Гаррі Поттер і в'язень Азкабану - Сторінка 20

Дін Томас був готовий підробити підпис дядька Вернона, та оскільки Гаррі вже сказав професорці Макґонеґел, що дядько дозволу не підписав, таке крутійство їм не минулося б. Рон нерішуче запропонував скористатися плащем невидимкою, але Герміона відразу заперечила Дамблдоровими словами: від дементорів не сховають навіть плащі невидимки. Персі теж намагався втішити Гаррі, але зробив це на свій особливий лад.

— Стільки галасу довкола того Гоґсміда, але повір — там нема нічого особливого, — поважно сказав він. — Ну, пару класних крамниць із солодощами, магазин жартів "Зонко", куди, якщо чесно, небезпечно й заходити. Ну, і ще, звичайно, Вересклива Халупа — ось і все, більше там нема за чим жалкувати.

*

Уранці на Гелловін Гаррі прокинувся разом зі всіма й пішов на сніданок. Настрій був препаскудний, але показувати це не хотілося.

— Ми принесемо тобі купу цукерків з "Медових руць", — пообіцяла Герміона, щиро жаліючи Гаррі.

— Цілісіньку гору! — додав Рон. Їм з Герміоною було так прикро, що вони навіть забули про свою сварку.

— Та добре, все нормально, — невимушено кинув Гаррі. — Побачимося на бенкеті. Щасливо!

Він відпровадив їх до вестибюлю, де у дверях стояв сторож Філч, звіряючи імена учнів з довжелезним списком. Він підозріло вдивлявся в кожне обличчя, щоб ніхто не прослизнув без дозволу.

— Що, Поттер, забарикадуєшся в замку? — крикнув Мелфой, що стояв у черзі з Кребом і Ґойлом. — Злякався дементорів?

Гаррі змовчав і самотньо поплентався мармуровими сходами через порожні коридори до ґрифіндорської вежі.

— Пароль? — стрепенулася з дрімоти Гладка Пані.

— Фортуна Мажор, — мляво озвався Гаррі.

Портрет відхилився. У вітальні було повно першо— і другокласників, а також кілька старших учнів, які походами в Гоґсмід уже давно переситились.

— Гаррі! Гаррі! Привіт, Гаррі!

То був другокласник Колін Кріві. Він благоговів перед Гаррі і ніколи не втрачав нагоди перекинутися з ним бодай словом.

— Гаррі, ти не їдеш у Гоґсмід? А чому? Слухай... — Колін щасливо озирнувся на своїх товаришів, — Гаррі, якщо хочеш, можеш посидіти з нами!

— Е е... ні, Коліне, дякую. — Гаррі аж ніяк не мав настрою сидіти серед юрби учнів, які пожадливо витріщатимуться на його шрам. — Мені треба в бібліотеку, маю там одну справу.

Тепер він не мав іншого вибору, як розвернутися і знову полізти крізь отвір у портреті.

— І чого було мене будити? — сварливо буркнула Гладка Пані.

Гаррі понуро поплівся до бібліотеки, але напівдорозі роздумав — йому не хотілося працювати. Він повернувся й мало не наскочив на Філча, котрий щойно випустив у Гоґсмід останнього учня.

— Що ти тут робиш? — підозріло гаркнув Філч.

— Нічого, — чесно відповів Гаррі.

— Нічого! — бризнув слиною Філч, а його щоки затіпалися. — Так я тобі й повірив! Чого ти не поїхав У Гоґсмід купувати смердюляники, ригалики і хробаків свистунців, а тиняєшся тут?!

Гаррі знизав плечима.

— Негайно вертайся до вітальні! — гримнув Філч і не спускав з Гаррі очей, аж поки той зник за рогом.

Та Гаррі не повернувся до вітальні. Він вирішив піти в соварню і провідати Гедвіґу.

Але в одному з коридорів його хтось покликав.

Гаррі озирнувся і побачив професора Люпина, що визирав з дверей свого кабінету.

— Що ти тут робиш? — запитав Люпин зовсім іншим тоном, ніж Філч. — А Рон з Герміоною де?

— У Гоґсміді, — якомога недбаліше відповів Гаррі.

