Герой нашого часу

Герой нашого часу

Переклад Грязнова Олександра Андрійовича.

Текст розміщено електронним видавництвом Укрлібу. Розповсюдження чи передрук тексту можливі тільки після узгодження з перекладачем!

У будь-якій книзі передмова є перша і разом з тим остання річ; вона або служить поясненням мети твору, або виправданням і відповіддю на критики. Та читачам, як правило, немає діла ні до моральної мети, ані до журнальних нападок, і тому вони не читають передмов. А жаль, що це так, особливо у нас. Наша публіка ще така молода і простодушна, що не розуміє байки, якщо в кінці її не знаходить повчання. Вона не вгадує жарту, не відчуває іронії; вона просто погано вихована. Вона ще не знає, що в порядному товаристві і в порядній книзі відверта лайка не може мати місця; що сучасна освіченість винайшла зброю більш гостру, майже невидиму і все ж таки смертельну, яка під покровом лестощів завдає невідпорного і точного удару. Наша публіка схожа на провінціала, котрий, підслухавши розмову двох дипломатів, що належать до ворогуючих сторін, залишився б переконаним, що кожен із них дурить свій уряд на користь взаємної, найніжнішої дружби.

Ця книга ще недавно відчула на собі нещасну довірливість деяких читачів і навіть журналів до буквального значення слів. Одні страшенно образились, не на жарт, що їм у приклад ставлять таку аморальну людину, як Герой Нашого Часу; інші ж дуже тонко відмічали, що автор намалював свій портрет і портрети своїх знайомих... Старий і жалюгідний жарт! Та, певне, так вже створена Русь, що все в ній оновлюється, крім подібних нісенітниць. Найчарівніша із чарівних казок у нас навряд чи уникне дорікань у спробі образи особистості!

Герой Нашого Часу, шановні панове, дійсно портрет, але не однієї людини: це портрет, складений із вад усього нашого покоління, у повному їх розвитку. Ви знову мені скажете, що людина не може бути такою поганою, а я вам скажу: якщо вже ви вірили у можливість існування всіх трагічних і романтичних злодіїв, то чом би вам не вірити в дійсність Печоріна? Якщо ви милувались вигадками значно жахливішими і потворнішими, чому ж цей характер, хоча б як вигадка, не знаходить у вас пощади? Чи не тому, що в ньому більше правди, ніж ви того бажали б?..

Ви скажете, що моральність від цього не виграє? Вибачте. Людей забагато годували солодким; у них від цього зіпсувався шлунок; потрібні гіркі ліки, їдкі істини. Але не думайте, одначе, після цього, що автор книги мав коли-небудь гордовиту мрію взятись за виправлення людських вад. Позбав його, боже, від такого невігластва! Йому було просто весело малювати сучасну людину, якою він її розуміє і, на жаль, занадто часто зустрічає. Досить і того, що на хворобу вказано, а як її лікувати — про це вже знає бог!

ЧАСТИНА 1

1

БЕЛА

Я їхав на перекладних із Тифлісу. Весь вантаж мого візка складався з однієї невеликої валізи, яка до половини була набита дорожніми нотатками про Грузію. Більша частина з них, на ваше щастя, загублена, а валіза з рештою речей, на моє щастя, вціліла.

Вже сонце починало ховатися за сніговий хребет, коли я в'їхав до Койшаурської долини. Осетин-візник невтомно поганяв коней, щоб встигнути до ночі здертися на Койшаурську гору, і голосно горлав пісні. Дивне місце ця долина! З усіх боків неприступні гори, червонуваті скелі, увішані зеленим плющем та увінчані купами чинар, жовті урвища, зриті промоїнами, а там високо-високо золота бахрома снігів, а внизу Арагва в обіймах з іншою безіменною річкою, що виривається з чорної, повної мли ущелини, тягнеться срібною ниткою і блищить, як змія своєю лускою.

Під'їхавши до підніжжя Койшаурської гори, ми зупинились біля духану. Тут галасливо юрмилось зо два десятка грузинів та горців; поблизу караван верблюдів зупинився ночувати. Я був змушений найняти волів, щоб затягнути мій візок на цю прокляту гору, тому що була вже осінь і ожеледиця, — а ця гора довжиною до двох верст.

Вдіяти нічого, я найняв шість волів і кількох осетинів. Один з них звалив собі на плечі мою валізу, інші стали допомагати волам майже одним криком.

За моїм візком четвірка волів тягнула інший без усяких зусиль, хоч він був доверху навантажений. Ця обставина мене здивувала. За ним ішов його господар, посмоктуючи маленьку кабардинську люльку, оздоблену сріблом. На ньому був офіцерський сюртук без еполет і черкеська кошлата шапка. Йому можна було дати років п'ятдесят; смуглий колір його обличчя показував, що воно давно знайоме з закавказьким сонцем, а передчасно посивілі вуса не відповідали його твердій ході і бадьорому вигляду. Я підійшов до нього і вклонився; він мовчки відповів на мій уклін і випустив величезний жмут диму.

— Ми з вами, здається, попутники?

Він знову мовчки вклонився.

— Ви, певне, їдете в Ставрополь?

— Так-с точно... з казенними речами.

— Скажіть, будь ласка, чому це ваш важкий візок чотири воли тягнуть жартома, а мій, порожній, шість скотин ледве сунуть з допомогою цих осетинів?

Він лукаво посміхнувся і поважно глянув на мене.

— Ви, певне, недавно на Кавказі?

— З рік, — відповів я.

Він посміхнувся вдруге.

— То що ж?

