Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Сторінка 55

А ми тим часом побували в Ґодриковій Долині. І що там було, Гаррі? Ага, там з'явилася змія Відомо-Кого, й трохи не повбивала нас обох, а тоді прилетів сам Відомо-Хто. Він запізнився буквально на секунду, щоб нас зловити.

— Що? — Рон дивився то на неї, то на Гаррі, але Герміона не звертала на ці погляди уваги.

— Уяви собі, Гаррі, втратити нігті! Та наші біди порівняно з цим яйця виїденого не варті, правда?

— Герміоно, — тихо сказав Гаррі, — Рон щойно врятував мені життя.

Вона ніби й не чула.

— Я хотіла б дізнатися одне-єдине, — вона дивилася в простір над Роновою головою. — Як ти нас сьогодні знайшов? Це важливо. Коли це довідаємось, то зробимо так, щоб ті, кого ми не хочемо бачити, не змогли до нас потрапити.

Рон люто зиркнув на неї і вийняв з кишені джинсів маленький срібний предмет.

— Ось.

Вона мусила глянути на Рона, щоб побачити, що він їй показує.

— Світлогасник? — так здивувалася вона, що навіть забула напустити холодний і лютий вираз.

— Він не тільки гасить і запалює світло, — пояснив Рон. — Я не знаю, як він це зробив, і чому це сталося саме тоді, а не в якийсь інший час, бо я постійно хотів повернутися, з першої миті, як від вас пішов. А ранесенько на Різдво я слухав радіо й почув... почув тебе.

Він дивився на Герміону.

— Ти почув мене по радіо? — недовірливо перепитала вона.

— Ні, я почув тебе зі своєї кишені. Твій голос, — він знову підняв над собою світлогасника, — лунав звідси.

— І що ж я сказала? — запитала скептично й водночас зацікавлено Герміона.

— Назвала моє ім'я. "Рон". І ще сказала... щось про чарівну паличку...

Герміона яскраво почервоніла. Гаррі пригадав: після зникнення Ронове ім'я тоді вперше прозвучало в їхній розмові. Герміона назвала його, коли говорила, що неможливо полагодити чарівну паличку.

— Отож я його вийняв, — вів далі Рон, дивлячись на світлогасник, — але він був такий самий, нічого не змінилося, хоч я й не сумнівався, що тебе чув. Тоді я ним клацнув. У кімнаті погасло світло, але інше світло з'явилося просто за вікном.

Рон підняв вільну руку й показав кудись перед собою. Його очі втупилися в щось таке, чого не бачили ні Гаррі, ні Герміона.

— Це була кулька світла, такого синюватого відтінку, і вона пульсувала, знаєте, як світло від летиключа.

— Ага, — машинально підтвердили в один голос Гаррі й Герміона.

— Я знав, що це було воно, — сказав Рон. — Я спакував свої речі, закинув рюкзак на плечі і вийшов у садок.

— Та світлова кулька висіла там, вона мене чекала, а коли я вийшов, знову почала рухатись, і я пішов за нею аж за сарай, а там... ну, вона ввійшла в мене.

— Вибач, що? — перепитав Гаррі, подумавши, що почув щось не те.

— Вона типу підлетіла до мене, — показав Рон цей рух вказівним пальцем вільної руки, — прямо до грудей, а тоді... просто увійшла всередину. Отут, — торкнувся він грудей біля самого серця, — я її відчував, вона була гаряча. А коли опинилася в мені, я вже знав, що маю робити, знав, що вона мене заведе, куди мені треба. Тож я роз'явився й вигулькнув на схилі пагорба. Усе там було засипане снігом...

— Ми там були, — підтвердив Гаррі. — Провели там дві ночі, і другої ночі я ніби чув, що хтось ходить неподалік у темряві й гукає!

— Ну, так. Це, мабуть, був я, — сказав Рон. — Але ваші закляття-обереги добре діють, бо я вас не бачив і не чув. Проте я був упевнений, що ви десь поблизу, тому врешті-решт заліз у спальний мішок і вирішив зачекати, коли хтось із вас там з'явиться. Думав, що вас побачу, коли ви будете складати намет.