— А а, — сказав Люпин. Якусь мить він дивився на Гаррі. — Може, зайдеш? Мені щойно привезли ґринділа для наступного уроку.

— Кого кого?

Гаррі зайшов у Люпинів кабінет. В кутку стояв величезний акваріум. Миршава зелена істота з гостренькими ріжками притислася писком до скла, кривлялася, і згинала довгі, кістляві пальці.

— Водяник, — пояснив Люпин, задумливо розглядаючи ґринділа. — 3 ним не повинно бути проблем. Не те, що з капами. Треба лише розірвати його хватку. Ти помітив, які в нього пальці? Довжелезні, міцні, але дуже крихкі.

Ґринділ вишкірив зелені зуби, а тоді зарився у водорості.

— Чаю? — запропонував Люпин, роззираючись за чайником. — Я якраз збирався заварити.

— Дякую, — зніяковів Гаррі.

Люпин дзенькнув по чайнику чарівною паличкою, і з його носика раптом вирвався струмінчик пари.

— Сідай, — сказав Люпин, знімаючи накривку з брудної банки. — На жаль, маю чай тільки в пакетиках... але ж на чай у листочках ти вже, мабуть, і дивитися не хочеш? — у Люпинових очах поблискували лукаві вогники.

— А звідки ви знаєте?

— Розповіла професорка Макґонеґел, — сказав Люпин і подав Гаррі щербату чашку з чаєм. — Тебе це засмутило?

— Та ні, — озвався Гаррі.

Він хотів було розповісти Люпинові про пса з алеї Магнолій, але передумав. Люпин ще подумає, ніби Гаррі боягуз. Він уже й так не дав йому зійтися з ховчиком.

Очевидно, ці думки відобразилися на його обличчі, бо Люпин запитав:

— Гаррі, тебе щось непокоїть?

— Ні, — збрехав Гаррі. Він сьорбнув чаю і глянув на ґринділа, що показував йому кулачка. — Так... тривожить, — зненацька зізнався він і поставив чай на стіл. — Пам'ятаєте, як ми змагалися з ховчиком?

— Та а ак, — повільно мовив Люпин.

— Чом ви тоді не дали позмагатися й мені?

Люпин підняв брову.

— Я думав, Гаррі, що це й так зрозуміло, — здивовано відповів він.

Гаррі розгубився: він думав, що Люпин уникатиме відповіді.

— Але чому? — знову повторив він.

— Ну у, — злегка нахмурився Люпин, — я припускав, що, побачивши тебе, ховчик постане в образі лорда Волдеморта.

Гаррі не спускав з Люпина очей. Він аж ніяк не сподівався такої відповіді, до того ж Люпин назвав Волдеморта на ім'я. А ніхто, крім Дамблдора (і самого Гаррі) не наважувався його так називати.

— Це, звісно, моя вина, — сказав Люпин, і далі похмуро зиркаючи на Гаррі. — Але мені здавалося, що Волдемортова з'ява в учительській була б недоречна. Я боявся, що серед учнів почнеться паніка.

— У мене й справді промайнула думка про Волдеморта, — чесно зізнався Гаррі. — Але тоді я... я пригадав... дементора.

— Розумію, — замислено мовив Люпин. — Ну, що ж... це вражає. — Він усміхнувся, побачивши здивований вираз на обличчі Гаррі. — Це означає, що найбільше в світі ти боїшся... боятися. Дуже мудро, Гаррі.

Гаррі не знав, що казати і зробив ще ковточок.

— То ти, отже, вирішив, що я вважав тебе не здатним побороти ховчика?

— Ну... так, — зізнався Гаррі і йому полегшало на душі. — Пане професоре, ви ж знаєте, що дементори...

Тут хтось постукав у двері.

— Заходьте, — сказав Люпин.

Двері відчинилися, і зайшов Снейп із келихом, з якого ледь курилася пара. Побачивши Гаррі, Снейп зупинився і примружився.

— А, Северус, — посміхнувся Люпин. — Дуже тобі вдячний. Можеш поставити отут на столі.

Снейп поставив задимленого келиха, позираючи то на Гаррі, то на Люпина.

— А я ось показував Гаррі ґринділа, — люб'язно пояснив Люпин, кивнувши на акваріум.