— Так-с! Жахливі бестії ці азіати! Ви думаєте, вони допомагають, коли кричать? А чорт їх розбере, що вони кричать? Воли ж їх розуміють; запряжіть хоч двадцять, та тільки вони крикнуть по-своєму, воли все ні з місця... Жахливі крутії! А що з них візьмеш?.. Люблять гроші драти з переїжджих... Розбалували шахраїв! Побачите, вони ще з вас на горілку візьмуть. Я вже їх знаю, мене не обкрутять!

— А ви давно тут служите?

— Так, я вже тут служив при Олексієві Петровичу*, — відповів він з гордістю. — Коли він приїхав на Лінію, я був підпоручиком, — додав він, — і при ньому одержав два чина за діла проти горців.

— А тепер ви?

__________________

* При Єрмолові. (Примітка М.Ю. Лермонтова.)

— Тепер рахуюсь в третьому лінійному батальйоні. А ви, насмілюсь запитати?..

Я сказав йому.

Розмова на цьому закінчилась, і ми продовжували мовчки іти поруч. На вершині гори ми знайшли сніг. Сонце закотилось, і ніч настала слідом за днем без проміжку, як це звичайно буває на півдні; та завдяки відблиску снігів ми легко могли розрізняти дорогу, яка все ще йшла вгору, хоч уже не так круто. Я звелів покласти валізу свою у візок, замінити волів кіньми і останній раз озирнувся вниз на долину; та густий туман, що напливав хвилями з ущелин, зовсім укрив її, і жоден звук вже не долітав звідти до нашого слуху. Осетини галасливо обступили мене і вимагали на горілку; та штабс-капітан так грізно на них гримнув, що вони вмить розбіглись.

— Що за народ! — сказав він, — і хліба по-нашому назвати не вміє, а завчив: "Офіцере, дай на горілку!" Як на мене, татари кращі: ті — хоч непитущі...

До станції лишалось ще з версту. Навкруги було тихо, так тихо, що за дзижчанням комара можна було прослідкувати його політ. Ліворуч чорніла глибока ущелина; за нею і попереду нас темно-сині вершини гір, зриті зморшками, вкриті шарами снігу, вимальовувались на блідому небосхилі, що зберігав іще останній відблиск зорі. На темному небі починали мерехтіти зірки, і дивно, меніздалося, що вони значно вище, ніж у нас на півночі. Обабіч дороги стирчало голе, чорне каміння; де-не-де з-під снігу виглядали чагарники, та жоден сухий листок не ворухнувся, і весело було чути серед цього мертвого сну природи чмихання стомленої поштової трійки і нерівне побрязкування російського дзвіночка.

— Гарна погода буде завтра! — сказав я.

Штабс-капітан не відповів ні слова і пальцем вказав мені на високу гору, що підіймалась прямо перед нами.

— Що це? — спитав я.

— Гуд-гора.

— Ну то що ж?

— Гляньте, як куриться.

І справді, Гуд-гора курилась; по схилах її розтікались легкі струмені хмаринок, а на вершині лежала чорна хмара, така чорна, що на темному небі вона здавалася плямою.

Ми вже розрізняли поштову станцію, дахи оточуючих її сакль, і перед нами мерехтіли привітні вогники, коли дмухнув вогкий, холодний вітер, ущелина загуділа і пішов дрібний дощ. Ледве я встиг накинути бурку, як повалив сніг. Я з благоговінням глянув на штабс-капітана...

— Нам доведеться тут ночувати, — сказав він з досадою, — в таку хуртовину через гори не переїдеш. А що, чи були обвали на Хрестовій? — спитав він візника .

— Не було, пане, — відповів осетин-візник, — і снігу висить багато.

Через відсутність кімнати для подорожуючих на станції, нам відвели місце для ночівлі в димній саклі. Я запросив свого супутника випити разом склянку чаю, бо зі мною був чавунний чайник — єдина відрада моя у мандрах Кавказом. Сакля була приліплена одним боком до скелі; три слизькі, мокрі сходинки вели до її дверей. Навпомацки ввійшов я і наткнувся на корову (хлів у цих людей заміняє лакейську). Я не знав, куди подітися: тут бекають вівці, там гарчить собака. На щастя, збоку блимнуло тьмяне світло і допомогло мені знайти другий отвір, що нагадував двері. Тут відкрилась картина досить цікава: широка сакля, дах якої спирався на два закоптілі стовпи, була повна люду. Посередині тріщав вогник, розкладений на землі, і дим, що виштовхувався назад вітром із отвору даху, розстилався навкруг такою густою пеленою, що я довго не міг огледітись; біля вогню сиділи дві старі жінки, багато дітей і один худорлявий грузин, всі у дранті. Нічого не вдієш, ми притулились біля вогню, запалили люльки, і скоро чайник привітно зашипів.

— Жалюгідні люди! — сказав я штабс-капітану, вказуючи на наших брудних господарів, які мовчки на нас дивилися в якомусь остовпінні.

— Та й дурний же народ! — відповів він. — Чи повірите? нічого не вміють, не здатні ні до якої освіти! Принаймні, наші кабардинці або чеченці хоч і розбійники, голодранці, зате відчайдушні голови, а у цих навіть до зброї немає ніякого бажання: порядного кинджала ні на одному не побачиш. От вже дійсно осетини!

— А ви довго були в Чечні?

— Так, я років десять стояв там у фортеці з ротою, біля Кам'яного Броду, — знаєте?

— Чував.

— Ох і набридли нам, батенько, ці головорізи; зараз, слава богу, смирніші; а бувало, кроків на сто відійдеш за вал, вже де-небудь кошлатий диявол сидить і підстерігає: втратиш пильність, так і дивись — або аркан на шиї, або куля в потилиці. А молодці!..

— То, певне, з вами було багато пригод? — сказав я, підбурений цікавістю.

— Як не бувати! бувало...

Тут він почав скубти лівий вус, похилив голову і задумався.