— Де там, — заперечила Герміона. — Для безпеки ми роз'являлися під плащем-невидимкою. І ми пішли з того місця ранесенько, бо чули, як уже казав Гаррі, що там хтось тиняється.

— Я цілий день простирчав на тому пагорбі, — сказав Рон. — Мав надію, що ви ще з'явитесь. А як почало смеркати, я зрозумів, що вас проґавив, тому знову клацнув світлогасником, те синє світло спалахнуло й увійшло в мене, я роз'явився й прибув сюди, у цей ліс. Я й тут вас не бачив, тому надіявся на одне — що хтось із вас врешті себе виявить... і Гаррі це зробив. Ну, спочатку я, звичайно, побачив лань.

— Що ти побачив? — різко спитала Герміона.

Хлопці розповіли і про срібну лань, і про меч на дні озерця. Герміона, насупивши брови, дивилася то на одного, то на другого, і так захопилася розповіддю, що навіть забула гордо перехрещувати руки й ноги.

— Але ж це був патронус! — вигукнула вона. — Невже ви не бачили, хто його вичаклував? Узагалі нікого не бачили? І він підвів вас до меча! Я просто не вірю! І що далі?

Рон розказав, як він побачив, що Гаррі стрибнув у озерце, і чекав, коли той випірне. Та зрозумів, що сталася біда, пірнув за ним і врятував Гаррі, а тоді повернувся по меч. Він уже дійшов до того моменту, коли треба було відкривати медальйон, але завагався, і Гаррі доказав за нього.

— ...і Рон його розрубав мечем.

— І... і він розрубався? Так просто? — прошепотіла Герміона.

— Ну, він... він ще кричав, — сказав Гаррі, скоса зиркнувши на Рона. — Ось.

Він кинув медальйон їй на коліна. Вона боязко взяла його в руки й обдивилася розрубані віконечка.

Вирішивши, що небезпека минула, Гаррі помахом Герміониної чарівної палички зняв закляття "щит" і повернувся до Рона.

— Ти, здається, казав, що втік від хапунів із зайвою чарівною паличкою?

— Що? — перепитав Рон, спостерігаючи, як Герміона оглядає медальйон. — А... ну, так.

Він розстебнув пряжку на рюкзаку і вийняв з кишеньки коротку темну чарівну паличку. — Ось. Я подумав, що запасна нам не завадить.

— Це точно, — погодився Гаррі, простягаючи руку. — Моя зламалася.

— Жартуєш? — не повірив Рон, але тут Герміона звелася на ноги, і він боязко на неї подивився.

Герміона поклала знешкоджений горокракс у вишиту бісером сумочку і, не кажучи ні слова, лягла в ліжко й накрилася.

Рон подав Гаррі нову чарівну паличку.

— Обійшлося краще, ніж ти міг сподіватися, — пробурмотів Гаррі.

— Ага, — погодився Рон. — Могло бути й гірше. Пам'ятаєш тих птахів, що вона на мене наслала?

— Я про це ще подумаю, — почувся з-під ковдр приглушений Герміонин голос, проте Гаррі помітив, як тихо всміхнувся Рон, виймаючи з рюкзака свою темно-бордову піжаму.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ —

Ксенофілій Лавґуд

Гаррі не сподівався, що Герміонин гнів ущухне за одну ніч, тому анітрохи не здивувався, що вранці вона спілкувалася здебільшого за допомогою похмурих поглядів та в'їдливої мовчанки. Рон у відповідь старався в її присутності бути незвично сумним, демонструючи так своє каяття. Тепер, коли вони знову були утрьох, Гаррі почувався наче на малолюдному похороні, де він єдиний не був у жалобі. Зате в ті короткі хвилини, коли Рон залишався наодинці з Гаррі — йдучи по воду чи шукаючи в підліску грибів, — він ставав до непристойності жвавий.

— Хтось нам допоміг, — увесь час повторював він. — Хтось прислав ту лань. Хтось нас підтримує. Одному горокраксу капут, старий!