— Цікаво, — навіть не глянувши на акваріум, промовив Снейп. — Люпине, це треба випити відразу.

— Я так і зроблю, — запевнив Люпин.

— Якщо захочеш ще, — сказав Снейп, — то будь ласка: я приготував цілий казан.

— Мабуть, завтра вип'ю ще трохи. Дуже тобі дякую, Северусе.

— Нема за що, — відповів Снейп, але щось у його погляді Гаррі не сподобалося. Снейп вийшов з кімнати похмурий і насторожений.

Гаррі допитливо глянув на келих.

— Професор Снейп люб'язно погодився зварити мені зілля, — усміхнувся Люпин. — Сам я ніколи не вмів його добре готувати, а ця настійка особливо складна. — Він підніс келиха, понюхав, відпив ковточок, і його пересмикнуло. — Шкода, що не можна додавати цукру.

— А від чого...? — почав було Гаррі, але Люпин перебив його на півслові.

— Я щось погано себе почуваю, — сказав він. — Це єдине, що мене рятує. Мені дуже пощастило працювати разом з професором Снейпом. Це зілля мало хто вміє варити.

Професор Люпин відсьорбнув ще один ковток, а Гаррі ледве стримався, щоб не вибити келиха йому з рук.

— Професор Снейп дуже цікавиться темними мистецтвами, — проказав він.

— Справді? — озвався Люпин і відсьорбнув ще.

— Навіть кажуть... — Гаррі завагався, а тоді відчайдушно додав: — кажуть, що він піде на все, тільки б здобути посаду вчителя захисту від темних мистецтв!

Люпин допив келиха і скривився.

— Жахливе вариво, — сказав він. — Ну, Гаррі, мабуть, я ще трохи попрацюю. Побачимося на бенкеті.

— Добре, — сказав Гаррі і поставив на стіл чашку.

Спорожнілий Снейпів келих усе ще курився.

*

— Ось, тримай, — сказав Рон. — Взяли, скільки змогли... — На Гарріні коліна посипалася яскрава злива цукерків.

З першими сутінками Рон і Герміона вбігли у вітальню. Розчервонілі з холодного вітру, вони сяяли від задоволення.

— Дякую. — Гаррі взяв пакетик крихітних чорних перчортиків. — Ну, як там Гоґсмід? Де ви були?

Де вони тільки не були! І в крамниці магічного знаряддя "Дервіш і Бенґіс", і в магазині жартів "Зонко", і в "Трьох мітлах" — о о, ті пінисті кухлі з гарячим маслопивом!...

— А пошта, Гаррі! Двісті сов, кожна на своїй поличці, у кожної свій колір, що позначає її швидкість!

— А в "Медових руцях" — нові сорти помадок. Куштуй, скільки хочеш! Ось, і тобі трохи...

— Здається, ми бачили велетня людожера. Чесно, там у "Трьох мітлах" така публіка!..

— Шкода, що не можна було захопити трохи маслопива, воно так зігріває...

— А чим ти займався? — стурбовано запитала Герміона. — Готував уроки?

— Ні, — відповів Гаррі. — Люпин запросив мене до свого кабінету на чай. А потім там з'явився Снейп...

Він розповів їм про келих. Рон аж роззявив рота.

— І Люпин це випив? Йому що, життя обридло? — мало не задихнувся Рон.

Герміона глянула на годинник.

— Треба йти, за п'ять хвилин початок бенкету...

Вони вистрибнули крізь отвір у портреті і, продовжуючи розмовляти про Снейпа, злилися з юрбою.

— Але ж він... знаєте... — Герміона стишила голос і схвильовано озирнулася, — він не став би... труїти Люпина... на очах у Гаррі.

— Може, й так, — погодився Гаррі. Тим часом вони перетнули вестибюль і увійшли до Великої зали. Зала була прикрашена сотнями гарбузів із засвіченими всередині свічками, цілими роями тріпотливих кажанів і морем оранжевого серпантину, що яскраво зміївся попід грозовою стелею.

Їжа була розкішна. Навіть Герміона і Рон, які мало не лускали від медоворуцівських ласощів, наклали собі по дві порції усіх страв. Гаррі позирав на учительський стіл.