія. — Дикозор тобі сам пояснить.

Дурслі, що все це слухали, нічого не розуміючи, аж підскочили, коли хтось голосно верескнув: "Скоріше!"

Гаррі роззирнувся по кімнаті й аж тоді збагнув, що голос лунав з Дідалусового кишенькового годинника.

— І справді, скоріше. Графік у нас напружений, — сказав Дідалус, показуючи на годинника, а тоді поклав його назад у камізельку. — Гаррі, треба узгодити час твого виходу з будинку з роз'явленням твоєї родини. Щоб дія закляття припинилась, коли ви всі будете в безпечному місці. — Він повернувся до Дурслів. — Ну, що, всі спаковані й готові вирушати?

Ніхто йому не відповів: дядько Вернон спантеличено дивився на опуклу кишеньку Дідалусової камізельки.

— Може, нам зачекати в передпокої, Дідалусе? — пробурмотіла Гестія; напевно, вважала за нетактовне лишатися в кімнаті під час зворушливого, можливо, слізного прощання Гаррі з Дурслями.

— Не треба, — буркнув Гаррі, але після того, як дядько Вернон голосно гарикнув: — Ну, то бувай, хлопче! — все стало і так зрозуміло.

Дядько простяг було правицю, щоб потиснути руку Гаррі, проте в останню мить передумав, стиснув пальці в кулак і почав махати ним, наче метрономом.

— Готовий, Дадіку? — тітка Петунія метушливо перевіряла, чи не розстебнулася сумочка, щоб узагалі не дивитися на Гаррі.

Дадлі нічого не відповів, а тільки стояв з роззявленим ротом, чимось схожий на велетня Ґропа.

— Ну, то ходімо, — буркнув дядько Вернон.

Він уже був коло дверей, коли Дадлі пробелькотів:

— Я не розумію.

— Що ти не розумієш, Попульчику? — запитала тітка Петунія, дивлячись на сина.

Дадлі підняв товсту, мов свиняче стегно, руку й тицьнув пальцем на Гаррі.

— А чого він не їде з нами?

Дядько Вернон і тітка Петунія заклякли на місці, неначе Дадлі щойно висловив бажання стати балериною.

— Що? — голосно перепитав дядько Вернон.

— Чого він не їде з нами? — повторив Дадлі.

— Ну, він... бо він не хоче, — пояснив дядько Вернон, люто зиркнувши на Гаррі й додав: — Ти ж не хочеш, правда?

— Анітрохи, — підтвердив Гаррі.

— От бачиш, — сказав дядько Вернон Дадлі. — Ну, все, ходімо.

Він рішуче вийшов з кімнати. Чути було, як відчиняються передні двері, але Дадлі не ворухнувся, і тітка Петунія, ступивши кілька непевних кроків, теж зупинилася.

— Що там ще? — ревнув дядько Вернон, знову з'являючись у дверях.

Здавалося, ніби Дадлі бореться з такими складними думками, що словами їх годі й висловити. За кілька секунд болісної внутрішньої боротьби він запитав:

— А куди ж він поїде?

Тітка Петунія й дядько Вернон мовчки перезирнулися. Видно було, що Дадлі їх налякав.

Тишу порушила Гестія Джонс.

— Але ж... невже ви не знаєте, куди вирушає ваш небіж? — спантеличено запитала вона.

— Усе ми знаємо, — буркнув дядько Вернон. — До таких, як оце ви, вгадав? Усе, Дадлі, сідаймо в машину, ти чув, що сказали — ми поспішаємо.

І знову Вернон Дурслі покрокував до виходу, проте Дадлі не зрушив з місця.

— До таких, як ми?

Гестія була обурена. Для Гаррі це була не новина: чаклунів і чарівниць завжди приголомшувало те, як мало цікавляться життям славетного Гаррі Поттера його найближчі родичі.

— Усе нормально, — заспокоїв її Гаррі. — Це не має значення, чесно.

— Не має значення? — перепитала Гестія, а її голос лиховісно забринів. — Невже ці люди не усвідомлюють, через що ти пройшов? Яка небезпека тобі загрожує? Яке виняткове місце посідаєш ти в серцях антиволдемортового опору?

— Е-е... ні, не усвідомлюють, — зізнався Гаррі. — Вони, власне, вважають, що я — порожнє місце, але я вже звик...

— Я не вважаю, що ти порожнє місце.

Якби Гаррі не бачив, як ворушаться в Дадлі вуста, він би не повірив. Кілька секунд він дивився на Дадлі, перш ніж усвідомив, що це сказав його двоюрідний брат; крім того, Дадлі увесь почервонів.

Приголомшений Гаррі зніяковів.

— Ну... е-е... дякую, Дадлі.

І знову було видно, як Дадлі бореться з надто важкими для висловлення думками. Нарешті він пробурмотів:

— Ти врятував мені життя.

— Не зовсім так, — заперечив Гаррі. — Дементори хотіли в тебе взяти тільки душу...

Він здивовано подивився на двоюрідного брата. Вони практично не спілкувалися ні цього літа, ні торік, бо Гаррі дуже ненадовго повертався на Прівіт-драйв і переважно не виходив зі своєї кімнати. І тепер у Гаррі сяйнув здогад, що чашка з холодним чаєм, на яку він уранці наступив — то була ніяка не пастка. Гаррі був зворушений, та все ж відчув полегшення, коли зрозумів, що Дадлі вичерпав усе своє вміння висловлювати почуття. Ще кілька разів роззявивши рота, він почервонів і замовк.

Тітка Петунія заридала. Гестія Джонс схвально на неї глянула, але цей погляд змінився обуренням, коли тітка Петунія підбігла й обняла не Гаррі, а Дадлі.