Підбадьорені знищенням медальйона, вони міркували про можливі схованки інших горокраксів, хоч і обговорювали цю тему вже безліч разів. До Гаррі повернулися оптимізм і переконаність, що після такого успіху їх чекають нові перемоги. Герміонин сердитий вигляд не міг зіпсувати його бадьорого настрою. Несподівана усмішка фортуни, поява загадкової лані, здобуття Ґрифіндорового меча і, насамперед, Ронове повернення, принесли Гаррі стільки радості, що йому важко було зберігати серйозний вираз обличчя.

Пополудні вони з Роном утекли від похмурої Герміони, сказавши, що пошукають на безлистих ожинових кущах неіснуючі ягоди, і продовжили обмін новинами. Гаррі нарешті розповів Ронові про всі повороти їхніх з Герміоною мандрів, разом з детальним описом подій у Ґодриковій Долині. Рон, своєю чергою, ділився з Гаррі всім, що вивідав про широку чаклунську спільноту за час своєї відсутності.

— ...а як ви довідалися про табу? — запитав він у Гаррі, розповівши про численні відчайдушні спроби маґлородців уникнути переслідувань з боку міністерства.

— Про що?

— Та ви ж з Герміоною перестали називати ім'я Відомо-Кого!

— О, справді. Та це просто погана звичка до нас причепилася, — пояснив він. — Але я запросто можу називати його В...

— НІ! — загорлав Рон так, що Гаррі аж у кущ стрибонув, а Герміона, що сиділа при вході в намет, устромивши носа в книжку, сердито на них зиркнула. — Вибач, — Рон допоміг Гаррі видряпатися з ожинового куща. — Гаррі, на це ім'я наклали чари, щоб вистежувати людей! Використання цього імені ламає захисні закляття й викликає певного роду магічні збурення... саме так вони знайшли нас на Тотенгем-Корт-Роуд!

— Бо ми називали його ім'я?

— Отож бо! Треба визнати, що в цьому є сенс. Його відважувалися називати лише ті люди, що мали намір серйозно йому протистояти — такі, як Дамблдор. Тепер на це ім'я накладено табу, і кожного, хто його називає, можна вистежити — швидкий і легкий спосіб виявити членів Ордену! Саме так ледь не схопили Кінґслі...

— Жартуєш?

— Та ні, Білл розповідав, що зграя смертежерів загнала його в кут, і він ледве вирвався з їхніх лап. Тепер переховується, як і ми. — Рон замислено почухав собі підборіддя кінчиком чарівної палички. — Ти не думаєш, що ту лань міг прислати Кінґслі?

— Його патронус — рись, ми ж бачили її на весіллі, пам'ятаєш?

— Ну, так...

Вони пройшли вздовж кущів, подалі від намету і Герміони.

— Гаррі... а ти не думаєш, що це міг бути Дамблдор?

— Що, Дамблдор?

Рон трохи зніяковів, але тихенько пояснив:

— Дамблдор... — лань? Тобто, — Рон скоса стежив за Гаррі, — він же був останній, хто володів справжнім мечем?

Гаррі не розреготався з Рона, бо добре розумів, яке палке бажання стояло за цим запитанням. Думка, що Дамблдор зумів до них повернутися, що він пильнує за ними, дуже б їх підтримала.

— Дамблдор загинув, — похитав він головою. — Я бачив, як це сталось, я бачив його тіло. Він відійшов назавжди. Крім того, його патронусом був фенікс, а не лань.

— Але ж патронуси можуть мінятися? — не вгавав Рон. — Он у Тонкс змінився ж, правда?

— Так, але якби Дамблдор був живий, то чого б йому самому не з'явитися? Чого власноручно не вручити мені меча?

— Якби ж я знав, — знизав плечима Рон. — А чого він не дав його тобі, як ще був живий? І чого заповів тобі старого снича, а Герміоні — книжку дитячих казочок?

— А чого? — глянув Гаррі Ронові в очі, прагнучи знайти відповідь.

— Не знаю, — сказав Рон.