— Т-ти такий солоденький, Дадічку... — ридала вона на його широких грудях, — т-такий гарний х-хлопчик... т-так чемно подякував...

— Та він і не думав дякувати! — розгнівалася Гестія. — Він тільки сказав, що не вважає Гаррі за пусте місце!

— Так, але з його вуст це прозвучало майже як "я тебе люблю", — сказав Гаррі, терзаючись між роздратуванням і бажанням посміятися з тітки Петунії, що стискала і м'яла Дадлі, наче той щойно виніс Гаррі з палаючого будинку.

— То ми їдемо чи ні? — заревів дядько Вернон, знову з'являючись у дверях. — Я чув, що в нас напружений графік!

— Так, так, їдемо, — відказав йому Дідалус Діґл, який ошелешено спостерігав за цим обміном "люб'язностями" і тепер намагався себе опанувати. — Нам справді час вирушати, Гаррі...

Він підбіг до Гаррі й обома руками стис його долоню.

— ...на все добре тобі. Сподіваюся зустрітися з тобою знову. Увесь чаклунський світ покладає на тебе свої надії.

— О, — зніяковів Гаррі, — добре. Дякую.

— Прощавай, Гаррі, — Гестія теж потисла йому руку. — Усі наші думки будуть з тобою.

— Сподіваюся, все буде гаразд, — сказав Гаррі, зиркнувши на тітку Петунію й Дадлі.

— О, я певний, що ми ще станемо найкращими друзяками, — бадьоро відповів Діґл, помахав капелюхом і вийшов з вітальні.

Гестія подалася за ним.

Дадлі обережно вивільнився з материних обіймів і підійшов до Гаррі, що ледве стримав бажання налякати його чарами. Дадлі простяг гладку рожеву долоню.

— Нічого собі, Дадлі, — здивувався Гаррі, а тітка Петунія знов заридала, — невже дементори вдмухнули в тебе іншу людину?

— Не знаю, — пробурмотів Дадлі. — До зустрічі, Гаррі.

— Ага... — сказав Гаррі і потиснув Дадлі руку. — Можливо. Тримайся, Великий Дад.

Дадлі зобразив подобу усмішки й потупав з кімнати. Гаррі чув, як хрускотить під його важкими кроками гравій на доріжці і як грюкнули дверцята машини.

Тітка Петунія, що саме витирала лице хустинкою, озирнулася на цей звук. Вона не сподівалась опинитися наодинці з Гаррі. Квапливо запихаючи вологу хустинку в кишеню, сказала:

— Ну... до побачення, — і, не дивлячись на небожа, подалася до дверей.

— До побачення, — озвався Гаррі.

Петунія зупинилась і озирнулася. Якусь мить Гаррі мав дивне відчуття, ніби тітка хотіла щось йому сказати. Вона окинула його чудним несміливим поглядом і вже розтулила було рота, однак тоді, ледь-ледь сіпнувши головою, прожогом вискочила з дому вслід за чоловіком і сином.

— РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ —

Семеро Поттерів

Гаррі вибіг по сходах у свою кімнату й підскочив до вікна саме вчасно, щоб побачити, як Дурслева машина виїхала з заїзду і віддалилася по дорозі. На задньому сидінні між тіткою Петунією й Дадлі стирчав Дідалусів циліндр. Наприкінці Прівіт-драйв машина звернула праворуч, на мить відбила вікнами багрянець призахідного сонця й зникла.

Гаррі взяв Гедвіжину клітку, "Вогнеблискавку" й рюкзак, востаннє обвів поглядом свою неприродно охайну кімнату, незграбно спустився в коридор і склав там біля сходів клітку, мітлу й наплічник. Швидко смеркало й коридор повнився вечірніми тінями. Дивно було стояти тут мовчки й усвідомлювати, що назавжди покидаєш цей дім. Колись давно, як Дурслі їхали десь порозважатися, а його залишали тут, ці години самотності ставали для нього справжньою насолодою. Він похапцем висмикував щось смачненьке з холодильника й біг нагору погратися на комп'ютері Дадлі, або вмикав телевізор і перемикав канали, шукаючи щось до душі. Згадавши ті часи, Гаррі відчув дивну порожнечу в грудях, наче згадав про втраченого меншого брата.

— Ти не хочеш востаннє глянути на дім? — запитав Гедвіґу, котра сердито ховала голову під крило. — Ми вже ніколи сюди не повернемось. Невже не хочеш згадати, як нам було тут гарно? Глянь, наприклад, на цей килимок під дверима. Які спогади... Дадлі його обблював, коли я врятував його від дементорів... А виявилося, що він усе ж мені вдячний, можеш у це повірити?.. А торік влітку у ці двері ввійшов Дамблдор...

На якусь мить Гаррі згубив думку, та Гедвіґа, замість допомогти її знайти, вперто ховала голову під крило. Гаррі відвернувся від вхідних дверей.

— А отут, Гедвіґо... — Гаррі відчинив дверцята комірчини під сходами, — ...я колись спав! Ти мене тоді ще не знала... О, ти диви, яка ж вона малесенька, я вже й забув...

Гаррі подивився на складене в коморі взуття та парасольки, й пригадав, як він, прокидаючись, майже щоранку бачив на сходах над головою кількох павуків. Він тоді ще не знав про справжню свою натуру; ще не знав, як загинули батьки і чому з ним так часто траплялися різні дивні події. Але Гаррі й досі пам'ятав ті сни, що вже тоді його переслідували: тривожні сни, в яких спалахувало зелене сяйво, а якось (дядько Вернон ледь не розбив машину, коли Гаррі розповів про цей сон) йому приснився летючий мотоцикл...

Раптом десь неподалік щось оглушливо заревіло.